Лисичанськ — мій біль. Що лишилося від міста дитинства
"Хоч я і зростала в Одеській області, другим містом (після Аккерману) свого дитинства завжди вважала Лисичанськ. Там жила наша бабуся, і ми з сестрою кожного літа вирушали до неї. Це була завжди довгоочікувана подорож, пам'ятаю навіть, як літали туди літаком, та найбільше я любила їздити потягом". Думка.
У бабусі був дім на вулиці Шаумяна, в 1943 там було розстріляно 27 осіб, переважну більшість яких становили жінки та діти, тоді вулиця називалася Донецькою. Взагалі, Лисичанськ двічі піддавався німецькій окупації у 1943 році, місто тоді зазнало величезних збитків, нацисти відправили на каторгу до Третього Рейху більше 2 тисяч чоловіків. А близько 800 мирних громадян померли від виснаження, розстрілів, загинули під бомбами й снарядами.
У 2014 році Лисичанськ два місяці перебував під окупацією "ЛНР" (фактично — російською), допоки його не було звільнено силами ЗСУ.
Сьогодні наш український Лисичанськ знову окуповано. Бабусі нема в живих, її дім давно продано, а на могилі діда ніхто не був вже багато років… Мама дивиться на фото вщент зруйнованого Дому техніки і каже: тут я ходила на бальні танці…
Я згадую свої літні дні дитинства, які проводила в Лисичанську, і в мене викручує коліна від болю… Згадую вулицю Шаумяна, її вічну річку-вонючку (насправді то була каналізація), якою ми пускали кораблікі (мабуть, вони всі були русскімі, бо жоден з них не вижив).
Бабуся наша була теж росіянка, вона дуже сумувала за Росією, та, на щастя, не побачила, як її країна прийшла "асвабаждать" Лисичанськ.
Я завжди мріяла приїхати до Лисичанську в дорослому віці: подивитися, який зараз той дім, той бугор, де ми з сестрою ловили коників-стрибунців. Заплющую очі й бачу труби та дим з сєвєродонецьких заводів, які видно з того лисичаснького бугра — ним закінчувалася вулиця Шаумяна.
Мріяла, та жодного разу не поїхала. Тепер мрію ще сильніше: поїхати після нашої перемоги.