Робота під час війни. Чому розбирати завали — це не соромно

Громадські (цивільні) роботи — не нове явище в українському законодавстві. Багатьом українцям вони, можливо, відомі як різновид адміністративних стягнень за статтею 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Це другий за поширеністю використання вид адміністративної відповідальності після штрафів.

Громадські й інші роботи тимчасового характеру, як вид суспільно корисних оплачуваних робіт на користь територіальної громади, також згадані й у "Законі про зайнятість" (ст. 31). Такі роботи "організовуються для додаткового стимулювання мотивації до праці, матеріальної підтримки безробітних та інших категорій осіб".

Тобто трудове законодавство визначає громадські роботи як інструмент сприяння зайнятості. Наприклад, для людини, яка довгий час не працювала, і тому не може працевлаштуватися, громадські роботи можуть стати початком нової робочої історії, подібно до стажування.

Відповідно до чинного закону, зареєстровані безробітні зобов'язані брати участь у заходах, пов'язаних зі сприянням забезпеченню зайнятості, зокрема у громадських роботах (п. 3 частини другої статті 44 закону про зайнятість). Безперечно, такі пропозиції мають враховувати певні обмеження особистості, зокрема стан здоров'я.

І, звісно, громадські роботи — це не рабство. Людина має право не брати участь у них, але для цього вона має відмовитися від статусу зареєстрованого безробітного та відповідних виплат. До речі, такі правила діють і в багатьох інших країнах, де немає надзвичайних умов.

Однак у суспільстві є негативне сприйняття таких робіт. Якщо перечитати промову пана Шмигаля [на засіданні уряду 2 червня 2022 року, де зокрема йдеться про залучення до громадських робіт безробітних, які за 30 днів не працевлаштувалися за фахом], все, що стосується програм садівництва, переробки, IT, кредитів підприємців, виглядає, як підтримка. Але тези про суспільно корисні роботи сприймаються як покарання. Тобто такі роботи дуже стигматизовані. Однак, якщо відокремити психологічний аспект і подивитися тільки на економічний, такий захід (посилення вимог до одержувачів державної допомоги) під час війни поширений і виправданий. Адже країна воює, у бюджеті — дефіцит, в економіці — великий обсяг робіт, які потрібно виконати, а частка незайнятого населення велика.

Історично у нас лише третина безробітних реєструвалася у центрах зайнятості. І, безумовно, новий захід ще більше знизить популярність державної допомоги з безробіття. Однак це дасть нові вакансії, яких зараз не вистачає. Тобто розширяться можливості для працевлаштування, нехай і не найпривабливішого.

Завдяки цьому рівень зайнятості, з великою ймовірністю, зросте. Почасти це станеться за рахунок тих, хто хотів знайти будь-яку роботу, зокрема навіть таку. Частково — завдяки тим, хто має упередження щодо зазначених робіт, але вже не має заощаджень. Люди будуть змушені або активніше шукати кращу роботу, або під тиском нових обставин переглядати свої погляди на те, що є для них особисто відповідною роботою. Наскільки відчутним може стати зростання зайнятості, поки що передбачити складно.

Частина людей, які мають заощадження або інші джерела доходу, все ж таки відмовлятимуться від виплат із безробіття, знімаючись з реєстрації в центрі зайнятості. Але це не так уже й погано для економіки та суспільства загалом.

Додам, що за нинішніх умов працевлаштуватися за спеціальністю протягом 30 днів, що відводяться для цього центром зайнятості, малоймовірно. До війни лише 13% безробітним вдавалося знайти нову роботу протягом місяця, а середня тривалість пошуку становила 6-7 місяців.

Декілька слів про можливі побоювання, що цей захід може посилити потік біженців. На мій погляд, цей ризик існує, але він несуттєвий. По-перше, ми спостерігаємо значний зворотний потік. По-друге, тих, хто зареєстрований або планував зареєструватися безробітним з-поміж потенційних біженців, зараз небагато.

І щодо рівня безробіття. У Держслужбі зайнятості повідомляють, що станом на 1 червня 2022 року мали статус безробітного 311 тис. осіб. Служба зайнятості надає інформацію лише про кількість зареєстрованих безробітних. До війни це було приблизно третина від загальної кількості безробітних у країні. Останній показник традиційно розраховувався на базі щоквартального опитування населення відповідно до методології Міжнародної організації праці. У разі війни таке опитування провести нереально. Але можна припустити, що ще більша частка тих, хто втратив роботу, насамперед жінки, які виїхали за кордон, не реєструється як безробітні. Також є ті, хто зазнав поранень, психологічних травм, опинився в окупації або з якихось інших причин не може повернутися до роботи.

Якщо вірити опитуванням, сьогодні майже 40% респондентів не мають роботи. Ця цифра враховує і безробітних, і тих, хто не має роботи і не шукає. Варто також враховувати, що в Україні й до війни робоча сила становила лише 64% дорослого населення. За підрахунками, за час війни рівень безробіття збільшився приблизно з 10% до 28-30%, а рівень зайнятості впав із 56% до 40-42%.