Унікальний будинок – під водою. Як в Олешках затонуло житло геніальної художниці

Багато вже сказано, написано і показано про те, що відбувається нині на Херсонщині. I про це сказано теж. Але я хочу сказати про це ще раз, бо я з тих людей, які вважають, що в мистецтві і є сенс існування людства, це та мова, якою воно говорить про себе. I території, де з якихось причин знищується мистецтво — втрачають частину свого життя.

Сьогодні я почула, що будинок Поліни Райко в Олешках затопило. Не те щоб хтось спеціально сказав саме про цей будинок — просто всі Олешки затопило, вщент. Отже і цей будинок також, бо він стоїть на вулиці Нижній, а Нижня вона тому, що вона внизу, біля річки.

Ви ж всі чули про будинок Гогена — той, в якому він жив останні роки і помер на Таїти, всі стіни якого він розмалював, бо вже хворів і не мав грошей, не міг ходити і купляти полотно для малювання. Мистецтвознавці зараз моляться на кожен клаптик тих стін, що зберіглись. Ви, мабуть, також чули про будинок, де доживав свій вік Гойя — глухий, самотній, бідний, всіма покинутий. він також малював на стінах своєї кімнати — досить песимістичні, я б сказала, роботи, і це також нині є святинею.

Коли митець напередодні смерті обмальовує свій дім зсередини — він малює свій всесвіт таким, який він його бачить, це ж очевидно. А тепер я трохи розповім про будинок Поліни Райко.

Нам її життя зрозуміти буде трохи легше, ніж життя Гогена чи Гойї, тут все наше, звичне. Вийшла заміж в 22 роки, народила сина і доньку. Чоловік бив її все життя, діти росли, все як у людей, нічого особливого. Як народились діти, побудували будинок біля річки. Минуло 40 років. I раптом на родину посипались нещастя. 1994 — в автокатастрофі гине донька; наступного року помирає чоловік; ще за 2 роки син потрапляє до в'язниці. Стоп. Це край, темна ніч, далі йти нема куди, ще трохи — і все. Це ви так думаєте, да? I я б так думала, але не Поліна Райко. У віці 69 років, нарешті залишившись на самоті й отримавши можливість хоч трохи дослухатись до себе — вона починає малювати. Найдешевійшою фарбою, просто на стінах власного будинку, потроху розписуючи його зсередини. Вона померла в 2004 році і в неї ще встигли спитати, що означають ці малюнки. Це моє життя — відповідала вона, просто моє життя. За 6 років Поліна Райко вщент замалювала всі поверхні в будинку — стіни, двері і навіть стелю — і годі шукати такого світлого, такого щедрого, приязного до життя і людей живопису. Тим більше диво бачити всі ці дорогоцінні дари світу від людини, яку життя ніколи не балувало.

Розумієте — вона народилась геніальною, одразу готовою, як всі наївні художники. Ніколи не вчилась малювати, натомість пронесла в собі зерно свого таланту крізь все життя — і нарешті посадила його у власній домівці, коли настав час, і дала йому розквітнути. I завдяки цьому ми всі мали щастя побачити її мистецтво.

Дом Поліни Райко зберігали; про нього зняли документальний фільм, і не один, з її доробком працювали мистецтвознавці. Ми всі, хто хоч трохи дотичний тут до культури, знали, що в Херсонській області в Олешках стоїть будинок, який зберігає величезний скарб.

Життя несправедливе. Художниця Поліна з промовистим прізвищем "Райко" далеко не так відома, як "митник" Руссо або Ніколо Піросмані — або навіть як Марія Примаченко (між іншим, її хата-музей в Болотні також згоріла ще рік тому від російських обстрілів, так, на щастя більшість робіт дивом вціліла, але її будинку більше нема). Мабуть, ніякий західний фаховий часопис не присвятить сповнену трагізму шанобливу аналітичну статтю її будинку-фресці, храму її прекрасної дущі, який зараз покрила вода. Але ж ми знаємо. Я знаю. Вірю, що вода спаде і що розписи буде відновлено — бо реставрація творить дива. Але зараз, цієї миті, дім Поліни Райко під водою і доля його невідома. I я відчуваю це як перерваний зв'язок, ніби крізь воду не проходить світ з того дому і його голос.

Так сталося, що я дивилась про неї фільм — десятки разів. Його показували в Мистецькому Арсеналі на виставці наївного мистецтва, я тоді там по роботі проводила багато часу, щось вимірювала, креслила, заклопотано бігала залами — і щоразу застигала в темному переході, де на всю 8-метрову стіну проектор нон-стоп крутив фільм про її будинок, і щоразу завмирала, аж поки не йшли титри. Я знаю людей, які "винайшли" Поліну Райко, багато працювали над збереженням її спадщини, тримали руку на пульсі, навідувались і відвідували. Я так хотіла нарешті поїхати подивитись його на власні очі.

Знаєте, я помітила, що в багатьох з нас зараз проблема із тим, як закінчувати тексти. Не виходить нічого обнадійливого, або розумного, або дотепного, жодної моралі — нічого. Але я просто хочу, щоб ви знали — дім Поліни Райко нині під водою. Втім, я знаю, що ви й так знаєте. Просто мені чомусь важливо це сказати.

Отут за посиланням можна подивитись один з фільмів про будинок Поліни Райко.

Джерело