Кола пекла для українських поранених. Чому держава не створює для них умови, на які вони заслуговують

У системі держави немає жодного органу, який захищає інтереси військових. Є військова служба правопорядку, є Державне бюро розслідувань, є Служба безпеки України, є поліція — вони всі каратимуть військових.

В Україні шалена вдячність військовим. Через це вони будуть чудити. Завдання суспільства — зробити корсет, який забезпечить військовому пошану за те, що він воював, але тільки у межах сервісів, які ми зобов’язані надати їм. Справедливих сервісів, справедливої соціальної політики.

Коли я повернувся з війни, жоден орган жодного разу мені не телефонував. Навіть зараз, після тяжкого поранення, жодна державна структура не подзвонила мені, не запитала: "А чи ти не забухав, чи не приймаєш наркотики, чи не хочеш повіситись?!" Бо у грудні в мене були такі думки. Мені було дуже погано. Якби у мене не було ресурсу йти до психолога, не було б відповідної соціалізації, чесно кажучи, я почав би чудити.

Коли раніше у нас було 300-400 тисяч мобілізованих, ця проблема теж була, але не вирішувалась. Тепер їх буде 1 млн 700 тисяч, і вони повернуться в суспільство. Про цих людей треба піклуватися.

Україна стосовно поранених військових нині — це русня. Ви можете думати, що ви любите військових, що держава про них піклується. Це не так. Є величезна проблема. Я не шукаю винних, не тикаю пальцем, що всі погані. Ні. Є факт: щоб змінитися, треба прийняти певну проблему, прийняти реальність такою, як вона є.

Як це відбувається — поясню на прикладі. Якщо зазнали поранення, програму реабілітації вам нададуть тільки тоді, коли ви поїдете у військову частину, отримаєте документ-направлення на ВЛК, пройдете її за 8-10-20 днів, можливо місяць. Після того поїдете до МСЕК, і коли отримаєте там документ про те, що ви — особа з інвалідністю, лише тоді матимете доступ до реабілітації.

Але здоров’я стільки не чекає. Якщо ви його підірвали, час грає проти вас. Тобто навчитись наново говорити через чотири місяці буде складно, через 10 — іще складніше. Політика не побудована зараз так, аби проявляти пошану до військових.

Я особисто досі перебуваю на службі. Знаєте чому? Тому що не пройшов МСЕК і ВЛК. Знаєте, що в іншому разі сталося б зі мною? Мене відправили б поза штат, у місяць платили би від 800 гривень до 3 тисяч. Держава виплатить 1 млн грн, якщо в тебе І група інвалідності, 800 тисяч — II група, 600 тисяч — III група.

Попередня операція, передостання, мені коштувала 20 тисяч доларів (майже 800 тисяч грн). Мені ці гроші держава не віддасть. Я й не беру в держави ці кошти, бо маю їх, я можу собі дозволити. Але даючи ці гроші військовим, вона змушує їх принижуватись.

Коли ви читаєте про героя, який втратив ногу, руку чи щось інше, то у фейсбучику пишете прекрасні пости про те, що ми любимо військових. А ви просто сходіть, будь ласка, на Госпітальну, 16, де ті самі військові стоять у шалених чергах. Взимку вони стояли ще й на вулиці, бо їх не пускали всередину. А одного разу, коли я прийшов, мені сказали: "Не впускаємо, тому що маски немає у вас. Ну, ковід же, розумієте".

Я усвідомлюю, що держава все одно вирішує, як зробити ті чи інші речі, з огляду на свої ресурси. Тому буду говорити саме цією мовою. Уявіть собі, якщо командування Медичних сил зробить помилку під час евакуації військового, а потім Міністерство охорони здоров’я не зможе його врятувати. Скажімо, його просто відпустять на вулицю. Потім Міністерство соціальної політики дасть цій людині певну соціальну політику, проаналізує витрати. І все. Але ця структура мала би працювати в загальній політиці. Тоді ми зекономили б купу грошей.

Наше головне завдання щодо поранених військових — забезпечити, щоб вони були самостійними й могли далі не бути тягарем для держави. Виходячи з цієї політики, об’єднаймо ці міністерства, посадімо їх за стіл переговорів, бо основна проблема зараз у тому, що командувачка Медичних сил не може до кінця прокомунікувати з Міністерством охорони здоров’я. І ще один важливий момент: знаєте, що є бог, але ніхто його не бачив. Це про Міністерство ветеранів.

Ще раз: я дуже люблю людей, але говорю мовою держави. Держава мала б думати про людей. Найперше, що вона мала би зробити, — це сказати: "Ми дуже поважаємо й шануємо військових, тим паче поранених, це має бути насамперед".

Коли ми запустили свою організацію, Міністерство оборони вирішило зробити схожий продукт для допомоги військовим. Я сказав: "Назвіть його "Повага", povaha.gov.ua". Вони відповіли: "‎Знаєте, ми декларуватимемо повагу, але не зможемо це реалізувати. Назвімо його "Турбота"".