Чекаємо на снаряди від партнерів. Чому в Україні неможлива мобілізаційна економіка

Про "мобілізаційну економіку".

Коли читаю офігенні тексти про те, що Україна має перевести свою економіку "на воєнні рейки", зустрічається відсилка або до США, або до СРСР часів другої світової. Чи до Німеччини часів першої.

Так, я погоджуюсь з Ярославом Божко, що сама формула про "воєнні рейки" — це часто чиста магія. Але іноді вона — продукт некоректного порівняння: а саме української економіки 2021 року і економіки будь-яких перелічених країн, які наводяться як приклад.

Тобто провідні економіки розвиненої індустріальної доби (США на 1941 рік виробляють більше 40% світової промислової продукції) і економіки країни, яка спирається на аграрку, видобуток сировини і сервіси. Це я про Україну.

З трохи прибитою складною промисловістю, майже відсутнім машинобудуванням, трохи мертвою інженерною школою і логікою останніх 20 років, що якщо ти фрезерувальник чи паяльщик — то ти лох.

Тому, вибачте, ми можемо завантажити наші заводи тим що вони можуть виробляти в межах своїх можливостей. Але навіть працівників робітничих професій вже зараз доводиться шукати за кордоном. Чи розміщувати окремі технологічні задачі у підрядників, скажімо, в Пакистані. Ну або в сусідніх країнах, які промисловість більш-менш розвивали.

До речі, тут ми сильно програємо Росії не тільки кількісно, але і якісно. Бо до 2022 мали неспівставно меншу кількість тих саме західних заводів навіть вузлової збірки. Але і у росіян потенціал розширення виробництва, хоч і більший за нас, але теж обмежений. Тому вони і шукають снаряди то у поганої Кореї, то у Ірану.

Цю проблему — деіндустріалізації — має не тільки Україна. Ті ж США після того, як стало зрозуміло, що КИТАЙ — НЕ ДУЖЕ НАДІЙНИЙ ПАРТНЕР, виробництва не тільки почали у Південно-Східну Азію переносити, але дещо і додому повертати чи у Латинську Америку. І в процесі в тому числі інвестувати в підготовку робочої сили. Про те, як Європі чи Америці вдається нарощувати виробництво зброї, ми відчуваємо на собі. Ні, в цьому не тільки політика винна. В першу чергу, це — про технічні можливості і трохи втрачені навички мобілізаційної економіки як такої. Тому ми купуємо снаряди у Пакистану, а Польща — зброю у Південної Кореї.

Тому ні, можете викреслювати з голови картину, як дівчина, яка робить вам зранку лате, стає за верстат і починає робити снаряди для 155 калібру. Чи збирати танки. Зараз всі ці виробниицтва — на принципово іншому технологічному рівні, ніж 1941, а у нас немає потенціалу навіть 1941.

Так, ми можемо і маємо не витрачати гроші на шоу пані Кравець чи бруківку. І направити ці гроші на критичну інфраструктуру, закупівлю зброї чи стимулювання мобілізації.

Але ми не можемо ні за яких РЕАЛІСТИЧНИХ умов (на жаль) вибудовувати виробничі ланцюги, щоб виробляти мільйони снарядів чи сотні тисяч дронів. Так, ми дуже залежні від допомоги союзників і їх політичної волі. Так, результат (точку завершення) війни переважно визначає це. Ми впливаємо на результат.

Але якою б успішною у нас не була мобілізація економіки чи людей, те, наскільки західні країни і політики готові захищати ті цінності поваги до суверенітету і недоторканності кордонів, які вони декларують, впливає набагато більше. Так, ключова зараз — політична воля партнерів. На яку ми не те щоб можемо сильно впливати.

У багатьох зараз — дежавю весни 2022. Коли війна вже горить, а зброї у нас ще немає і невідомо, чи буде. Партнери питання зброї дотиснуть — і в США, і в Європі. Трагедія в тому, що втрачений час коштує нам не стільки позицій, скільки людей. В цьому справжня трагедія оцієї повільності.

Так, добре бути здоровим і багатим.

Але наша позиція — позиція бідного і хворого, який при цьому ШАЛЕНО ПРУЧАЄТЬСЯ хворобі.

Такі справи.

Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело.