Куди та чому летять ракети. Що потрібно знати про принципи роботи ППО

У зв'язку із зимовими ракетними обстрілами території України, тема ППО знову стає актуальною.

Інформація існує у відкритому доступі та не є таємною.

Перше, що потрібно знати: в бойовій роботі ППО нічого не буває випадкового. Ракети летять ТІЛЬКИ туди, куди їх наводять. Якщо у січні 2020 року над Тегераном був збитий український літак рейса МАУ, то стріляли саме по цьому літаку. Крапка. Всі розмови про випадкове влучання свідчать або про свідому брехню, або про невігластво, повне нерозуміння принципів роботи зенітних ракетних комплексів.

Для того, щоб ракета уразила повітряну ціль, потрібно виконати кілька послідовних операцій.

1. Виявити повітряну ціль (РЛС сканує повітряний простір).
2. Взяти її на супроводження, тобто вказати ракеті, куди їй летіти (це можна порівняти з прицілюванням).
3. Виконати пуск.

Пуск ракети неможливий, поки ціль не буде взято на супроводження, тобто виконання п.3 залежить від виконання п.2. Ця послідовність однаково працює як для ПЗРК, яким оперує окремий боєць, так і для ЗРК С-300 чи Patriot. Різниця полягає лише в тому, що в сучасних ЗРК ця послідовність виконується автоматично, а в старших системах це робить людський бойовий розрахунок. Але в будь-якому разі пуск ракети — це цілком свідома та вивірена дія.

Існують різні принципи наведення ракет.

1. Активна (вистрілив і забув). Ракета має на борту устаткування, яке діє в автономному режимі, наводиться на ціль самостійно. Головний недолік — велика вартість при одноразовому використанні. Фактично в повітря випускається окрема РЛС, яка коштує мільйон баксів та випаровується назавжди після ураження повітряної цілі. Зокрема, активну головку самонаведення використовує зенітна ракета PAC-3 ЗРК Patriot. Багато в чому це зумовлює її високу вартість.
2. Напівактивна. РЛС сканує простір, виявляє повітряну ціль, після чого вона береться на супроводження. Виконується пуск ракети, проте РЛС продовжує опромінювати ціль. При цьому відображений сигнал потрапляє вже не на РЛС, як під час сканування простору, а на приймач самої ракети, яка таким чином переслідує ціль, слідуючи за її сигналом. Напівактивна система наведення встановлена, зокрема, на ракетах комплексів С-300 та Бук М1. Її можна "збити з пантелику" шляхом постановки пасивних перешкод. Наприклад, літак або ракета можуть випустити хмарку нарізаних шматків блискучої фольги. Тоді існує ймовірність того, що РЛС або візьме на супроводження шматки цієї фольги, або зенітна ракета перелаштується на цю блискучу хмарку вже в повітрі.
3. Пасивна. Теж вистрілив та забув. Найкращий приклад — інфрачервоні РГСН, які наводяться на теплову пляму. Чим гарячіший двигун — тим яскравішою є пляма. Чим менш гарячим є двигун — тим складніше захопити ціль. Саме тому ПЗРК можуть не побачити сумнозвісні "мопеди", чий двигун виділяє мінімум тепла. З іншого боку, з ПЗРК цілком реально знищити крилату ракету, яка має "гарячий" реактивний двигун. Збити приціл інфрачервоної ГСН можна, випустивши теплові пастки. Принцип дещо схожий з фольгою. Як виглядають теплові пастки, бачили всі.

Сучасні зенітні ракети необов'язково можуть використовувати лише одну з перерахованих систем наведення. Вони можуть бути комбінованими. Наприклад, ракета PAC-3 використовує інерційну систему наведення, яка вираховує знаходження ракети в повітряному просторі за допомогою гіроскопів та акселерометрів, а на певній ділянці траєкторії вмикає активну ГСН.

Але в будь-якому разі, всі ці системи діють лише тоді, коли ракета злітає в повітря. Тобто після виконання всієї послідовності, яка передує пуску ракети. Відповідно, зенітні ракети діють ТІЛЬКИ по повітряній цілі. Якщо ракета втрачає ціль, наприклад, внаслідок дії пасивних перешкод, про які я розповідав вище, вона самознищується в повітрі. Це обов'язковий алгоритм.

Тепер ви знаєте, чому байки про те, що українська ППО нібито розстрілює наземні цілі та влучає в житлову забудову — це все російський фейк. Принципи та послідовності, які я виклав вище, апріорі не допускають ураження зенітною ракетою, яка націлена на повітряну ціль, наземних об'єктів. Крапка!

Але тут ви спитаєте: а як же в такому разі діють ракети, які ворог запускає з С-300/С-400 саме по наземних об'єктах? Для цього вони перероблюються та оснащуються радіокомандним блоком наведення, який веде ракету за сигналами, котрі надходять від РЛС. Під час радіокомандного наведення з використанням РЛС комплексу, дальність дії в такому разі обмежується 35-40 км, власне зоною, куди може "дістати" сама РЛС. Застосування С-300 в режимі "земля-земля" з використанням власної РЛС робить його вразливим для дронів та артилерії. Радіокомандний спосіб наведення не забезпечує великої точності, але у випадку з ракетами сімейства 5В55 для ЗРК С300 це й не потрібно. Бойова частина цієї ракети під час спрацювання випускає хмару уражаючих елементів. Ця шрапнель абсолютно фатальна для людей, які не знаходяться в надійному укритті, вкрай небезпечна для неброньованої автотехніки, житлової забудови, незахищеної цивільної інфраструктури. Фактично — це невибіркова зброя.

Для радіокомандного наведення може використовуватись й будь-яка інша РЛС, яка здатна бачити й на значно дальші відстані, ніж штатний радар комплексу. Наприклад, таке наведення та цілевказання можна здійснювати з літака далекого радіолокаційного керування та управління. Такі літаки є в розпорядженні ЗС РФ. Відтак, ворог може використовувати інші переобладнані ракети для ЗРК С-400 сімейства 48Н6, які летять на значно більшу відстань. Фактично такі ракети можуть запускатись з території РФ та долітати до Києва. Подібні випадки вже мали місце.

Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело.