Втрати не бентежать Кремль. Що потрібно зробити Україні і партнерам, щоб повернути мир на континент

На третьому році повномасштабної війни на сході континенту поступово відкривається усвідомлення того, що "десь там", в українських степах, воно може і не закінчитись, якщо не починати готуватись самим і не думати, як збільшити допомогу Україні.

Одні кажуть про необхідність підвищення видатків на оборону країн НАТО до 3% ВВП, інші – створюють власні довгострокові оборонні фонди, треті – ініціюють повернення до призову на строкову службу в армії та перезапуск ОПК, четверті – пропонують встановити планку для військової підтримки України на рівні, приміром, 0,25% ВВП держав-союзників.

Квінтесенцією стала неочікувана для багатьох ініціатива Генерального секретаря НАТО про створення довгострокового (п’ятирічного) фонду військової підтримки України загальним обсягом 100 млрд євро. Щодо останнього – у більшості і політиків, і експертів відразу виникли ну дуже великі сумніви.

Якщо згадати, з якими потугами вдалося після двох місяців важких дискусій додати Європейському фонду миру, де з початку 2024 року практично не було нічого, лише 5 млрд євро, та відкладену невідомо на скільки ініціативу щодо чотирирічної загальноєвропейської програми на 20 млрд євро – то уп’ятеро більша сума викликає ну дуже великий скепсис. Особливо на тлі відвертої заяви Верховного комісара ЄС із зовнішньої політики та політики безпеки Ж. Борреля, що у ЄС немає ще 50 млрд, щоб замістити допомогу США у разі якщо вона випаде (і тут йшлося про 50 млрд невійськової підтримки, на яку у Європі дивляться на декілька порядків легше, ніж коли розмова заходить про будь-які мілітарні видатки).

Як би там не було – активізація дискусії щодо війни та перспективи найближчих років для континенту є у будь-якому разі корисною.

Вона дозволить поступово дійти до консенсусу у питаннях, щоб підштовхнути далі до "правильних відповідей".

1. Самозаспокоєння у плані регулярних заяв Путіна та його оточення про відсутність намірів воювати з НАТО – може мати катастрофічні наслідки. Навіть за пару днів до повномасштабного вторгнення у Росії ледь не щодня повторювали, що не збираються і ніколи не нападатимуть на Україну. Так само нині не можна довіряти жодній заяві про відсутність планів нападу на Альянс чи окремі його держави-члени. Треба вірити своїм розвідкам, які вже перевели питання з площини "нападе / не нападе" у площину "коли і на кого". Нікуди не дівся й ультиматум Путіна до НАТО, переданий у грудні 2021 року, за два місяці до нападу на Україну – забиратись з країн, які вступили до Альянсу після 1997 року, і припиняти будь-яку військову активність НАТО у Східній Європі. Оті уламки дронів та ракет, які падають на Молдову та Румунію (а ми змушені їх збивати, хоч і розуміємо, що їх навмисно пущено такою траєкторією, коли вони точно падатимуть за межі території України), "транзитні рейси" ракет через Польщу – то свідоме "тестування реакції", і чим прискіпливіше союзники з лінійкою вимірятимуть сантиметри своєї території, щоб довести, що це "несвідома дія" — тим більше їх буде траплятися і підживлювати подальший нездоровий азарт у "можем повторить". Коли з Кремля лунають заяви про ледь не щоденну готовність до перемовин (не з Україною чи Європою, а з їх, як кажуть на Росії, "господарем"), то треба розуміти, що їх єдиним предметом для Путіна може бути лише "новий поділ Європи і світу" на сфери впливу.
2. Сподівання, що від війни вдасться "відкупитися" періодичним наданням Україні пакетів військової підтримки, індивідуальної чи у результаті колективних операцій за наслідками "Рамштайнів" – також глибоко помилкові. Ми вдячні усім партнерам і союзникам за кожний пакет військової допомоги – кому за перший, кому за п’ятий чи десятий, кому за двадцятий чи п’ятдесятий, але, як показали останні два роки повномасштабної війни – це не зупиняє агресора. Протидія йому має бути поставлена на зовсім інший плановий стратегічний рівень, коли кожний союзник знає – хто, скільки і що робить у відповідний період часу на регулярній та постійні основі, цього року, наступного і далі.
3. Поява першої в історії ЄС Оборонно-промислової стратегії об’єднання – крок правильний, але: 1) запізнілий; 2) надто розтягнутий у часі реалізації. Десятиліття пацифізму та розслабленості після падіння "залізної завіси" та закінчення "холодної війни" мали наслідком практично тотальний занепад європейського ОПК. На прикладі "мільйона снарядів за рік" ми переконались, що мати фізичну "виробничу потужність" не означає мати "реальну спроможність". Виводити європейський ОПК з нинішнього стану повільними, не навантажуючими процедурами – серйозна помилка і прорахунок. Якщо планувати відновлення через 2-3 роки виробництва до 100-200 танків та 200-300 бойових броньованих машин на рік, то стільки і більше ЗСУ знищують на полі бою кожного місяця вже третій рік війни, і такі втрати аж ніяк не бентежать, і тим більше не зупиняють військово-політичне керівництво Росії. Як, до речі, і втрати "м’яса". Якщо держава-агресор за село в Україні, у якому до війни жило пару сотень мешканців, здатне покласти 1000+ "асвабадителей", а за Авдіївку чи Бахмут – 40-50 тисяч, то за умовний Париж чи Берлін – можна легко і мільйон віддати. Тому на боці "цивілізації" має бути багато, дуже багато сучасної високоефективної зброї, і буде дуже добре, якщо завдяки кратному масштабуванню її виробництва ворога вдасться стримати подалі від сучасних кордонів ЄС.

І тут потрібна мобілізація не тільки виробничих потужностей, але й фінансів. Дуже приємно звучить теза, що сукупне ВВП держав-союзників України у 50 разів більше, ніж у держави-агресора. На жаль, фізично воює не ВВП, і держава-агресор дозволяє собі за мовчазної згоди і підтримки переважно бідного, але добре зазомбованого населення легко виділяти на війну майже 120 млрд доларів на рік, що нівелює згадане "співставлення ВВП"…

Дискусії, готовність йти довгим шляхом до досягнення широкого консенсусу або компромісу – це фундаментальні речі, притаманні будь-якій розвинутій демократії. Але у нинішній цивілізаційній війні це слабка її ланка у протистоянні з автократією, яка віками живе за принципом "мы за ценой не постоим".

Тому важливо не недооцінювати ворога, готуватись до усіх можливих, навіть гіпотетичних сценаріїв (навіть тих, які не дуже чи зовсім не подобаються), оновлювати військові стратегії, посилювати "із запасом" збройні сили, багатократно збільшувати спроможність ОПК – і це наш шанс відбити спільного ворога, і повернути справедливий мир на континент.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.