Кругова оборона. Один день із життя бійців батальйону ТрО (фоторепортаж)

Майже кожну суботу киянин Сергій Огороднік прокидається о сьомій ранку, надягає військову форму — літній костюм польовий — і їде за місто на тренування 112-ї бригади територіальної оборони Києва (входить в структуру Сухопутних військ ЗСУ). На цей раз заняття заплановані на території покинутого асфальтного заводу. "Місце секретне", — напівжартома інтригує він і закидає рюкзак у багажник машини. Ми їдемо по сплячому і дуже мокрому від нічного дощу місту. "Сьогодні прекрасна погода для занять", — говорить мій супутник.

Не паперові резервісти

— Підрозділи тероборони існували і до війни, але на папері. У 2014-му на їх основі створювалися батальйони. У столиці — "Київ", ним командував підполковник Микола Білосвіт. Спочатку його використовували на блокпостах, після кинули в бій і влили в регулярні сили ЗСУ, — розповідає дорогою Сергій.

Бригади ж нинішнього зразка зʼявилися в 2018-му. Всього таких в Україні 25, по штатці в них приблизно 90 тис. резервістів. Кожен ділиться на батальйони. У 112-му — шість стрілецьких, а ще роти матеріального забезпечення та контрдиверсійні боротьби.

— Останню називають ротою КДБ, займається окремо, її нікому не показують. Туди намагаються підібрати людей з бойовим досвідом, хто вже стріляв у ворога, — каже Огороднік.

Проведений один день на тренуванні тероборони щосуботи може коштувати кілька десятків секунд життя в справжньому бою

Батальйон, в якому він служить, як й інші, формується з представників оперативного резерву другої черги, учасників АТО/ООС набирають не більше 10%. У Соломʼянському районі столиці процес організовував підполковник Вадим Озірний — він став командиром 130-го батальйону ТрО Києва. До того служив у 1-й танковій бригаді, яка виконувала бойові завдання біля Донецького аеропорту. Він, як й інші, отримав список резервістів і номери їхніх телефонів.

— Уявляєте собі ситуацію: лунає дзвінок, і хтось каже: "Алло, я вам дзвоню з військкомату". Хтось кидав трубку, хтось приходив на розмову й одразу ж зникав. Залишалися одиниці. Комбати розуміли, що так каші не звариш, — починали свою рекрутингову кампанію. Намагалися залучати мотивованих людей, волонтерів, які допомагають фронту, — згадує Огороднік.

Він одним із перших підписав контракт. Згадує, як у грудні 2018 року прийшов у штаб бригади з диктофоном і військовим квитком. За освітою він філолог, працює журналістом.

— Зайшов у невелику кімнату в міському військкоматі, вона не облаштована, навіть компʼютера немає, — продовжує Сергій. — Зібрав коментарі для матеріалу, а після командир несподівано: "Думайте, може, ви підпишете контракт". — "Та легко! Ось мій військовий квиток", — несподівано для нього відповів я".

Ми повертаємо на парковку одного із супермаркетів на околиці міста. Тут точка збору резервістів — не в кожного є машина, тому підбираємо попутників. Попереду — кілька десятків людей у формі. Сергій вітається з кожним.

Мотивовані та небезпечні

— Приходити чи ні — відповідальність кожного. Створюється дуже дружний колектив. Люди думають не тільки про себе, і це відчувається. Зараз можна почути пропозиції: теробороні необхідно платити зарплату. Мало хто з нас із цим згоден. Де гроші — там "шаровики", заробітчани, — каже журналіст.

— Хрестик поставив, — сміється чоловік середніх років із блокнотом у руках.

Це капітан Влас Гончарук, він проводить й облік, й аудит резервістів, які прибули на тренування.

— Та не хрестик, а плюсик, не переживай, — зауважує хтось поруч. Зазначив Влас присутність новобранця Олександра. Високий худорлявий хлопець одягнений в нову форму.

— Вирішив пройти підготовку, після того як почув, що на кордоні з Україною Росія збільшує війська. Шукав контакти в інтернеті — ледве знайшов. Порадили купити відразу форму та наколінники — бігав шукав, — говорить він.

Екіпіровку резервісти часто купують за власний кошт.

Колона машин виїжджає в бік лісу, рухається по трасі, а після — по лісовій дорозі. Вдалині видно бетонні стіни заводу. Машини зупиняються. Сергій одягає чорний міліцейський бронежилет, налокітники та наколінники. Навколо пісок, бетон, пагорби. Моросить дощ. Побудова уздовж залізничних колій. До цього часу людей, які ще півгодини тому стояли в формі на парковці, не впізнати: на них броники, каски, балаклави, окуляри.

В Олексія Біди, правозахисника, вчора був день народження. Сьогодні його всі вітають. Олексій родом із Луганська. У 2014-му виїхав із міста, а до того добу провів у підвалі представників незаконних збройних формувань. У теробороні — з 2019-го.

— Після таких занять став добре спати. Відмінна у нас тусовка, хлопці всі надійні, — говорить він.

— Батальйон і рота охорони, в дві шеренги шикуйсь! — звучить голос. — Прохання, хто вперше, стаєте по лівому флангу.

Повз проходить чоловік у Балаклаві з прапором. На ньому зображена стріла, як і на шевроні батальйону. Його вигадав один із командирів відділення, дизайнер Денис.

— Розверни прапор, Олеже, тримай перед собою, — зауважує один з інструкторів, полковник запасу з позивним Грім. Він теж одягнув балаклаву і бейджик із написом "Інструктор-волонтер". Працює в парі з Арменом, інструктором із бойової підготовки.

— І дуй, щоб майорів! — хтось кричить зі строю.

— Це старшина, май повагу, — реагує Грім.

— Так я ж у масці, він все одно не дізнається, хто сказав.

— Ставай! Рівняйсь! Струнко! Рівняння на середину. Пане капітане, 130-й батальйон для занять побудований. — Вільно! — звучить луною над бетонними стінами.

— Слава Україні! Героям слава! — гуркотом грому.

Плече друга

Інструктори поділяють всіх на дві групи, хто без зброї — тому видають. Зазвичай заняття відбуваються зі страйкбольними або мисливськими рушницями. За планом — відпрацювання індивідуальних бойових навичок, робота в групах і рукопашний бій. Але спочатку перевірка зброї. Інструктор уточнює, чи добре почуваються перед заняттям.

— Душа болить! — кричить Микола, працівник швидкої допомоги.

— У кого душа болить, після заняття до мене зайдете, є чим підрихтувати, — серйозно відповідає Грім.

— Буде сповідувати, — знову лунає невідомий голос.

Рекрут Олександр і ще майже десяток новачків відходять у сторону. Ними сьогодні командують досвідчені резервісти.

— Ми тут зібралися, щоб отримати відповідь на три питання: як ми будемо захищати Україну, чим ми будемо захищати Україну і хто нам буде прикривати спину, коли ми будемо України захищати. Тому в мене до вас прохання: знайомтеся, вишиковуйте паралельні звʼязку — завтра, можливо, будете одне одного прикривати, — говорить один із них.

Дощ посилюється. Новачків ведуть під навіс. Там на бетонних плитах — скло, цегла, шматки арматури. Рекрути розташовуються в шаховому порядку, їх попереджають: доведеться падати. Їм розповідають, як поводитися зі зброєю, чому мисливська стійка може виявитися фатальною і постріл робиться з двома відкритими очима.

Десь поруч гавкають собаки. Територію облюбували не тільки резервісти, а й собачники — за бетонними стінами організували собачі бої. За 200 м від новобранців тренується група журналіста Сергія. Відпрацьовують дії у підрозділі.

— Будемо працювати в двійках. Деякі фахівці кажуть, що дозор треба виставляти тільки в трійках. У цьому сенс є. Але є ситуації, коли в нас може не вистачити особового складу. Тому, щоб створити зону безпеки для свого підрозділу, двійка може виконати завдання, — пояснює Грім.

Дизайнер Денис Семірог-Орлик — у парі з правозахисником Олексієм Бідою.

— Контакт: фронт — тил… Що далі? Ти мене прикриваєш? — перемовляються вони.

— Якби не війна, нікому б не вдалося витягнути мене в суботу з ліжка. І людей б цих не знав — це великий мінус, — говорить Денис.

— Чого стоїте?! Ще пʼять хвилин! — кричить Грім.

Незабаром знову хвилинка теорії:

— Коли ми працюємо в двійках або навіть в четвірках, може бути контакт із фронту, але одночасно є загроза удару з тилу. Це найбільша підлість. Людину, яка прикриває нам тил, можемо втратити. Тому що підрозділ, який пересувається, хтось повинен контролювати. Тому Коля питав, хто буде закривати тил.

— Ті, кого не шкода! — знову викрикує Микола.

— Командир, — спокійно відповідає Гром.

Далі — перепочинок і заняття з рукопашного бою.

Больові точки

Студент Іван Голод давно думав пройти практичну підготовку.

— У 2014 році були такі в Запорізькій області, звідки я родом. Тоді мені було всього 14 років. Коли настав момент, вирішив спробувати. В університеті є військова кафедра, однокурсники були — тільки двічі виїжджали на полігон, страшно з такими офіцерами буде, — каже він і йде в бетонний тунель.

— Екскурс у чорну медицину, — починає інструктор Армен спокійним, рівним голосом. — Треба знати, які є больові точки. Почнемо з голови. Небезпечні травми очей, носа, удари в скроню і кадик. Далі — сонячне сплетіння, печінку, пах. Крім того, суглоби.

Далі Армен моделює ситуацію:

— Ви стоїте на блокпосту. У вас є автомат. Підходить хтось близько і провокує. Що ми можемо зробити? Різкий удар у ніс, око або горло. Всі удари короткі, як у боксі короткий джеб. Супернику боляче — ви контролюєте ситуацію. Якщо дозволите скоротити між вами дистанцію і схопити за магазин — автомат, вважайте, вже його. Легше відпустити і забрати у нього. Важлива ініціатива: зважилися — працюєте до кінця.

На випадок мобілізації

Ярослав Мудрик — командир відділення, один із тих, кому в 2019-му зателефонували з військкомату і хто не зник. Щосуботи він на зборах.

— Обовʼязок командира — знати своїх людей і не просто виконати завдання, а зберегти свій особовий склад. Якщо не буду сюди приїжджати щосуботи, як зможу це зробити? І як я зможу чогось навчитися, якщо пропускатиму, — говорить він.

Ярослав в армії не служив, але готовий на передову, хоча питання про готовність дещо дивується:

— Так не можна питати — готовий чи ні. Ми готові виконувати команди командирів.

— У 2014 році завдання територіальної оборони були такі ж, як і сьогодні, а в підсумку людей зібрали і відправили на фронт. Ось й у нас спектр широкий — від охорони військкомату до завдань на передовій, — продовжує викладач Олег. Його обличчя приховане під балаклавою, а прізвище просить не називати.

— У тому ж і сенс сильної територіальної оборони, коли кожен громадянин від 18 до 60 років постійно навчається, а в момент агресії або будь-якій екстремальній ситуації може зібратися і виконувати поставлене завдання, — продовжує Мудрик. — Не можу сказати, що ми знаємо все, але навчаємося практично всьому. Як каже наш один побратим: проведений один день на тренуванні щосуботи може коштувати кілька десятків секунд життя в справжньому бою. Чим більше мій підрозділ житиме, тим більше у нього шансів залишитися в живих у тому складі, в якому він вступив у бій. Бій же не триває довго. Звичайна стрілкотня — 2-5 хвилин. За цей час важливо не тільки вижити, але й нанести удар супернику.

Ярослав каже, що за останні місяці в житті батальйону мало що змінилося: кістяк займається, істерика за поребриком і на окупованій території на нього не впливає:

— Звертати увагу на дії мавп немає сенсу. Тому що вони самі нічого не вирішують. Їх там за ниточки смикають. Наше завдання — коли почнеться стрілкотня, не тупити, а інстинктивно стрибати, лягати, повзти.

Командир відділення служить вже два роки і впевнений, що за першим контрактом буде наступний.

Тим часом новобранці повертаються із занять. Саша з Миколаєва весь в пилу. Нова форма вже не виглядає свіжою.

— Живий, — з посмішкою говорить він.

Новобранців дійсно сьогодні більше, ніж раніше. Про це говорить Денис Семірог-Орлик. Він адмініструє сторінку 130-го батальйону у "Фейсбуці" й отримує повідомлення.

— Приходять навіть від тих, кому за 60. Граничний вік для підписання контракту — 57 років. Хто старший — беремо на олівець. Кажу: набирайте мене на третій день після оголошення мобілізації, буду знати, де ми і що, — зможу підтягнути, — пояснює він.

І каже: мінус у тому, що коли людей стає більше, то не вистачає інструкторів, особливо для тактичних занять.

— Всі — волонтери, посад для них немає. Були б, проводили б навчання не в лісах і полях, а на полігонах. Але там, здається, такі, як ми, не дуже потрібні. Ось повернувся один резервіст із навчань. Каже, вбив місяць — не ті люди, не те навчання. Офіцерам нічого не треба, багато випадкових людей. Більшості складно зрозуміти, що краще не оперативно загрібати повістками, а навчати тих, хто прийшов добровільно, — продовжує Семірог-Орлик.

— Якщо буде оголошена мобілізація, ми вже знаємо, в якій точці нам треба зібратися, — додає Олег.

Після побудови всі йдуть до машин, жартують і сміються. Хтось пригощає печивом і чаєм своїх вже не випадкових попутників.

— Це був звичайний день у баті, без прикрас. Нехай ворог бачить, що ми здаватися не збираємося, — констатує Сергій, знімаючи до наступної суботи бронежилет.

Військовий аналітик, офіцер армії Ізраїлю Ігаль Левін склав докладну інструкцію для командира та бійців тероборони. Читайте матеріал "Хто такий командир ТрО та як налагодити взаємодію в батальйоні".