Китайський поворот Зеленського: що він обіцяє Україні?
"Багатовекторність" не повинна перетворюватися на банальну безпринципність. Зеленський та його адміністрація допустять величезну і, можливо, останню помилку у сфері зовнішньої політики, якщо вирішать кинутися з однієї крайності в іншу.
Несподіваний "розворот на схід", який відбувається на наших очах у заявах цілого ряду представників влади, ставить перед Україною безліч питань. Експертна спільнота, яка звикла дивитися на світову політику через призму "євроатлантичної інтеграції", явно не впорається з осмисленням того, що відбувається. Подивімося на аргументи pro і contra.
У вже цілком явному рішенні адміністрації Зеленського зробити ставку на відносини з КНР звертаємо увагу його імпульсивність. Усього лише чотири місяці тому, 23 березня Володимир Зеленський ввів у дію рішення РНБО про повернення підприємства "Мотор Січ" державі.
Несподіваний дзвінок. Телефонна розмова Зеленського і Сі Цзіньпіна
Найгостріший конфлікт навколо однієї з небагатьох "перлин" вітчизняного ВПК справляв однозначне враження акції, спрямованої проти КНР. Здавалося, українська дипломатія зробила традиційний вибір на користь США і далі нас чекає згортання відносин з Китаєм.
Однак, 13 липня стало відомо про телефонну розмову між Володимиром Зеленським та Сі Цзіньпіном. Він поставив жирну крапку в цілій низці подій, які знаменували без перебільшення радикальний поворот у зовнішній політиці України. І мова не тільки про китайський кредит на "Велике будівництво", а й про домовленості двох лідерів про підписання угоди про україно-китайський безвіз.
Характер і масштаб змін, що відбуваються, викликають гостру критику з боку експертної спільноти. Не можна не погодитися, що такого роду крокам повинна передувати адекватна комунікація органів влади. Громадяни мають право вислухати аргументи "за" і "проти", поспостерігати за професійною публічною дискусією.
Очевидне бажання адміністрації Зеленського одноосібно визначати зовнішню політику, ігноруючи взагалі все, що здається їй незручним чи несвоєчасним, провокує гостру критику як опонентів, так і експертної спільноти в цілому. На жаль, ця критика традиційно має багато в чому упереджений і кон'юнктурний характер.
Як приклад можна навести статтю директора європейських програм Фонду "Відродження" Дмитра Шульги, яка була опублікована на початку липня в "Європейській правді". Полемізуючи зі "східним розворотом" української дипломатії, пан Шульга звинуватив, серед іншого, КНР в тому, що вона відмовляється підтримувати Україну на голосуваннях в ООН. "Чи є відповідь на питання "чий Крим?" критерієм для визначення "стратегічного партнерства"?" — запитує він.
Зрозуміло, що це питання риторичне, яке передбачає тільки один варіант відповіді. Таким же риторичним пан Шульга вважає питання, чи повинні стратегічні партнери підтримувати одне одного на голосуваннях в ООН.
Тим часом практика міжнародної дипломатії набагато складніша за нехитре "Навіки з Америкою!", як раніше "Навіки з Москвою!"
Ознайомлення з практикою міжнародних відносин дозволяє зробити висновок, що статус стратегічного партнера і навіть найближчого союзника не припускав обов'язкову підтримку в ООН та на інших майданчиках.
"Тайвань наш" і окупація Криму
Емоції, якими вирує українське суспільство у зв'язку з "неправильними" голосуваннями тих чи інших партнерів, обумовлені інфантильним, незрілим ставленням до себе й оточення.
Голосування в ООН є результатом безлічі компромісів. Не варто розглядати відмову підтримати ту чи іншу резолюцію або голосування "проти" як випад проти України. Хоча б тому, що сама Україна регулярно опиняється в аналогічній ситуації у відносинах з країнами, які вважає цілком дружніми.
Так, Україна традиційно не підтримує в ООН США з ряду принципових питань, включаючи незалежність Косово й анексію Голанських висот Ізраїлем. З іншого боку, голосування щодо резолюцій, що засуджують нацизм чи американську блокаду Куби, традиційно розводить по різні боки Україну та її європейських партнерів типу Німеччини та Франції.
Зі свого боку, не тільки КНР, але також Індія і навіть Ізраїль, регулярно утримуються при голосуванні з питань, пов'язаних з окупацією Криму.
При цьому Китай послідовно відмовляється визнавати результати референдуму 2014 року і подальшу анексію Криму Росією, а також виступає за врегулювання конфлікту на сході України на умовах дотримання територіальної цілісності країни. Відповідні заяви є обов'язковим елементом буквально кожних офіційних зустрічей представників України і КНР.
У цьому немає нічого дивного — у КНР є власний Крим у вигляді проблеми Тайваню. Політика "одного Китаю" для Пекіна набагато важливіша за комфорт Володимира Путіна, тому можна не побоюватися неприємностей з цього боку.
Чому Київ по-справжньому важливий для Пекіна
Говорячи про проблему взаємної підтримки на міжнародних майданчиках, не можна не згадати епізод, що був у кінці червня. Як стверджує агентство Associated Press, спочатку Україна приєдналася до заяви щодо ситуації з правами людини в Сінцзян-Уйгурському автономному районі Китаю. Двома днями пізніше її підпис був відкликаний.
За словами цитованих агентством неназваним дипломатів західних країн, Київ пішов на цей крок під тиском представників Китаю, які, мовляв, погрожували зупинити постачання китайських вакцин.
Незважаючи на те, що мова йде про відомості, почерпнуті з неназваних джерел, варто сформулювати ставлення до такої практики. Аж надто вона схожа на багаторічну практику "багатовекторності", під якою в нашій країні прийнято розуміти банальну безпринципність.
Зеленський та його адміністрація допустять величезну і, можливо, останню помилку у сфері зовнішньої політики, якщо вирішать кинутися з однієї крайності в іншу, змінивши одного патрона іншим.
Дзвінок Сі Цзіньпіна означає, серед іншого, що Київ по-справжньому важливий для Пекіна. Це дозволяє уникнути принизливого підлещування, однак, не означає вседозволеності. Настав час не тільки мати вигляд, але і поводити себе, як зрілі люди.