Росія після Путіна. Навіщо Захід шукає "хороших росіян"

Так званих "хороших русских" останній час побільшало в інформпросторі. Наприклад, премію "Оскар" у номінації найкращий документальний фільм отримала стрічка про політика-опозиціонера Олексія Навального, журналісту "Ехо Москви" Олексію Венедиктову дісталась премія зі свободи слова Johann Philipp Palm Award від німецького фонду Palm Foundation (виконавча директорка Інституту масової інформації Оксана Романюк відмовилась від її отримання разом з ним), Нобелівською премію миру українському Центру громадянських свобод довелось розділити з колегами з правозахисної російської організації "Меморіал" та білоруської "Вясна". До того ж і на рівні України в телевізійних ефірах бувають частими гостями, нехай й колишні, громадяни Росії: політичні події коментують юрист Марк Фейгін, журналісти Юлія Латиніна та Олександр Невзоров, інколи чутно ексрадника Путіна Андрія Іларіона або колишнього політв’язня Михайла Ходорковського. І цей список далеко не вичерпний.

Після вторгнення Росії в Україну та оголошення мобілізації в РФ певна частина росіян виїхали за межі Росії та оселилися в Європі. Серед них, приміром, письменник Дмитро Глуховский та блогер Максим Кац. Обидва – перебувають у федеральному розшуку через критику російської влади. При цьому до обох в українців виникають запитання. До першого через те, що сказав, що "Одні руські люди вбивають інших руських людей. Просто одні з них власники українських паспортів".

Зі свого боку Кац вiдзначився заявою: "Де закінчується Україна і де починається Росія взагалі важко сказати. Це зараз проводиться диференціація між Києвом, Київською Руссю та Московією як спадкоємицею Орди". До іншого, бо він наполягав, що "зв’язків у Львова та Харкова до незалежності України фактично не було, а на Сході нашої держави – скрізь "русские города".

У полоні міфу про єдиний народ

Олена Луньова тривалий час жила у Криму, і виїхала з півострова після початку окупації в 2014-му. На материковій частині України долучилась до кількох моніторингових та правозахисних ініціатив, нині вона ­– директорка з адвокації Центру прав людини ZMINA. В сфері її інтересів – розслідування випадків депортацій громадян України, зокрема, й дітей до РФ та заходи щодо їх повернення.

"Усі мої рідні по маминій лінії – у Росії. Те, що я громадянка України, так сталося випадково. Я уявляю, як могла народитися в іншій країні, мати інше громадянство, якби мої батьки, з якими ми проживали у Криму, були більш менш принциповими щодо того факту, що у нас окрема країна. Сьогодні мені, справді, важко спілкуватися з росіянами через те, що ця війна занадто особиста. На ній гинуть мої друзі, щодня ракети загрожують моїм дітям. Але з іншого боку я розумію, що у Росії є люди, які опиралися як у 2014-му, так і у 2022-му, але їх було критично мало", – говорить вона.

Аби вирішити професійні задачі, Олені доводиться працювати на кількох рівнях – домовлятися з людьми на місцях та адвокувати проблему серед лідерів думок, зокрема, серед міжнародних партнерів. Й інколи ця співпраця неможлива без спілкування з представниками РФ.

"На тому рівні, якому ми взаємодіємо, це нижчий рівень, без супервізії, ментерства провідних організацій, у ситуаціях, де потрібна допомога у пошуку людей, у забезпеченні їх базових потреб, наратив про старший та молодших братів я не відчуваю. Ми спілкуємося з російськими волонтерами, правозахисниками, адвокатами. Так, інколи це емоційно важко, – продовжує Луньова. – Але якщо ми говоримо про співпрацю з міжнародними партнерами, тобто з залученням третіх країн, я навпаки відчуваю. Є бажання примирити якимось чином, пояснити, що майбутнє все одно буде спільне, бо ми ж сусіди. Ці люди, організації, співтовариства мають якийсь сентимент, напевно, до минулого, у яке ми, сучасні українці, ніколи не повернемося, у те минуле, де війни немає. І цю історію ми побачили під час вручення Нобелівської премії. І бачимо, коли нас та росіян європейці чи американці намагаються зустріти на спільних дискусійних майданчиках".

І на міжнародних форумах, конференціях, церемоніях нагородження, зі слів, правозахисниці, важко пояснити, що українці самодостатні, а зв’язки з росіянами не потрібні.

"Я як українка можу зрозуміти, як ми можемо бути з Росією не разом, – додає Олена Луньова. – Мої діти точно знатимуть, хто справжній ворог. Але люди, які все життя сприймали нас як один народ, які про існування України в принципі не дуже знали, які були споживачами міфів про те, що Україна – частина Росії, що у нас спільне коріння, одна культура, цього однозначно не розуміють. І мені здається, їм важко визнати, що все що відбулося, це незворотне, принаймні на кілька поколінь. Так, ми бачимо досвід Німеччини після Другої світової війни. Напевно, якщо у 1945-му постало питання, чи будуть німці партнерами громадян Великобританії, США чи Радянського союзу, напевно у це б ніхто не повірив. Але минули роки, після проходження певних внутрішніх процесів на території Німеччини, зараз ця країна союзник багатьох, зокрема й України. Тобто ми розуміємо, що є історичні приклади, коли держави відновлювалися. Звісно, важливо, які внутрішні процеси відбудуться у Росії. Але на них потрібні не місяці чи роки, а кілька поколінь".

Правозахисниця згадує, як часто доводиться чути від політиків: "З політикою все зрозуміло. Але про яку політику йдеться, коли ми говоримо про права людини, це ж універсальні цінності? Так і є. А в спорті, культурі, журналістських конкурсах? Журналістика – це ж розмова і про свободу слова? І коли так говорять, то мені здається, що намагання перевести наш, дуже конкретний збройний конфлікт, в площину пошуку місць для діалогу між українцями та росіянами. А це погана ідея. Бо війна – це ж не лише про політику. Це екзистенційна війна про все. Нема сфер, де цієї війни немає. І нерозуміння природи цієї війни, принципової війни за наше існування, де ми будемо вигризати у Росії все на всіх рівнях, призводить до того, що вони намагаються мирити нас, аби жити по старому – business as usual. А так не буде. І цю реальність, мені здається, складно прийняти".

Росія досі у клубі основних гравців

"Для всього світу, для всіх західних країн, які є беззаперечними партнерами України центром проблеми і небезпеки залишається не війна в Україні, а поведінка Москви та Кремля. Це відбувається через сторіччя цементування філософського відношення до порядку речей у світі, коли Російська імперія була геополітичним гравцем, а згодом і Радянський Союз. Тому все, що відбувається потім на пострадянському просторі сприймалось винятково через призму Москви", – говорить Фокусу експерт Інституту постінформаційного суспільства, колишній заступник міністра інформаційної політики України Дмитро Золотухін.

Він зазначає, у глобальному світі завжди було обмежене коло впливових гравців, серед яких США, ЄС, до певної міри Великобританія та РФ.

"Такого геополітичного суб’єкту, як Україна, на жаль досі немає, тому що дуже важко змінити хід думок людей, які цементувалися 300 років. Це не потрібно сприймати як якусь ворожість, щось страшне, – пояснює він. – Хоч це неправильно і погано, але інерція, яка володіє розумом і поведінкою більшої кількості західних топполітиків присутня й нині, і змінити її буде не так просто".

Окрім того, у світі існують не тільки суб’єкти, а й країни так званого ядерного клубу. У цьому світі значно менше місця міжнародному праву, західним цінностям, правам людини. Натомість існує граничний, насильницький аргумент – ядерна зброя. І вона, як ми знаємо, є у Росії. "Спілкуючись з величезною кількістю західних колег, всі думки і вся увага про закінчення цієї війни стосується виключно подій в Москві. Тому що ключ до закінчення війни залишається там само, де був до початку цієї війни, тобто в Москві. Таке мислення набуває метастазів", – продовжує він.

Наприклад, вже після повномасштабного вторгнення два ключові топові американські видання New York Times і Washington Post нарешті відкрили свої кореспондентські пункти у Києві, але обидва очолюють журналісти, які дуже тривалий час працювали в Москві. Це показує логіку прийняття рішень: навіть великі американські ліберали, які представляють такі видання, думають, що треба когось призначити, хто розбирається в подіях. І цими людьми для них виявляються ті, хто жив у Москві.

Захід не бачить, якою буде поразка Кремля

Експерти говорять, що проблема полягає у тому, що західні партнери поки не розуміють, що буде після перемоги України і як виглядатиме поразка Росії.

"Нещодавно на одній закритій конференції я поставив таке запитання дипломатичним представникам, які знаходяться в Україні, і почув, що треба це пояснювати: як виглядатиме поразка Росії, які наслідки може мати. До того, як вони це зрозуміють, жодної поразки не буде", – згадує експерт Інституту постінформаційного суспільства Золотухін.

Він звертає увагу, що перші особи держави, топспікери з початку 2023 року намагаються сформувати це уявлення. Міністр закордонних справ Дмитро Кулеба, керівник Головного управління розвідки Кирило Буданов, секретар Ради національної безпеки та оборони Олексій Данілов, голова Офісу президента Андрій Єрмак комунікують про те, якою може бути українська перемога, і що буде після неї. Але мова не про розпад Росії, а про зміни – трансформацію, реконструкцію. Можливо тому, що слово "розпад" несе негативну конотацію, воно буде лякати західних партнерів. До того ж поки складно уявити як може відбуватися розпад.

Але парадокс у тому, що спочатку від України очікують, що вона поясне, яким чином Росія може змінитися, і на який результат можна очікувати. Тоді вони дадуть зброю, аби остаточно перемогти Росію. Невідомість багатьох лякає.

Парад "хороших росіян": від Навального до Ходорковського

10 лютого 2023 року в британському журналі Time був опублікований текст російського опозиціонера Іллі Яшина "Не звинувачуйте всіх росіян за путінську війну", соратника вбитого політика Бориса Нємцова, автора матеріалів про агресію Росії проти України "Путін. Війна". Основний зміст статті зводиться у тому, що потрібно чітко розділяти Путіна – "відповідального за цю трагедію, справжній символ зла" і російський народ, який "дедалі частіше стає об'єктом ворожості". Як підтвердження руху опору Яшин зазначив: у Росії проходять вуличні протестні акції – за рік було затримано близько 20 тисяч противників війни, збільшився еміграційний потік – за словами Яшина, виїхали від 1 до 1,5 мільйонів, мовчання мільйонів виправдовується погрозою репресій.

В українському Інституті майбутнього проаналізували матеріал та помітили, що протягом року війни подібні тези неодноразово й у різних конфігураціях вже звучали від російських антипутінских політиків. Мовляв, західні санкції повинні мати "персональний" характер, стосуватися виключно представників оточення Путіна, "партії війни", олігархів – але не галузей російської економіки чи "звичайних" росіян".

Так думають, зокрема, прибічники Олексія Навального та групи іншого опозиціонера Михайла Ходорковського. Усі вони намагаються говорити про те, якою Росія буде після Путіна, і що нині триває війна не Росії, а війна російського диктатора – Володимира Путіна. Щоправда, ці росіяни не беруться пояснити, чому сотні тисяч "звичайних росіян", представників російської армії, вчиняють велику кількість воєнних злочинів в Україні.

"Російські ліберали – це невелика група людей, але вони потужні в медіа просторі на Заході, тому що на них постійно спрямовані промені софітів. За американські та європейські гроші всі ці люди отримують великі можливості, які оплачується європейськими та американськими платниками податків. Донорські фонди фінансують медіа та їх присутність в ютубі, тому їх так багато", ­– говорить Золотухін. І тому саме з ними західні партнери пропонують дружити українцям.

Кого Захід шукає для управління Росією після Путіна

Ще одна з ймовірних причин, чому зараз Захід намагається підтримати російських політиків та лідерів думок, які виїхали після початку агресії з РФ чи соратників теперішніх політв'язнів – це пошук тих, хто міг би стати лідерами Росії після закінчення війни та перемоги України. Упорядкування своєрідного "шорт-листа" представників нової російської політики, оскільки або з ними доведеться домовлятися потім. Зараз, робити це набагато легше і вигідніше. Але, виникає два основні побоювання.

Перший – якою буде політика лібералів, які можуть говорити про Крим, як про бутерброд та вірять у єдність двох народів.

"Базова проблема в тому, що ті, з росіян хто поїхав, і мають амбіції повернутися, вони говорять про те, що може бути сприйнято і сподобалося їхній цільовій групі. А ми не їхня цільова група. Їхня цільова група – їх виборці. Вони хочуть чути про те, що Росія має зберегтися", – додає Олена Луньова.

Друге – чи допустять цих ліберальних людей до влади в РФ після усунення Путіна.

Водночас, представник Головного управління розвідки Міністерства оборони України Андрій Юсов передбачає, що після видачі ордера на арешт президента Росії Міжнародним кримінальним судом, у Москві також почали активно підшукувати кандидатуру його наступника. Більше того, представники російського бізнесу та провладні еліти намагаються контактувати з "третіми сторонами" (наприклад, Китаєм), щоб забезпечити собі безпеку після повалення та зміни режиму в Росії. І такий "кастинг" можливих кандидатур уже розпочався. І серед можливих претендентів не вже згадані опозиціонери, а люди, близькі до теперішньої влади. Наприклад, Дмитро Патрушев – син найближчого соратника Путіна, секретаря Радбезу РФ Миколи Патрушева, чи сьогодншній прем'єр-міністр Михайло Мішустін.

У цьому ні на Заході, ні в самій РФ еліти не готові до розпаду Росії. Наприклад, колишній заступник командувача сил НАТО в Європі, французький генерал Мішель Яковлефф відкрито попереджає, що розпад РФ буде кривавішим, ніж розпад СРСР. До цього треба готуватись.

Зараз тільки Михайло Ходорковський, колишній керівник нафтової компанії ЮКОС, а в минулому найбагатша людина Росії, говорить про так звану рефедералізацію, тобто приведення РФ у стан федерації, якою вона не є зараз, зараз Росія – за фактом імперія. Тобто спочатку центр робить зміни за допомогою своєї централізованої влади, а потім із центру передаються повноваження на регіони.