"Росіяни спланували той обстріл бараку". Інтервʼю з дружиною загиблого в Оленівці азовця

У ніч на 29 липня 2022 року на території колонії №120 в Оленівці на окупованій території пролунали два вибухи. У бараку, куди напередодні перевели 193 військовополонених — представників Окремого загону спеціального призначення (ОЗСП) "Aзов" Національної гвардії, розпочалась пожежа. У результаті понад п’ятдесят військовослужбовців загинули, майже сімдесят отримали важкі поранення.

Хто організував та вчинив теракт в Оленівці наразі не встановлено — Служба безпеки України та Офіс генерального прокурора вже рік ведуть розслідування. За цей час опитали кілька десятків як безпосередніх свідків вибухів, так і постраждалих, яких вдалося звільнити з полону. Проте рідні загиблих та полонених, як і самі азовці, які вижили під час теракту, вважають, що "оленівська справа" мала б бути для України пріоритетною, оскільки йдеться про масовий воєнний злочин — вбивство військовополонених. Зокрема, й Владислава Солонського з позивним "Осип".

Він — за освітою вчитель, але з 2014 року — військовий. Після Революції Гідності долучився до лав добровольчого формування "Азов", а коли підрозділ став частиною Національної гвардії України, підписав контракт.

"Спочатку був на посаді водія, потім став командиром взводу, а далі командиром роти. За рік став помічником замкома з тилу. Разом з ним вони організували тилове забезпечення полку "Азов" і відновили та побудували полігонне містечко. Дослужився до посади офіцера логістики", — додає Світлана Солонська.

Ми зустрічаємося зі Світланою у Києві. Вона з дочкою вже рік живуть в передмісті столиці, бо їхній дім залишився в окупації — у Запорізькій області.

Владик мені дзвонив з "Азовсталі", говорив: "Хай йдуть, ми їх тут чекаємо"

Чи пам’ятаєте, що говорив Владислав напередодні 24 лютого про можливий напад Росії?

22 лютого він заїхав додому. Сказав, що всіх переміщують до Запоріжжя. Я запитала: "Як воно все буде?". "Нормально", — відповів він. І раптом йому подзвонили, і він каже: "А ні, не в Запоріжжя, в Маріуполь. Пам’ятаю, він спохмурнів, ми з ним обнялися. Це був останній раз, коли ми бачились. Владислав побіг на город, він там все дуже любив — квіти, дерева саджав своїми руками. Повернувся у будинок, запитав, де Соня, наша донька. А вона якраз після школи зайшла до подружки. І він як ніколи важко сказав: "Так хотілось її побачити".

І все — він поїхав. А 24 лютого зранку всі вже почули вибухи навколо, від них прокинулися. Мені подзвонила знайома, у неї чоловік також військовий, з Харкова, вона кричала: почалась війна. Я не могла повірити. Дзвонила чоловіку — він трубку не брав. Згодом передзвонив, сказав, що у Маріуполі. Потім ми передзвонювалися, але зв'язок то з’являвся, то зникав. Більш-менш налагодився, коли вони вже були на "Азовсталі". У багатьох не було зв’язку, а у нього був, він був при Редісі (Денис Прокопенко — командир окремого загону спеціального призначення "Азов", — Фокус). Через чоловіка багато хто з азовців зв’язувався з рідними, він налагоджував та підтримував роботу старлінків.

Ситуація там була складна. Він намагався мені багато писати, бо знав, я хвилююсь, не дуже стресостійка. Прислав фото. Маю світлини, як одна з бомб впала туди, де вони були.

У той час ви також перебували в окупації?

У нас почалася окупація практично з перших днів. Були вибухи на стадіоні, всі дуже злякались. Ми бачили, як вони (росіяни, — Фокус) заходили в село. Але вони не зупинялися, а прямували в Маріуполь. День і ніч йшла техніка. У нас є вулиця центральна — Покровська, то по ній йшли танки постійно. Односельці слідкували за цим з вікон, один одному повідомляли. Вони дивилися на нас, ми — на них, це було дуже страшно. Ці колони техніки ніхто не зупиняв, ніхто не чинив опір. Тоді Владик мені дзвонив, говорив: "Хай йдуть, ми їх тут чекаємо".

Згодом у нас перебили газопровід, газу не стало, а на вулиці холодно. Ми бігали у підвал, ховалися, спали там на карематі в зимових пальтах. Страшно було за дитину.

З’явилися й блокпости, почалися рейди. До нас дивом росіяни не дійшли одразу — наш будинок стоїть при виїзді з села. Владик як виходив на зв'язок, просив, щоб ми виїжджали.

Я бачила, як йшла техніка, знаю, як бомбили Маріуполь, як повз наш будинок їхали розбиті машини з людьми, які намагалися евакуюватися з нього. Люди всі чорні, вікна розбиті. На машини прив’язували шматок простирадла або якусь білу тканину, аби видно було, що цивільні. Деякі залишалися ночувати в Осипенко. Наші шукали їм місця для ночівлі. У самих газу нема. Люди хотіли зігрітися. Наші взяли двох хлопців з Маріуполя, вони пішки до нас дійшли, так при кожному вибуху падали в підлогу, там і спали.

Ви вирішили виїхати з Осипенко?

Так. Думали на місяць, а вийшло так надовго. Спочатку в Запоріжжя, потім до Польщі. І майже одразу у наш будинок прийшли окупанти. Наші односельці з ними подружились, стали колаборантами, вже отримали паспорти, в порожні будинки заселяли орків. І хтось з них сказав, що у селі живе азовець. Переривали наш город, відчинили будинок, зірвали наші сімейні світлини.

Напередодні я спалила весь одяг Владика, знищила подарунки для дитини, які щороку готувала патронатна служба "Азова". Я плакала і палила, розбивала все. Коли вони прийшли, мабуть, думали, що там скрізь прапори "Азову" мають висіти, і лежати зброя. Їм же потрібен був якийсь результат. Вони погрожували моїй мамі, дзвонили мені і казали: "Ми зараз вашій мамі будинок розвалимо, і буде вона в будинку престарілих".

Тим часом чоловік уже був на "Азовсталі".

На "Азовсталі": "У нас тут хлопці таке роблять, такі вже молодці, такі герої"

Що ви знаєте про той період, коли він був на "Азовсталі"?

Мені люди говорили, щоб я не переживала, "Азовсталь" — дуже укріплене місце, там багато бункерів, щоб я тільки не переживала. Але ті бункери, як виявилося, не надто надійні були. Коли Владик дзвонив, говорив, що міста Маріуполь вже немає, надсилав відео, як вони пересувалися по "Азовсталі".

Тоді родини захисників "Азовсталі" почали виходити на пресконференції, вимагати забезпечення виходу з Маріуполя…

Пам’ятаю, весь час виходив на зв’язок Калина (Святослав Паламар — заступник командира полку "Азов", — Фокус). Від нього ми дізнавалися, що там відбувається конкретно. У ті дні тема захисників Маріуполя не полишала інформаційний простір. Ми всі думали, що має бути деокупація, збиралась бригада на прорив. А їх тим часом все бомбили. Пам’ятаю, як запитую: "Владику, коли вже закінчаться всі їхні бомби?" А він присилає смайлики. Я кажу: "Скільки ж можна?". Він каже: "Найнебезпечніше — це літаки, які вночі літають". А вдень їх обстрілювали з моря. Владик казав: "У нас тут хлопці таке роблять, такі вже молодці, такі герої". Часом він з "Азовсталі" писав, що не знає, як ми будемо взагалі, що я повинна дочекатися онуків, все розуміти.

Ви знали, що їм доведеться здатися у полон?

Він сказав, що скоро вийде група із серйозною заявою. Потім писав: "Ми виходимо в полон. Полон буде почесний". Так і писав в смс-повідомленнях. Був впевнений, що за 3-4 місяці обміняють за Женевськими конвенціями. Ми не вірили, що таке можливо. Соня у той момент сильно розплакалась, вона рідко плаче. Владик вийшов на відеозв’язок. У нас є скриншот з відео того дзвінка. Я бачила, який він спокійний, запевняв, що все буде добре, що всі списки передали Міжнародному комітету червоного Хреста, що ніхто зникнути не може.

Коли з полону зателефонував чоловік, що саме казав?

Перше, що сказав, що у нього є хвилина. Запитав, чи дзвонив мені МКЧХ, бо вони все ще не бачили їх представників на території колонії. А ще запитав, чи правда, що в колонію приїздила міністерка Ірина Верещук. Я відповіла, що тепер обмінами займається ГУР. Він дуже за нас переживав, хотів підтримати. Сам не жалівся. Хоча у нього спина боліла, контузія була, дуже велика слабкість. Казав: цигарок немає, кави також. І поки ми говорили, на задньому плані весь час було чутно вибухи. Він говорив, що перебувають у колонії фактично на лінії розмежування.

Без допомоги: загинув у КАМАЗі, не доїхав до лікарні

А в ніч з 28 на 29 в бараці в Оленівці стався вибух, під час якого загинули понад п’ятдесят азовців…

29-го я читаю, що в Оленівці щось трапилось. Подумала, як й інші, що це фейк. А потім підтвердилося: в бараці стався вибух, загинули азовці. Я перерила весь інтернет у пошуках інформації. Пізніше росіяни опублікували списки загиблих та поранених. І в другому списку під №66 був Солонський Владислав Володимирович. Я почала шукати відео, фото поранених, і ніде не могла побачити його. Знайшла контакти донецьких лікарів, і мені сказали, що в лікарняних списках його немає. Я чомусь подумала, що він може бути в дисциплінарному ізоляторі в Оленівці (частину легких поранених після вибуху залишили там, — ред.). Потім я робила те, що не можна було робити. Я писала смс на ті номери, з яких він мені писав. Два з них не відповідали. Один відповів. Я запитала, чи був Осип у тому бараці. Мені відповіли ствердно. "У якому стані він?" — запитала я. "Нічого не знаємо, як будемо знати, відповімо", — сказали. Це і все.

Пізніше мені сказали, що за наявною інформацією Владислав знаходиться у медичному відділенні на території Оленівки. Внесений в реєстр, тривають перемовини, найближчим часом чекаємо новин.

У вересні обміняли перших хлопців, які перебували у бараці у промзоні, де стався вибух. Що вам розповіли?

Один з обміняних мені відповів (Світлана зачитує): "Так, поспілкувався з хлопцями, Лемко та Пугач бачили Осипа після теракту. Він був поранений, осколкове поранення черевної порожнини. У самих лікарнях, а наші перебувають у 2-й, 14-й та 15-й лікарнях, ніхто його не бачив, але вони не можуть сказати за всю лікарню, їх не випускали далі свого поверху. Однозначно сказати нічого не можу, бо після теракту він вижив, а от чи довезли його до лікарні, ніхто з присутніх тут сказати не може. Припущень робити не треба, треба дочекатись наступного обміну та запитати ще раз. Якщо він все-таки загинув, то передадуть його тіло".

Невдовзі пішли перші співпадіння ДНК. І у нас було співпадіння. Тоді я зрозуміла, чому ніхто не виходить на зв’язок, чому ніде він не з’являється. Це було вже 29 жовтня. Виявилося, ще у серпні було повернуто тіло з табличкою на грудях: "Солонський, ЗСУ". Я не знаю, хто це зробив, і чому "ЗСУ".

Тобто про загибель Владислава ніхто не знав?

Ні. Одні бачили його пораненим, а інші знали, що загинув хтось, але не знали, що Солонський. Коли вже було співпадіння ДНК, я почала запитувати знову, і один з побратимів написав (Світлана знову зачитує):

"27 липня на наших бараках зачитали списки тих, хто переїжджає на промку. Влад та інші наші з рембази потрапили туди та оселилися на вході праворуч. 29 липня ввечері їх вертухаї перерахували поіменно та закрили на території, а самі потім зникли. Десь о 23:00 в промку прилетів перший снаряд. Ті, хто міг, побігли до виходу. Потім прилетів другий в кут, де були наші хлопці, і там все горіло живцем. Навпроти був "Шмель" поранений, якого витягли і донесли до паркана, де були вертухаї. Потім "Шмель" розповів, що принесли Влада і поклали біля нього. У Влада був розпоротий живіт і велика кровотеча. Він був у свідомості. Коли прибігли наші медики та перев’язали, Влад сказав, що він стікає кров'ю, але медик відповів, що ти ще поживеш. У Влада було ще щось з рукою або з ногою, бо він просив постійно медика послабити накладений джгут, але медик сказав, що це не можна робити, треба терпіти. Потім їх погрузили у перший Камаз і повезли до Донецька. Влад, "Шмель" і "Велес" лежали поруч. У "Велеса" все було погано, і він розкидав руки і ноги на всіх, Влад все казав: то прибери руки, то прибери ноги. Потім "Велес" затих, а Влад стогнав, що стікає кров'ю і згодом теж затих. "Шмель" сказав, що у нього зі сторони Влада вся спина була мокрою від крові. Коли привезли, "Шмеля" витягли першого з них трьох і "Шмель" побачив, що "Велес" лежав на "Осипу", вони не рухались. Потім "Шмель" почув, як хтось із днрівців крикнув, витягуючи Влада чи "Велеса": "Еще один готов". Усього у першому Камазі не доїхало троє хлопців, двох Шмель знає, а третім, можливо, був Влад. Більше про нього в лікарні Донецька нічого не чули".

Я знаю, що вибух стався між 23:00 та 24:00 28 липня, а коли КАМАЗ забирав поранених з Оленівки, було вже дуже світло. Пізніше я побачила фото Влада — на них його тіло було перев’язане якимись бинтами, вони були у крові. Медик з "Азову" дивився світлини, сказав: він до лікарні не доїхав.

Несумісні із життям: вибухова травма, травма тулуба і кінцівок

Чи була проведена експертиза тіла вашого чоловіка, чи знаєте, уламки чого були знайдені у ньому?

Тіло повернули 10 серпня разом ще з 16 тілами оборонців. З’ясувалось, що з бараку було два — Влада та Кісілішина. Я взагалі не впевнена, що з них діставали уламки, як з оленівських тіл. У результаті експертизи встановлено, що причина загибелі — вибухова травма, травма тулуба і кінцівок.

Чи всі тіла загиблих під час теракту були повернуті росіянами?

Нині говорять, що список загиблих зійшовся. Тільки по кільком тривала до останнього часу повторна експертиза.

Коли зійшлася ДНК, мені слідча, яка веде справу, помотала нерви. Не показувала світлин. Сказала, що треба провести повторну експертизу. У нас було чи 96, чи 98 співпадіння з дитиною. Я кажу: "Покажіть мені фото". Вона мені: "Вони обгорілі, ми не покажемо фото. Тіло побачите у день похорону". Лише інша слідча, яка відкривала провадження щодо захоплення у полон, змогла переконати цю. І ось вони підводять мене до комп'ютера, я бачу, що на них мій Владик, це мій чоловік. Я кажу: "Чому ви казали, що він обгорілий?…”. Та слідча вже не хотіла ніякого повторного аналізу, результатів якого довелось б три тижні чекати, була готова віддавати мені тіло на другий день. Я почала готуватися до похорону. Він був 12 листопада. Поховали на Берковецькому цвинтарі у Києві. Але до часу впізнання вони не думали, що це тіло належало до Оленівських. Тільки потім повідомили патронатній службі.

Коли я чекала лікарське свідоцтво, стояла півтори години біля моргу, і там стояти неможливо — такий запах, що втрачаєш свідомість. Рефрижератори великі з тілами на вулиці. Експертів не вистачає. Ми запитували, чи можна робити аналіз швидше? Можливо, треба просити по кожному прізвищу окремо? Якщо Україна не може впоратися, чому не запросили закордонних експертів? Потім я почала спілкуватись зі слідчим СБУ, звертатися у прокуратуру. Виявилося, що прізвища мого чоловіка немає у списку тих, чиї тіла повернули, як оленівські.

Зрештою у червні 2023 року з’явився експертний висновок стосовно оленівських тіл. Якщо коротко, то всі частини уламків не є частинами вибухових пристроїв, снарядів, а є вторинними. У тілі мого чоловіка також знайдено уламок, але його приналежність до будь-якого виду зброї не вдалося встановити.

А ви знаєте, що вказано у службовому розслідуванні про загибель вашого чоловіка?

Це єдиний документ, де щось сказано. У НГУ загибель називається нещасним випадком. ЗСУ вже змінили термінологію, а тут ні. Ось пишуть: "Під час проведення спеціального розслідування групового нещасного випадку по факту загибелі чотирьох військовослужбовців, комісією встановлено, що старший лейтенант Солонський Владислав та інші прибули до населеного пункту Оленівка Кальміуського району з подальшим поверненням їх на підконтрольну територію України через процедуру обміну. Приблизно о 23:40 28 липня 2022 року під час перебування у полоні в населеному пункті Оленівка отримав численні осколкові поранення несумісні із життям".

Родини загиблих та поранених в бараці в Оленівці об’єдналися тільки на початку 2023 року?

Так, я почала відповідати за питання щодо загиблих, а Анна Лобова, дружина іншого азовця, збирати групу тих, хто, ймовірно, поранений. Зараз наша група називається Olenivka Families Community. Ми з’ясували, що у нас у багатьох непорозуміння зі слідчими у Нацполіції — кримінальні провадження відкриті, але не знають, хто їх слідчі, де вони, деякі не відповідали на телефоні дзвінки. Почали збирати цю інформацію. Потім з’ясовувати, хто не здав ДНК. Потім попросили, щоб нам в "Азові" виділили людину, яка б займалась нашим питанням. Можливо, патронатна служба не могла впоратися з великим обсягом роботи. Як і не можуть впоратися правоохоронні органи. Можливо, через свою байдужість.

Які маєте версії того, що сталося в бараці в Оленівці в ніч з 28 на 29 липня?

Думаю, що зі згоди начальника колонії росіяни підірвали азовців.

Ви говорили, що вам обіцяли написати з тих номерів, на які не можна було писати, що відбулося. Не написали?

Ні. Думаю, вони самі не знали. І в лікарнях мого ніхто не бачив. Тож зворотнього зв’язку не було.

Знаєте, ми ж думали, що розслідування теракту в Оленівці — в пріоритеті. Ми ж мовчали, не спілкувалися з журналістами, бо нас попросили, бо має бути тиша. Потім почали говорити, що азовців все одно будуть "судити" — клітки у Маріуполі поставили. Потім чекали, що спеціальна місія ООН зможе зайти в Оленівку. Але цього не сталося. На цьому все і скінчилося. Вже у січні ми побачили, що нічого не просувається.

Говорили, що є складнощі з експертизами, оскільки росіяни перед тим, як віддавати тіла, з ними працювали — діставали уламки.

Вони могли працювати з тими тілами, які були повернуті в жовтні як оленівські. Тіло мого чоловіка не було передано тоді. Коли я його забирала, бачила, що ніхто з ним не працював. Це ж не обгорівше було тіло, а ціле. Нагадаю, слідчі його не розглядали як оленівське до збігу ДНК. Потім був час на експертизу, але вони його, я думаю, втратили.

Нині розслідування, ймовірно, складно просувається через те, що доступу до місця теракту немає.

Так, вони одразу й попередили нас, розвели руками.

Про скількох загиблих остаточно відомо?

Зараз важко сказати, деякі чекають ще результатів експертиз, є невпізнані, які можуть бути з Оленівки. Зараз загиблими вважаються 55 з присутніх там 193.

Під час обмінів вже повернулись азовці, які були у тому бараці. Чи відомо, скільки загалом поранених залишається, і де вони?

Анна Лобова знає про це більше. Але якщо по загиблих є список зі співпадіннями, то по поранених ніхто не намагався вести. Хтось казав, що немає сенсу їх відокремлювати від загального списку поранених. У полоні взагалі перебувають поранені різного ступеня тяжкості.