Юлія Левченко: "Важливо відчувати, що вдома тебе чекають і вдячні, що ти боролася за медалі"

Юлія Левченко — українська легкоатлетка, яка виступає у стрибках у висоту. У 2021 році спортсменка пробилася на Олімпіаду, але у фіналі не змогла "зачепитися" за медалі. Проте навіть потрапляння у фінал, у якому вона показала 8-й результат із 14, на тлі неоднозначного сезону виглядає як досягнення. З 2017 року спортсменка регулярно вважається фаворитом у всіх змаганнях, у яких бере участь, але перехворівши на коронавірус узимку, Левченко не змогла повернутися в кондиції. Дівчина розповіла Фокусу про переживання перед Олімпіадою, боротьбу з COVID-19, рекламні контракти й участь у телевізійних шоу, а також поставила собі завдання на наступний рік.

Після коронавірусу повернувся біль у коліні

— У вас закінчився сезон і ви поїхали у відпустку. Це правда, що під час відпочинку ви ризикнули стрибнути з парашутом?

— Я стрибала не з парашутом, а на параглайдингу. Там немає ефекту вільного падіння, і на це я була готова погодитися. На парашут поки не можу наважитися.

Закінчився сезон, і було важко вийти з цього вихору переживань. Після Олімпійських ігор я вирішила, що продовжу сезон, піду в бій на всі змагання. Але коли продовжила виступати, знову щось не виходило. Весь час думала, як вчинити, було тяжко морально. Я навіть не була певна, що хочу на відпочинок. Здавалося, треба побути вдома, в тихій обстановці. Але у відпустку ми поїхали маленькою компанією, і мені сподобалося.

— Це було в Туреччині, правда?

— Так. Вона вже як другий дім — ми постійно там проводимо збори. Знайома країна, і все якось простіше.

— Мабуть, і з в'їздом легше, ніж до інших країн?

— Так, не потрібно жодних додаткових документів, плюс усе недалеко. Це важливо, тому що коли під час змагального циклу багато мандруєш, дуже втомлюєшся. Усі ці переїзди, готелі та весь антураж сприймається не дуже.

— До речі, а ви вакциновані?

— Так. Ми зробили щеплення ще в травні, скоро треба буде робити третє щеплення, оскільки вже минуло пів року.

— Чи відчували побічні ефекти?

— У нас був "Синовак", я не експерт у цих справах, але кажуть, що це більш-менш щадна вакцина і переноситься легко. Треба було зробити щеплення, тому що ми регулярно їздимо за кордон, плюс на Олімпійських іграх було незрозуміло, чи допустять до змагань без вакцини. Ну і для себе, для безпеки варто це зробити. Ми постійно контактуємо з мільйонами людей із різних країн. Ризики високі.

— Марина Бех-Романчук в інтерв'ю Фокусу розповідала, що легкоатлети роблять найбільше ПЛР-тестів. Це якось впливає на ваш моральний стан чи це вже зовсім звична справа?

— Це ніби ще одна формальність, яка потрібна під час в'їзду кудись. Як паспортний контроль, просто тест ще на додачу. Не займає багато часу. Формальність, але комусь допомагає зберегти здоров'я.

— Ви перехворіли на початку поточного року, правда?

— Наприкінці 2020-го. Було прикро, бо я нікуди не ходила особливо, а навіть якщо й виходила, то завжди була в масці. Мені просто стало погано, і я подумала, що я захворіла чи це залишкове явище від тренування — ми зробили гарне завантаження. Я прийшла додому та відчула втому. Поміряла температуру — в нормі. Я навіть купила тонометр і сиділа, як бабуся, міряла тиск. Він теж був у нормі. Але я погано почувалася, відчувала втому і млявість. Пішла здавати тест на коронавірус і заспокоїлася, побачивши позитивний результат. Я так погано почувалася, що мені потрібно було якесь пояснення мого стану. У мене дуже боліла голова, не так як раніше. А ще почало поколювати у грудях. Лікарка сказала, що все гаразд і що молоді люди нормально переносять цю хворобу. Пізніше я сиділа вдома і не ходила на тренування, не хотіла наражати тренера на ризик.

— І як ця вимушена пауза далася взнаки на вашій формі?

— Я пропустила тиждень тренувань, але, коли прийшла на заняття, все було нормально. Я навіть стрибала. Але на тренуванні з біговими елементами відчула, що мені важко дихати.

Й ось яка річ трапилася: у мене вже певний період часу не боліло коліно, адже це моя хронічна травма. Й ось після цієї паузи воно почало боліти. Я прочитала, що коронавірус може сприяти пробудженню хронічних травм. Ти приходиш на тренування, тобі боляче. І це морально вибиває.

У фіналі Олімпіади всередині все перекинулося

— Я звернув увагу на літніх стартах, що у вас на лівому коліні тейп. Це через те, що ви розповіли?

— Так, тейп — класна штука, він для перестрахування і потрібен більше для перерозподілу навантаження. Ти звільняєш зв'язку від зайвого навантаження і розподіляєш його на інші м'язи. Це як запобіжний засіб, щоб знизити ризик отримання травми і больові відчуття. Для мене тейп — це додаткове знеболювальне.

— Жан Беленюк після виграної на Олімпіаді золотої медалі заявив, що перед Іграми отримав серйозну травму. Ви також мали травму коліна, але ви поїхали на Олімпіаду та кваліфікувалися у фінал. Цим і пояснюються сльози, які полилися з очей після виходу у фінал. Наскільки вам було морально важко у вирішальний день, адже ви розуміли, що травма не дасть вам показати максимум у фіналі?

— Ця думка супроводжувала мене цілий сезон. Немає спортсмена-професіонала, який не має жодної травми. Іноді ці речі відбуваються попри все. Жан показав, що навіть із травмою можна виграти не просто медаль, а золото. Травми іноді з'являються начебто для загартування характеру.

У мене взагалі цілий рік йшов не так, як треба. Взимку щось виходило на тренуваннях. Я гадала, що є час. Але виходжу на змагання і знову не клеїться! Ще тисне, що це олімпійський сезон, і ти розумієш, що на носі Олімпійські ігри, а ти взагалі тиняєшся незрозуміло де. Якоїсь миті я зрозуміла, що залишаюся без Олімпіади, бо взагалі нічого не виходило. Часу нема, а ще й турбує щось.

— Давайте уточнимо, що ліцензію на Олімпіаду можна було здобути за підсумками чемпіонату України.

— Так. Справа така: у легкій атлетиці є норматив — 196 см. Тільки з ним можна потрапити на Олімпійські ігри. Цей норматив я виконала ще взимку. Але від кожної країни з дисципліни беруть лише по три особи. У нашому випадку, в секторі для стрибків у висоту на Олімпіаді могли виступати лише три спортсменки. Чотири "висотниці" вже не могли поїхати. Ці квоти введені, щоб найсильніші спортсмени з кожної країни могли брати участь. Просто в нас так вийшло, що у висоті такий бум, а в деяких видах спорту і трьох представників не набирається.

Як розподілити всіх дівчаток, які стрибнули на 196 см, якщо їх, наприклад, п'ятеро? Обирають за чемпіонатом України. Ти маєш бути в трійці. Перше-третє місця, якщо вони мали виконаний норматив, їдуть на Олімпіаду. Я посіла четверте місце влітку на чемпіонаті України, але я мала норматив. А от дівчинка, яка посіла третє місце, Оксана Окунєва з Миколаєва, нормативу не мала. Я стала четвертою.

Виник момент невизначеності. Оксана ще мала змогу виконати норматив, було вікно до кінця місяця. І вона їде брати участь на усі змагання. Сидіти вдома та чекати, доки хтось виконає норматив — це дивно. І в нас із нею зав'язалася своєрідна гонка. Вона в мене вигравала на змаганнях. Я в той момент відчувала моральний тягар, мені було б легше, якби сказали, чи їду я на Олімпіаду чи ні. Але, зрештою, вийшло так, що я поїхала. Вікно зачинилося, суперниця не встигла виконати норматив.

І це страх, бо ти об'єктивно розумієш, що до змагань такого рівня ти не готовий — так, як ти хотів би.

— І які почуття на такому фоні ви відчували на Олімпіаді?

— Кваліфікація — це завжди хвилювання. Ти ще борешся за право брати участь на Олімпійських іграх. Яке б місце ти не посів, воно не особливо рахується, якщо не потрапив у фінал. Я стрибнула 195, цього було достатньо. Буває так, що або ти виконуєш норматив, або далі проходять 12 найкращих. Ми розуміли, що дівчата боротимуться до останнього. 195 — це високий показник і пристойний результат для кваліфікаційного нормативу. Ми до нього дійшли.

Це був мій найкращий результат у сезоні. Мені здавалося, що все довкола перевернулося. Було дуже складно, і кваліфікація завжди довго триває. Якоїсь миті я подумала, що почався дощ, але насправді це був піт із мого чола. Коли я пережила кваліфікацію, я остаточно не вірила, що виступлю у фіналі Олімпіади. І вже у фіналі було набагато легше — лише 12-13 учасниць і в тебе все гранично зрозуміло, ти знаєш, чого хочеш і за що борешся. Дякую моєму тренеру, тому що ми буквально за місяць підготувалися до завдання "гідно виступити". І мені сподобався фінал тим, що я вперше за весь сезон відчула, що я можу взяти 198, наприклад. Для мене це був ковток свіжого повітря, бо я мала змагання, в яких я була не впевнена взагалі ні в чому.

— Фінал стрибків у висоту на Олімпіаді був нервовим для всіх українських уболівальників — одразу три наші представниці боролися за медалі, але виграти вийшло лише одну — бронзу здобула Ярослава Магучіх. У якому стані ви залишали стадіон після вирішальних стрибків?

— Перше відчуття — ніби я побувала на святі. Це Олімпійські ігри, і ти відчуваєш радість, що в них узяла участь. Є радість, що ти у фіналі, із найсильнішими спортсменками світу. А наступного дня прокидаєшся з думкою: "А що далі?". Потрібен день для перезавантаження.

Після Олімпіади у мене відкрилося друге дихання і бажання продовжувати змагання. Не знаю, чи правильно я вчинила чи ні, але вирішила брати участь у змаганнях попри все.

— Після Олімпіади у вас було ще кілька стартів у вересні, правда?

— Так, ми побули в Токіо ще 2-3 дні, поїхали трохи згодом, оскільки був великий ажіотаж на виліт зі столиці Японії. Селище спорожніло, залишилися тільки ми, тож коли заходили до їдальні, персонал говорив нам "Дякую", "До побачення" та "Смачного". Їх ніхто не вчив, вони вже самі знали, що нам казати.

Ми повернулися з Токіо, й у нас старт у США на "Діамантовій лізі", в Юджині. Він вважається важливим, тому що в цьому старті спонсор Nike, а ми — атлети цієї компанії. Й ось я повернулася з Токіо та думала, що відпочину, а тут треба їхати, а в мене візи немає, нічого не зрозуміло, я бігаю і не розумію, в якому часовому поясі я живу. Потрібно подавати документи, і так далі. Мені іноді важко перейти. Я, як зомбі, несу ці документи і не розумію, хто я. Зрештою все ж полетіла в США й наступного дня вранці вже були змагання. Словом, у мене вийшов рік, наповнений різноманітним досвідом.

У танцях я "дерево", мій партнер би плакав

— Мені казали, що ви закрилися від спілкування з медіа, розуміючи, що сезон складний, не все клеїться і немає часу та настрою на якісь медіа-активності. Наскільки увага преси заважає спортсмену концентруватись на змаганнях?

— Я не вважаю себе дуже медійною людиною. У мене були проблеми, які потрібно було вирішувати у тренувальному процесі. Я не те, що закрилася від журналістів, а навіть перестала спілкуватися з друзями. Приходила додому й аналізувала, що відбувається. Такий собі думкозмішувач. Я навіть батькам казала: "Не чіпайте мене, мені треба зосередитись". Це була самоізоляція, так було потрібно. Це перший складник, а по-друге, я не люблю розповідати щось, коли говорити нема про що. Якщо ти сам не розумієш, що відбувається в житті.

— Я пам'ятаю, як про вас уперше заговорили всі великі ЗМІ, це сталося 4 роки тому, коли вам вдалося досягти перших великих перемог. Ви відчували дискомфорт від того, що стали відомою людиною за ці чотири роки?

— Тут, мабуть, варто зазначити, що ми говоримо про певне коло людей, це спортивний світ. Навпаки, чудово, що до легкої атлетики привертається увага, а ще ми вже маємо багато спортсменів, якими цікавляться люди. Це вже не одиниці, а досить велика група. Спортсмени також стають більш відкритими.

Мене ніхто не ображав, але бувають різні ситуації, коли це може призвести до якоїсь реакції. Потрібно більш виважено підходити до спілкування з медіа. Не завжди є час і не завжди ти розумієш, чим це спілкування може обернутися.

— Цієї осені багато українців дивляться телепроєкт "Танці із зірками". У поточному сезоні там брали участь одразу два спортсмени: Стас Горуна й Ольга Харлан. Якби вам запропонували, чи ви пішли б на це шоу?

— Ще коли я не займалася спортом, мене якось батьки запитали: "Юлю, ти б пішла на танці?" Я не пішла б, адже я взагалі не вмію танцювати. У танцях я взагалі дерево, повний нуль, партнер мій би плакав після першого тренування. Може через якийсь час у мені щось зміниться, але мені це легко не давалося б. Реально треба було б ночувати у залі.

— Загалом, усі учасники проєкту про це й кажуть: фактично, ви відсуваєте своє життя на другий план і віддаєте весь свій час проєкту.

— І це ті, хто має здібності! Я рада, що Оля спробувала. Не знаю, з яким натхненням на проєкт йшов Стас, а Олі хотілося реалізації. У неї не вдалося успішно виступити на Олімпіаді, але я вірю, що в танцях вона дійде далі. Моя мати дивиться і як незалежний глядач каже, що спортсмени відрізняються від інших учасників. Вони чітко йдуть до своєї мети і це видно. Дайте завдання — ми виконуватимемо.

— А якщо не "Танці із зірками", а якийсь інший телепроєкт? Наприклад, умовний "Хто зверху" чи інший розважальний контент?

— На "Хто зверху", до речі, я ходила. Це було три роки тому, але я так розумію, що цю програму періодично ставлять в ефір. І до мене після кожного разу, коли повтор йшов в ефірі, постійно приходять люди, навіть за рік-два і кажуть: "Юля, а от я бачив, ти ходила на передачу". А ще прикольно, коли в мене змагання, а мене звинувачують у тому, що я знімаюся у ТБ-проєкті під час підготовки до стартів.

Зйомки мені сподобалися, але це важко та займає багато часу, що вимагає самовіддачі. Я не знаю, як Сергій Притула та Леся Нікітюк вивозять ці знімальні дні, бо вони знімають кілька програм за один день. Тільки наш випуск тривав шість годин, а вони продовжували знімати далі.

— У вас в Instagram є реклама кількох брендів: Nike, Red Bull і Danone. На яких умовах ви співпрацюєте із цими компаніями?

— Цифри не можу розкривати — комерційна таємниця. Але з Nike, наприклад, це партнерство стосується надання спорядження. У нас є спортивний менеджер, ми потоваришували і Nike запропонував співпрацювати. У мене був вибір, але мені подобалися їхні шипування, і я вже звикла до них, тож відповіла згодою. Ми одне одного обрали і задоволені співпрацею. Окрім спорядження, там прописані ще й бонуси спортсмена. Твій заробіток залежить від того, як ти виступаєш.

— До речі, ви не думали, що в майбутньому можете добре заробляти на рекламі у соціальних мережах?

— Коли я дивлюся, скільки блогери заробляють, то розумію, що це повноцінна професія. Не впевнена, що професія майбутнього, але сьогодення — точно. Це робота, хоч би як це легко не виглядало, це великі витрати часу. Бути повноцінним блогером — справа відповідальна. Я завжди позиціоную себе як спортсмен, не можу відхилятися від графіка. Якщо компанії на таке погоджуються, давайте пробувати. Та й продукт має бути близький за духом.

— У вас 300 тисяч підписників в Instagram. Скільки із них становить українська аудиторія, а скільки — міжнародна?

— Це збірна солянка. У мене багато підписників зі США та з різних країн Європи. Але багато й підписників з України. Більше спілкуюся зі співвітчизниками, звичайно.

— А ви всім відповідаєте у директі?

— Це не завжди можливо. Найчастіше, відповідаю знайомим. А взагалі ні, хіба що смайликами можу комусь відповісти.

Порівнювати змагання з війною на сході — недоречно

— Багато українців живе поза нашою країною. Чи траплялося, що ви отримували підтримку вболівальників далеко за межами України?

— На Олімпійських іграх була присутня українська діаспора: брали у мене інтерв'ю та були у мікс-зоні. Я не знаю, як їх пустили, але там ми з ними поспілкувалися. Щоправда, потім більше не бачилися, бо до Олімпійського селища був суворо обмежений доступ.

Ще я їздила як амбасадорка на юнацькі Олімпійські ігри 2018 року в Аргентину — там мешкає дуже велика українська діаспора. Ігри проходили у Буенос-Айресі й нас запросили у гості. Було дуже круто, що ми зустрілися в Аргентині біля пам'ятника Шевченку. Людей зібралося дуже багато, зустріч зі спортсменами з України для них стала грандіозною подією.

Літні жінки, які вже самі виховують онуків, говорили, що ще їхні бабусі виїжджали з України. Хтось тільки знає про українське коріння, хтось навіть бував в Україні, словом, багато різних доль, але вони зберігають українську культуру. Ці люди розмовляють українською, читають "Кобзар", збираються на різні заходи, організовують літературні вечори. А ще мають дуже сильний акцент і мають свій діалект, який не завжди зрозумілий, бо це вже старі слова, які ми взагалі не використовуємо в житті. Це такі архаїзми, що іноді доводилося замислюватись, де я могла почути і чи чула такі слова взагалі.

Ще була історія в Туреччині, на зборах. Ми зазвичай тренуємось на пляжі, де мало людей. І тут ми зустріли посла України в Туреччині, вони приїхали на якийсь з'їзд і запросили нас взяти участь у зустрічі з українською діаспорою. Тоді ще приїжджав міністр культури Олександр Ткаченко. І ми разом спілкувалися з нашими емігрантами. Дуже багато дізнаєшся нового. Наприклад, те, що наші люди у світі відкривають парки імені Тараса Шевченка та хочуть продовжувати це робити.

— Але повернемося до грошей. Які суми призових може отримати легкоатлет за участь у Діамантовій лізі, наприклад?

— Ці суми ніхто не приховує, є на офіційному сайті. Цьогоріч нічого не можу сказати, бо я сама ніде не чіплялася за призовий фонд. Але знаю, що цього року конкретно зрізали суму, раніше це було набагато більше. У 2019 році за перше місце у Діамантовій лізі можна було виграти 60 тисяч доларів, за друге — 20 тисяч, а третє, на мою думку, 10-15. Це круті гроші, від них ми завжди забираємо податок країни, відсоток менеджеру і так далі, але все одно залишається хороша сума.

— Якраз хотів уточнити: а з цієї суми ви сплачуєте 20% податок і скільки становить відсоток менеджера?

— Це призові, особисто я нічого не плачу. Я вже отримую суху суму з того, що залишилося після вирахування всіх податків. Країна, яка виплачує, забирає свій податок, а менеджер отримує стільки, скільки ви з ним домовилися. І з тренером так само, як домовишся. Решта — все твоє. Але такого немає, що ти виграв, вийшов зі стадіону, тобі дали гроші у валізі, і ти пішов їх витрачати. Ні, вони йдуть до тебе рік чи пів року, найчастіше приходять менеджеру, потім він розподіляє між собою, тобою і тренером. Це довга історія. І все відбувається через банк, лише офіційний грошовий трансфер.

— На Олімпійських іграх трапилася неприємна історія з вашою колегою Ярославою Магучіх. Через фото з росіянкою Марією Ласіцкене радикально-патріотичні кола обрушилися на спортсменку з хейтом. Як ви сприймаєте цю ситуацію?

— Важко судити. Це справді протокольна частина, коли фотографи просять усіх стати разом, всі одне одного вітають і роблять свято для спільного фото. Так само на п'єдесталі, коли ти стоїш, тиснеш руки призерам чи переможцям. Мені здається, не треба думати, що це прояв слабкості. Навпаки, це прояв сили, коли ти своєму супернику тиснеш руку. Фактично, ти визнаєш результат у чесній боротьбі, у якій ти брав участь. Це як у боксерів: той, хто програв, знає, що він програв, але все одно, суддя виводить їх за руки і піднімає руку переможця. Ти маєш це витримати, навіть якщо тобі хочеться піти в куток, сісти і плакати. Це свого роду спортивний етикет.

Я розумію і людей, які особисто проживали біль втрати від війни на сході України. Ми з Ірою Геращенко зустрічалися з дітьми, у яких на війні загинули батьки. Старші діти розуміють, що сталося. А діти, яким 5-6 років не можуть адекватно сприйняти це. Ми з ними спілкувалися, вони чудові. Але це зовсім інша історія. У мого тата загинув друг, у якого лишилося п'ятеро дітей. Його нагородили посмертно.

Це момент горя та розпачу. Але не можна це порівнювати з тим, що ти когось привітав із перемогою у чесній боротьбі. Я не хочу говорити гучні фрази, на кшталт "спорт поза політикою", але у випадку з Ярославою це був прояв поваги до результату. Ми змагаємось на турнірах, це нікуди не дінеш. Є правила, є регламент, будь ласкавий, змагайся. Порівнювати це з війною — недоречно. При тому, що в нас є багато друзів, знайомих і родичів, які були там. Хлопці, які повертаються з війни, не завжди готові до зустрічі нової реальності. На передовій вони бачать одне, а приїжджають до Києва, і тут узагалі все інше. Завжди має бути тверезий розум.

Мені здається, що треба підтримувати спортсменів, які під прапором нашої країни виборюють високі результати. Це важливо: відчувати, що вдома тебе чекають і вдячні, що ти бився за медалі. Звісно, хочеться завжди перемагати, але саме в такій боротьбі й з'являються результати. Ніхто не виходить у фінал Олімпійських ігор просто так. Це завжди бій за перше місце. Говорити, що хтось комусь віддав перемогу — дивно.

— Цей сезон став не найкращою сторінкою у вашій кар'єрі. А якою ви бачите наступну сторінку, сезон 2022?

— Я вже почала тренуватись. Цей рік був для мене важким. Переживала, що в мене зникне пристрасть до моєї улюбленої справи. Було кілька моментів, коли я реально перегорала. Зрозуміло, що коли не виходить, ти дуже засмучуєшся.

Цілі? Мені хочеться повернутися до себе колишньої. Було багато переломних моментів і хочеться повернути те, що було. Я іноді дивлюся на себе на змаганнях і мені так шкода. Я згадую думки перед стрибком і свої емоції після. Ідеш зі стадіону зі спустошенням усередині. А люди думають, навіщо вона взагалі сюди приїхала?

Хочеться повернутися до того, щоб змагання були святом, щоб я могла отримувати задоволення. Коли це почуття повернеться, прийдуть медалі. Тренер навчає нас, що потрібно піти в сектор і зробити все, що ти можеш. Навіть якщо не вийде, щоб ти міг сказати собі: "Так, я зробила все, що могла". У мене так було на чемпіонаті світу в Досі, в 2019 році. Я стрибнула на два метри, але стала четвертою. І ніби я була близько, але залишилася без медалі. Таке рідко буває, бо це результат, що призводить до п'єдесталу. Тоді я відчула, що зробила все, що могла.

Потрібно повернути собі почуття, що в секторі ти робиш усе, щоб перемагати.