5G та політика. Чому регулювання 5G технологій – питання політики, а не ринку
Регулювання 5G технологій не є питанням суто ринковим або технологічним. Це насамперед питання зовнішньої політики держави. Саме під цим кутом зору варто розглядати нещодавню американську та британську заборони на використання китайського обладнання в 5G-мережах.
Днями ексміністр підприємництва та промисловості в кабінеті Девіда Кемерона заявив, що рішення британського уряду заборонити використання китайського обладнання в 5G-мережах не мало "нічого спільного з національною безпекою" і було продиктовано Вашингтоном.
Не бачу в цьому нічого особливо скандального, однак. Як мінімум із середини минулого десятиліття вже на всіх рівнях — від керівних документів формату національної стратегії до вузькопрофільних настанов і посібників на кшталт US Army Field Manual, — американська держава просуває уявлення про cyberspace як окремий від інших простір протистояння (кібервійни, Cyber Warfare) з ворожими йому силами. Кому цікаві подробиці, може полазити в колекції Rand Corporation.
Оскільки кіберпростір утворюють рукотворні артефакти різної природи, з погляду США необхідно добитися того, щоб ці артефакти в жодному разі не були створені противником.
Відповідно, будь-яке активне мережеве обладнання, а особливо елементи ядра операторської мережі в жодному разі не повинні бути вироблені або обслуговуватися китайцями. Це стратегічний рівень.
Ідея обґрунтувати стратегічне рішення звинуваченнями на адресу китайських вендорів – рівень тактичний. За Трампа взагалі намагалися розіграти карту антикомунізму, справа така.
Рішення Великобританії приєднатися до заборони обладнання Made in China передбачуване та обґрунтоване. США — справді, найближчий союзник та геополітичний партнер Королівства.
Повторю ще раз — регулювання 5G технологій не є питанням суто ринковим чи технологічним. Це насамперед питання зовнішньої політики української держави.
Хто нам США, наскільки тісні стосунки з цією державою нам потрібні, які ризики та загрози мають місце у цих відносинах — обговорення треба розпочинати саме з цього.
У нас люблять в експертному середовищі критикувати китайську експансію, але я не можу пригадати і пред'явити КНР нічого навіть близько схожого на історію з "Кольчугами" часів пізнього Кучми. А також Бушерської ГЕС, "Мотор-Січ" та побажань стати аграрною наддержавою.
Китайці, схоже, чи не єдині, хто зараз все ще вміє грати в довгу. У всіх інших диктат поточних обставин занадто сильний і залишає можливості стратегічних рішень.
Китайці не нав'язували нам у сфері кадрової політики нічого, схожого на пройдисвітів на кшталт Деканоїдзе, Саакашвілі, Ситника та інших. Не диктували публічно, кого призначити генпрокурором, а кого зняти. Загалом хоча б зовнішні пристойності вони намагаються не порушувати.
Щодо "Джавелінів", то афганці отримали від Штатів набагато більше, на два порядки, якщо не три. І що їм це дало? Чого досягли? Іракці — те саме.
Тож щодо дієвості американської допомоги не можу погодитись. Про послідовність і передбачуваність — те саме.
Після всього, що сталося у світі в другій половині минулого року, неможливо (як мені здається) вдавати, що "Америка з нами!" та "Навіки разом!" Необхідно самовизначатися, щоб рухатись далі.
Самовизначатися для початку необхідно щодо того, куди саме ми хочемо — в ЄС чи в НАТО. Між європейською та євроатлантичною орієнтацією, просто кажучи. Тому що ці два вектори все більше розходяться. По-друге, яку саме Європу ми беремо за зразок, Східну, Південну чи Західну.