Останній аргумент королів. Чому Росія не відпустить Україну без бою

Фокус переклав новий текст Майкла Кіммеджа та Майкла Кофмана присвячений можливій ескалації у російсько-українській війні.

Навіщо Путіну ризикувати геополітичними й економічними потрясіннями, поновлюючи військову конфронтацію з Україною?

Зрештою, він має вагомі причини бути зацікавленим у регіональному статус-кво. Росія анексувала Крим у 2014 році, отримавши одну з найбільших окупованих територій у Європі з часів Другої світової війни. Західні санкції, введені у відповідь на це вторгнення, були особливо жорсткими, а макроекономічна ситуація у Росії цілком стабільна. Росія також зберігає міцні позиції на європейському енергетичному ринку: незважаючи на юридичні проблеми, наближається до запуску газопроводу "Північний потік-2", який закріпить залежність Німеччини від російського природного газу. Тим часом Сполучені Штати та Росія ведуть переговори щодо стратегічної стабільності. У червні Путін зустрівся з президентом США Джо Байденом, зробивши ще один крок до побудови більш передбачуваних відносин між країнами.

Однак підспудно Росія та Україна перебувають на шляху до відновлення невирішеного конфлікту, який може ще раз перекроїти карту Європи та перекреслити зусилля Вашингтона щодо стабілізації відносин із Росією. Рік за роком Москва втрачає політичний вплив в Україні. Минулого року уряд у Києві зайняв жорстку позицію щодо вимог Росії, заявивши, що не піде на компроміс заради співпраці з Путіним. Європейські країни підтримали позицію України, і Київ розширив співпрацю у сфері безпеки з американськими та європейськими суперниками Росії одночасно.

Оскільки Москва стає все більш впевненою у собі в політичному й економічному плані, перемикання уваги та ресурсів Вашингтона на суперництво з Китаєм могло переконати Путіна в тому, що Україна тепер становить для США другорядний інтерес. Російські лідери дали зрозуміти, що вони втомилися від дипломатії і вважають неприйнятною підвищену інтеграцію України зі США та НАТО. Готується ґрунт для того, щоб Москва змінила це рівняння за допомогою сили — якщо Москва, Вашингтон і Київ не зможуть знайти мирне рішення.

Підготовка до війни

Гра м'язами Росії не говорить про неминучість вторгнення. Цілком можливо, що політичне рішення про початок військової операції ще не ухвалено. Тим не менше, військова активність Росії в останні місяці виходить далеко за межі звичайного циклу підготовки. У Західному військовому окрузі, який межує з Україною, розгорнуто підрозділи, що базуються за тисячі кілометрів. Армії з Кавказу спрямували підрозділи в Крим. Це не звичайні навчальні заходи, а скоріше спроба підготувати підрозділи та техніку до можливих військових дій. Більше того, багато підрозділів переміщуються вночі, щоб уникнути пильної уваги, на відміну від попереднього нарощування сил у березні та квітні.

Сценарій масштабнішої війни цілком правдоподібний. Якщо він здійсниться, вибір Путіна на користь розпалювання конфлікту, що тліє, не буде імпульсивним. Спадщина української кризи 2014 року, як і раніше, сприяє швидше ескалації, ніж заморожуванню у стані крихкого миру.

Що змінилося за останній рік?

По-перше, російська стратегія в Україні не призвела до прийнятного для Москви політичного рішення. Після кампанії 2018 року, яка передбачала певну відкритість до діалогу, різка відмова президента України Володимира Зеленського від пошуку компромісу з Росією рік тому усунула будь-яку надію, що Москва зможе досягти своїх цілей шляхом дипломатичної взаємодії. Москва не бачить виходу з-під західних санкцій, а переговори між Росією, Україною, Німеччиною та Францією, спрямовані на врегулювання конфлікту на сході України, ні до чого не призводять. Ці політичні та дипломатичні зусилля буксують, але Москва чудово знає, що попередні спроби застосувати силу принесли свої плоди.

Водночас Україна розширює партнерські відносини зі США, Великою Британією та іншими країнами НАТО. Сполучені Штати надають військову допомогу, а НАТО допомагає навчати українських військових. Ці зв'язки — скалка в стороні Москви, і Росія поступово перестає розглядати членство України в НАТО як червону лінію, перейшовши до протидії структурному оборонному співробітництву України, що зростає, із західними противниками. З точки зору Кремля, якщо українська територія стане інструментом проти Росії на службі США, а російські військові будуть здатні щось зробити, то застосування сили стає більш розумним варіантом.

Росія може отримати важелі впливу на Європу завдяки стрімкому зростанню цін на газ.

Адміністрація Зеленського також виглядає слабкою, намагаючись знайти підтримку всередині країни. Президент практично нічого не зробив для зниження рівня корупції чи віддалення України від давньої традиції олігархічного правління. Рейтинг його підтримки у жовтні 2021 року, за даними Київського міжнародного інституту соціології, становив 24,7 відсотки. Російські чиновники чітко дали зрозуміти, що не бачать сенсу в переговорах із Зеленським, і весь рік активно делегітимізували його адміністрацію. Якщо Москва відмовилася навіть від видимості дипломатичної взаємодії, це свідчить про підвищення ймовірності застосування сили.

Не менш важливими є ситуація в Росії та широкий геополітичний контекст. Путінський режим здається стабільним, а опозиція стала жертвою репресій. Москва відновила своє фінансове становище після введення західних санкцій у 2014 році та зараз має в своєму розпорядженні валютні резерви в розмірі майже 620 мільярдів доларів. Цьогоріч Росія зможе отримати суттєві важелі впливу на Європу через різке зростання цін на газ і дефіцит енергопостачання. Тим часом Європа загрузла у рефлексіях після безладного виведення військ з Афганістану й усе ще намагається визначити свою мету "стратегічної автономії". Адміністрація Байдена зосередилася на Китаї, подаючи сигнал, що Росія посідає менш важливе місце на порядку денному, а Європа не є головним пріоритетом політики. Так, Україна є другорядним інтересом на другорядному театрі військових дій.

Упродовж останнього року російське керівництво використало жорстку риторику, привертаючи увагу до своїх "червоних ліній" в Україні. Москва не вірить, що Сполучені Штати сприймають її всерйоз. У жовтні 2021 року Путін зазначив, що хоча формально Україна може й не набути членства в НАТО, "військове освоєння території вже триває. І це дійсно становить загрозу для Росії".

Навряд це порожні слова. Російське керівництво не бачить перспектив дипломатичного врегулювання та вважає, що Україна рухається до орбіти США. Ймовірно, тому вона вважає війну неминучою. Застосування сили буде важким і витратним для російських лідерів, але вони розуміють, що траєкторія руху України є неприйнятною і що в них мало варіантів для збереження своєї колишньої політики. Можливо, вони дійшли висновку, що використання військових варіантів буде менш затратним зараз, ніж у майбутньому.

Тупикова дипломатія

Унаслідок військового наступу в Україні у 2014-15 роках Росія здобула своєрідну перемогу. Вона змусила Київ укласти невигідні для нього угоди щодо припинення вогню. З того часу значно удосконалилися як українські, так і російські збройні сили. Істотна кількісна та якісна перевага все ще в Росії. Проте її успіх на полі бою не призвів до дипломатичного успіху ні в 2014-му, ні в наступні роки. Унаслідок війни з'явився так званий Мінський договір — за назвою міста, в якому відбувалися переговори. Ця угода стала програшною для всіх сторін: Україна так і не відновила свій територіальний суверенітет, США та їхні європейські союзники, які уникали потенційної ескалації конфлікту з ядерною державою, не змогли змусити Росію вивести війська за допомогою санкцій. А вплив Росії на Україну — за винятком територій, які вона анексувала чи захопила, — з 2015 року неухильно знижується.

У 2014 році Україна підписала угоду про асоціацію з Європейським союзом, що дозволило їй увійти до сфери європейського регулювання. Це був той самий результат, якого Росія намагалася запобігти. Київ продовжує наполягати на членстві в НАТО, і хоча країна не має найближчих перспектив вступу до альянсу, оборонна співпраця з членами НАТО лише поглиблюється. Незважаючи на те, що Зеленський балотувався на платформі переговорів із Москвою і після вступу на посаду спробував дипломатичну взаємодію, у 2020 році він змінив курс, закривши проросійські телеканали і зайнявши жорстку позицію щодо вимог Росії. Адміністрація Зеленського поставила Україну на шлях "євроатлантичної інтеграції". Цю фразу американські дипломати постійно використовують для опису стратегічної орієнтації України — дороги, що веде геть від Росії.

Після 2016 року бойові дії на сході України вщухли, але за конфліктом, що тліє, ховається нестабільний стан справ у Європі. Росія та США, чиї сфери впливу в Східній Європі перетинаються, за визначенням мали вступити у так зване "стратегічне протистояння", використовуючи термінологію Вашингтона. Але розрив між риторикою та діями США в Україні й інших країнах із 2014 року відкриває простір для спекуляцій.

Сирійський конфлікт показав відсутність рішучості США щодо заявленої мети: "Асад має піти". Вашингтон не став перешкоджати російській військовій присутності, дозволивши Москві розширити свій вплив на весь Близький Схід. Безлад із виведенням військ США з Афганістану і галас довкола угоди щодо підводних човнів AUKUS (Австралія — Великобританія — Сполучені Штати) з Австралією, що розлютила Францію, виявили серйозні проблеми координації в трансатлантичному альянсі. Схоже, Вашингтон втомився воювати, а Росія сумнівається в заявах американців щодо політичної підтримки України.

Якщо Путін визнає підтримку американськими чиновниками територіальної цілісності України нещирою — а досі мало що говорить про протилежне — він не втримається від силової зміни регіонального балансу. Було б безглуздо намагатися завоювати всю Україну, величезну країну з населенням понад 40 мільйонів людей, але цілком реально спробувати розділити країну на дві частини або нав'язати нову угоду з метою обернути рух України до "євроатлантичної інтеграції" та співробітництва у сфері безпеки зі США.

Москва вже давно прагне переглянути баланс після холодної війни. Російські лідери можуть вважати, що війна такого масштабу не лише не призведе до подальших зусиль зі стримування, а й згодом змусить замислитися про роль Росії у європейській безпеці. Метою Росії вже давно є відновлення регіонального порядку, за якого Росія та Захід мають рівне право голосу в процесі вирішення питань безпеки в Європі. Сумнівно, що Путін вірить у можливість досягнення такого врегулювання шляхом переконання чи звичайної дипломатії. Брязкіт російською зброєю налякає провідні європейські держави, деякі з яких незадоволені своїм другорядним місцем у стратегії США і хочуть самі зайняти позицію між Китаєм і Сполученими Штатами, і змусить їх погодитись на нову угоду з Москвою. Це не означає, що такий результат ймовірний, але російські лідери можуть розглядати таку можливість.

Пошук стабільності у конфлікті

Сполучені Штати мають зробити два висновки з нарощування російської військової могутності навколо України.

Перший полягає в тому, що цього разу навряд чи обійдеться демонстрацією сили, незважаючи на неоднозначні заяви Москви.

"Наші нещодавні попередження були помічені та вплинули", — заявив Путін 18 листопада. За день раніше Міністерство закордонних справ Росії опублікувало приватні листи Франції та Німеччини з питань дипломатії щодо України, що є образою для партнерів Росії по Мінську. Відповіддю Вашингтона буде підготовка до можливої війни 2022 року, яка запобігатиме координації дій з європейськими союзниками та роз'ясненню Москві наслідків таких дій. Почавши діяти зараз, Сполучені Штати можуть спільно зі своїми європейськими партнерами підвищити економічні та політичні витрати воєнних дій для Росії, що, можливо, знизить ймовірність війни.

Нездатність виробити скоординовану відповідь на російську агресію вже дорого коштувала Україні. У 2014 році Європа ввела санкції тільки після того, як сепаратисти, що підтримуються Росією, збили цивільний пасажирський літак у липні — через довгий час після російської анексії Криму та вторгнення на Донбасі. Цього разу Сполучені Штати повинні уникнути цього згубного прецеденту розрізненої та реактивної політики. Хоча Вашингтон, можливо, не захоче розкривати всіх своїх карт, він має публічно описати основні контури своєї підтримки суверенітету України в тандемі з європейськими союзниками задовго до початку великого військового конфлікту. Необхідно переконливо сформулювати рішучість Заходу та його "червоні лінії" у найближчі кілька тижнів. Це мінімум, якого вимагають гуманітарні та стратегічні масштаби великого російського вторгнення.

Хоча 18 листопада заступниця державного секретаря з політичних питань Вікторія Нуланд охарактеризувала прихильність США до суверенітету та територіальної цілісності України як "залізну" (це термін, що використовується щодо союзників за договором), Сполучені Штати не дають Україні жодних офіційних гарантій у сфері безпеки.

Такі заяви до жаху нагадують політичну підтримку Грузії напередодні російсько-грузинської війни 2008 року.

Росію не лише не злякають непереконливі дипломатичні терміни — вона спробує завдати шкоди репутації Сполучених Штатів, коли Вашингтон виглядає настільки перевантаженим. Сполучені Штати мають діяти, але їм варто подбати про те, щоб не вводити українське керівництво в оману обіцянками підтримки, яка не буде надана. Якщо Білий дім не бачить для себе військової ролі в Україні, як це було у 2014 році, він має відверто повідомити про це Київ приватно, щоб лідери України могли діяти з повним усвідомленням геополітичної реальності.

По-друге, незалежно від того, почнеться війна в Україні найближчими місяцями чи ні, Сполучені Штати та їхні європейські союзники мають бути більш чесними щодо нинішнього дипломатичного глухого кута, в якому вони опинилися. Росія не відступить від своїх геополітичних цілей, а Україна навряд чи здасться. Продовження боротьби за вплив в Україні неминуче, і ситуація продовжуватиме погіршуватися, перш ніж покращиться. Однак це не усуває можливість пошуку дипломатичного рішення, яке зменшить ризик виходу суперництва з-під контролю.

Україна знаходиться в центрі цього рішення, і будь-які розмови мають відображати українську позицію. Але, хоч як парадоксально, у дипломатичному процесі помітна відсутність не України, а Вашингтона. Конфлікт, що триває, є найважливішим джерелом нестабільності у відносинах між Росією і Сполученими Штатами. Вашингтону потрібно розв'язати цю проблему. Пошук стратегічної стабільності важко уживається з конфліктом. Але за умов загострення суперництва між двома найбільшими ядерними державами світу це не розкіш і фантазія. Це необхідність.

Про авторів

Майкл Кіммедж — професор історії Католицького університету Америки, аналітик Німецького фонду Маршалла. З 2014 до 2016 року працював у штабі планування політики Держдепартаменту США, де займався справами Росії/України.

Майкл Кофман — директор програми вивчення Росії у Центрі аналізу військово-морської стратегії, старший співробітник Центру нової американської безпеки.