Тимчасовий дім. Три історії евакуації з України — до Польщі, Німеччини, Чехії (фото)

З 24 лютого Україну покинуло понад 3,1 млн. людей, і це далеко не межа. Проте європейські країни не просто готові приймати українців, вони роблять усе можливе для того, щоб забезпечити їх необхідним. Все більше держав готові відчинити свої двері для людей, що біжать з охоплених вогнем міст. Тимчасову міграційну програму для українців днями розпочала Канада. До цього правила в'їзду до країни для біженців спростила Великобританія.

Але основний потік українців, що евакуюються, як і раніше, їде до країн Євросоюзу. Фокус поговорив із жінками, які виїхали зі своїх будинків, про те, як вони приймали це рішення, і яку допомогу отримали в містах, які їх прихистили.

"Я згадую цю ніч із жахом". Евакуація з Лозової до Чехії

Олена Нечвола, 39 років, м. Лозова Харківської області. Виїхала до Фрідланта, Чехія

Про вирішальний момент

— Я вирішила поїхати з дому 1 березня. О шостій годині вечора в Лозовій пролунало два сильні вибухи. Метою авіаударів стала військова частина, 61 арсенал.

До цього я сумнівалася, чи варто залишати будинок, але того дня аргументи за від'їзд переважили моє небажання. Я вирішила забрати молодшу дочку — чотирирічну Соломію і їхати до чоловіка до Чехії, де він працює шостий рік поспіль. Думаю, що якби мені не було куди їхати, я залишилася б удома. Принаймні точно не виїжджала б за кордон.

У Лозовій лишився мій старший син, йому майже 20 років, він самостійний. Нещодавно одружився, і я хотіла забрати із собою невістку, але вона відмовилася їхати без чоловіка. Ще в місті залишилися мої батьки. Напевно, я б могла вмовити їх теж поїхати, але вони доглядають за 86-річним дідусем. Він у поганому стані, до того ж нещодавно перехворів на коронавірус. З ним ми б фізично не змогли доїхати, і кинути його одного теж, звісно, не можна.

Про електрички та поїзди

— 3 березня о 5-й ранку ми сіли на електричку до Дніпра, і це був найлегший відрізок шляху. Там нам дуже пощастило. Щойно ми приїхали, на першу колію підійшов потяг до Львова. Його не було в розкладі, тому пасажири на нього не чекали. Ми швидко опинилися всередині. Їхали в плацкартному вагоні, але тільки в одному нашому купе, не рахуючи бічних місць, було 16 осіб — одинадцять дорослих та п'ятеро дітей.

По вагонах бігав якийсь працівник потяга і кричав, щоб усі вимкнули мобільні телефони, інакше в темряві їхні екрани можуть бути видними здалеку. Дівчина в тамбурі клацнула запальничкою, то він вихопив її і просто розбив. Це було дуже страшно. Така мертва тиша, всі пасажири просто сиділи мовчки ці 40 хвилин, все життя перед очима промайнуло.

У Львові ми зупинилися, чекали на мою подругу із сином та ще одну дівчину з Харкова. Потім уже всі разом провели дев'ять годин на залізничному вокзалі в черзі до потягів. Сіли в електричку до Перемишля, це близько 100 км від Львова. Нам сказали, що їхати туди 2,5-3 години, але ми добиралися понад 20 годин. Простояли десь у полі майже всю ніч. У потязі не було жодного туалету, але надвір вийти теж не можна. Вранці нам відчинили двері, люди змогли вийти до туалету. Там ні кущів, ні дерев, але всім уже було байдуже, ніхто один одного не соромився.

Згодом приїхали волонтери — привезли воду, гарячу воду. В нашому потязі було десять вагонів, всього в електричці помістилося близько тисячі пасажирів. Люди буквально один на одному сиділи, лежали в проходах, на сумках. І коли привезли їжу, всі хотіли нагодувати та напоїти своїх дітей, тому мало не билися за пачку молока чи пляшку води.

Надвечір ми нарешті доїхали до кордону. В пункті пропуску "Мостиська ІІ" прикордонники нічого не перевіряли. Звертали увагу тільки на чоловіків (їх було не дуже багато), виводили з вагонів та з'ясовували, чи мають вони право виїжджати з країни, чи ні.

Про "візу толерантності"

— У Перемишлі на вокзалі для українців є буквально все: їжа, вода, одяг, пледи, дитячі візочки, іграшки. Напевно, немає нічого такого, аби там було неможливо знайти. Там ми сіли до потяга приватної чеської компанії RegioJet. Взагалі, це дорогий спальний поїзд, але вони запустили для українців один безкоштовний на день до Праги, і ми якраз на нього встигли. Вранці ми були в Чехії. Нас зустрів мій чоловік і відвіз у Фрідлант, де він працює на заводі з виготовлення металоконструкцій. Це маленьке містечко із населенням 7,5 тис. осіб.

Коли чоловік уже знав, що ми приїдемо, він розповів про це своєму керівництву. Вони вирішили нам допомогти, знайшли людину, яка безкоштовно виділила двокімнатну квартиру терміном на два місяці, але з умовою, що там житиме кілька сімей. У результаті тут перебувають чотири сім'ї.

У Чехії українцям, які евакуювалися, оформляють так звану "візу толерантності". Її відкривають на рік, додатково нам видали медичну страхівку та дозвіл на роботу. Цього тижня мають виплатити одноразову фінансову допомогу, вона залежить від віку: діти до шести років отримують 1970 крон (2680 грн.), 6-15 років – 2420 крон (3278 грн.), 15-26 років – 2770 крон (3752 грн.), старші за 26 років — 2490 крон (3372 грн.).

Коли ми оформляли документи, нам дали листівку з вакансіями для українців. Пропонують багато різних варіантів, і це все офіційна робота. В Лозовій я працювала майстром виробничого навчання в училищі, тут роботу за фахом я, звичайно, не знайду.

У перші дні, коли ми тільки-но приїхали сюди, я думала, що страху більше не буде, адже тут немає обстрілів. Але я все одно прокидаюся ночами, читаю новини, дивлюся повідомлення, бачу сповіщення про повітряну тривогу. Відчуття безпеки немає.

Усім нам дуже хочеться додому. Напевно, мені найлегше, бо ми тут знаходимося сім'єю. Але вдома залишилися син та батьки. Щойно закінчиться війна, ми обов'язково повернемося.

"Статус біженця оформляти не треба". Евакуація зі Львова до Гамбурга

Діана Порада, 35 років, м. Львів. Виїхала до Гамбургу, Німеччина.

Про вирішальний момент

— Ми зібралися виїжджати в перший день війни. Їхали всією сім'єю — я, чоловік та донька. Але, доки добиралися до кордону, ввели військовий стан і стало відомо, що чоловіків не випускають. Я сказала чоловікові, що без нього не поїду і ми повернулися додому. Наступного дня в нашої доньки був день народження — 25 лютого їй виповнилося вісім років. Ми ночували в бабусі в селі, вона спекла святковий торт, але дитина навіть не захотіла задувати свічки, для неї все це було надто важко. І чоловік сказав, щоб ми їхали з країни без нього, я погодилася. Якби не дитина, я б, звісно, нікуди не поїхала.

Я поїхала на машині разом із подругою та її двома дітьми. На кордоні були великі черги, автомобілі просувалися дуже повільно. Ми провели дві доби на пункті пропуску "Смільниця". Прикордонники ставилися до всіх ситуацій із великим розумінням. Моя подруга не мала закордонного паспорта на сина, тільки свідоцтво про народження. Дозвіл на виїзд дитини від батька теж виявився не потрібним, страховку на автомобіль не питали. Всіх пропускають дуже швидко, я навіть не розумію, чому черга так повільно рухається.

Ще стоячи в черзі, ми забронювали квартиру в містечку Устрики-Долішні за 10 км від кордону. Орендодавиця наперед зв'язалася з нами, запитала, що нам купити. Це було дуже доречно, на той момент у нас закінчилися всі продукти, які ми взяли із собою. А біля кордону нічого не можна було купити, там навіть туалетів не було. Знаючи, що ми з України, господарка зробила нам велику знижку на житло. Купила нам продукти та води, тож у нас було чим нагодувати дітей, коли ми доїхали.

Коли наступного дня ми вийшли в центр, хотіли зайти до якогось кафе перекусити, але це була неділя, все зачинено. Господарі побачили нас, спеціально відчинили кафе, нагодували та відмовилися брати гроші. Одразу запитали — чи нам потрібне житло чи якась інша допомога.

Про переїзд до Німеччини

— Тиждень ми відходили від шоку. Спочатку взагалі вірили, що це швидко закінчиться, і ми одразу ж повернемося додому. Тому, власне, не хотіли їхати далеко від кордону. Але потім стало очевидним, що все затягується, а в пункті пропуску нам сказали, що треба зареєструватися протягом 15 днів. Залишатися тут не мало особливого сенсу, ніякої роботи там не знайдеш. У Німеччині ми маємо друзів, вони запросили нас до себе, сказали, що допоможуть нам зареєструватися, і ми поїхали в Гамбург.

Ставлення в Німеччині до людей з України дуже добре. Німці переживають та підтримують нас. У всіх німецьких центрах реєстрації величезні черги. Але волонтери намагаються зробити очікування для людей максимально комфортним — годують гарячими обідами, кава, чай та вода у вільному доступі. Через величезну кількість українців ми реєструвалися майже тиждень. Але вже другого дня нам надали безкоштовне житло в таборі для біженців. Там живуть ті, кому зовсім нікуди подітися. Там також забезпечують харчуванням, а волонтери привозять одяг.

Нам видали німецькі мобільні картки з безкоштовним інтернетом, дзвінками в Україну та доступом до Нетфлікса. Сказали, це для того, щоб ми могли хоч трохи переключитися.

У країні безкоштовний проїзд для українців у потягах та громадському транспорті. В метро на екранах транслюють інформацію про війну, написи німецькою та українською мовами про те, що Німеччина є солідарною з Україною.

Про документи та пошуки житла

Українці в Німеччині не набувають статусу біженця, натомість оформлюють тимчасовий захист від військових дій. Його дають на рік із можливістю продовження до трьох років. Люди можуть отримати соціальне житло та дозвіл на роботу. Видають і щомісячну фінансову допомогу: 300 євро на дорослого, 200 євро на дитину. Якщо ви живете в гуртожитку, наданому державою, то з цієї суми частину коштів відніматимуть на оплату харчування.

Ми не залишилися в приміщенні, яке нам виділили під час реєстрації. Живемо в наших друзів та шукаємо варіанти, куди можемо переїхати. В Гамбурзі знайти орендоване житло зараз дуже складно, тому що сюди приїхало вже понад 8 тис. осіб [станом на 15 березня в місті зареєстрували 5847 українців, всього з початку війни в Гамбурзі налічувалося понад 10 тис. українських громадян, що приїхали — Ред.]. Німці здають квартири на тривалий термін. Нам цей варіант не дуже підходить, тому що ми сподіваємось найближчим часом повернутися додому. Хотілося б орендувати щось на один-два місяці.

Є важливий нюанс: якщо зареєструвалися в Гамбурзі, то тепер маємо перебувати тут. Нам пропонували деякі варіанти житла в інших землях, і ми зараз з'ясовуємо, як можемо перереєструватися і скільки це займе часу, якщо ми вирішимо переїхати.

"Я приїхала до міста, де навчалася три роки". Евакуація з Києва до Польщі

Катерина Сенченко, 31 рік, м. Київ. Виїхала до Ополе, Польща.

Про вирішальний момент

— Якщо чесно, я не мала особливого вибору — їхати чи ні, та й часу на роздуми теж. Війну я зустріла в Києві. Мене розбудила сусідка і сказала: "Катю, вставай, нас бомблять!" Я добре пам'ятаю, як її всю трусило. Вони з хлопцем збиралися виїжджати з міста до села, покликали мене з собою. Вже дорогою я спитала, куди ми їдемо. Виявилося, що це не найбезпечніше місце — за 20 км від кордону з Білоруссю і за 30 км від атомної електростанції. Але вже не було часу щось міняти, тож просто поїхали.

З Києва вибиралися довго, близько чотирьох годин. Та й уся дорога була з пригодами. То бензин скінчився, то машина зламалася. Потім ми взагалі опинилися в колоні українських танків і їхали разом із ними. Але все ж таки сяк-так дісталися села. Вже наступного дня розпочалися сигнали повітряної тривоги.

Зрештою я затрималася в селі на два дні. Мені написав знайомий знайомого і сказав, що вони їдуть у бік польського кордону. Їм було не дуже зручно за мною заїжджати, це великий гак, але вони все одно вирішили забрати мене. Щоправда, заїхати безпосередньо до села вони не могли, тож мені треба було дістатися місця зустрічі. А тут саме оголосили чергову повітряну тривогу. Чоловік сусідки погодився підкинути на мотоциклі. Це було вражаюче — їхати з рюкзаком за спиною під час повітряної тривоги до людей, яких я навіть не знаю. Але все вийшло, і мене відвезли до польського кордону.

Переходили його в пункті пропуску "Грушів-Будомєж", він не дуже людний. Там до війни навіть не було пішохідного переходу. Приїхали туди надвечір і роздумували, йти вночі чи чекати до ранку. Вирішили переходити одразу, оскільки людей у черзі було не так багато. Ми все одно простояли там близько 5-6 годин. Було дуже холодно, -4-5 градусів. Звичайно, провести стільки часу на морозі, майже не рухаючись, це складно.

Про волонтерську роботу в Польщі

— На кордоні багато людей, які готові всіляко допомогти, нагодувати чи кудись підвезти. Звичайно, я й до цього знала, які поляки чуйні, але це викликає захоплення.

За пунктом пропуску нас зустрів родич сім'ї, з якою я їхала, він підвіз мене до мого старого друга, який на мене чекав. Я зупинилася в місті Ополе, це зовсім маленьке містечко на заході Польщі. Я тут навчалася протягом трьох років, тому воно мені добре знайоме, тут у мене багато друзів, до того ж я знаю польську мову.

Роботодавиця моєї подруги запросила нас пожити у квартирі своєї тещі. У квартирі п'ять кімнат, у кожній живуть люди з України — я, моя подруга та ще кілька сімей. До нас дуже добре ставляться, постійно намагаються щось принести, почастували домашньою консервацією.

Як тільки я приїхала, одразу пішла до місцевого волонтерського центру, щоб теж допомагати евакуюваним. Я допомагала там близько двох тижнів, потім прийшов помічник мера зі зв'язків із громадськістю та зібрав усіх волонтерів, які розмовляють польською та українською мовами. Нас таких було п'ятнадцять чоловік. Сказав, що ми можемо допомагати тим, хто прибуває, заповнювати документи для реєстрації в інформаційному центрі вже на платній основі. Це відрядна, позмінна робота: з 8:00 до 14:00 або з 14:00 до 20:00.

Українцям у Польщі не надають статусу біженців, вони є особами під тимчасовим захистом. Приїжджим треба заповнити дуже просту анкету: ім'я, прізвище, номер телефону та де зараз живеш. Після підтвердження особи українці отримують податковий номер, їм дають доступ до державних послуг, зокрема до системи охорони здоров'я.

Жінки з дітьми можуть розраховувати на додаткову допомогу в межах програми "500 плюс". Це означає, що на кожну дитину щомісяця виділяють 500 злотих (близько 3,4 тис. грн).

Наразі я також допомагаю як перекладач місії ООН з питань допомоги біженцям. Їздила на український кордон із польськими скаутами. Робила фотографії для нашого волонтерського центру, навіть вдалося зняти українських хлопців, які виїжджали до Польщі ще до початку війни і зараз повертаються до України.