Кінець імперії: чи може Росія стати справжньою національною державою

Захід виграв війну в Україні. Спроба Росії поглинути Україну провалилася; справжні воєнні дії виявили слабкі сторони російської армії. Український народ беззаперечно довів, що одного разу завойовану волю не віддають без бою. Європейці згуртувалися навколо спільної політики підтримки України, демонструючи не лише свою готовність заплатити економічну ціну, а й небажання змиритися із загрозою свободі біля своїх кордонів. Американці надали вирішальну військову допомогу.

Фокус переклав текст Юргена Ерстрема Меллера, присвячений майбутньому Росії.

Пройти шлях Британії та Франції. Чи може Росія стати справжньою національною державою

Настав час укладати світ не з позиції слабкості, а з позиції сили. Президент Володимир Путін та інші лідери Росії чудово бачать реальний рахунок на табло. Їм це не подобається, і вони хочуть вибратися з катастрофічної ситуації, створеної їхньою нерозсудливістю. Але вони не стануть цього робити як принижена держава.

Наприкінці 1940-х років Джордж Кеннан (один із "архітекторів" холодної війни — ред.) порадив вести політику стримування для вирішення проблеми комунізму та Радянського Союзу. Це спрацювало. Тепер необхідний прямо протилежний метод: інтеграція Росії в європейську або, можливо, навіть глобальну систему, яка, замість бути спрямованою проти Москви, враховує її проблеми безпеки, визнаючи при цьому страхи сусідів, що сягають корінням у хворобливе минуле.

М'яч на європейській стороні поля, хоча нинішня національна держава Україна, швидше за все, не існувала б без допомоги США. Проте суть у тому, що минуле не має гальмувати шлях Європи до майбутнього. Тільки нова архітектура європейської безпеки здатна запобігти повторенню нинішньої ситуації. У цьому контексті Сполучені Штати відіграють меншу роль.

Росія — європейська країна, і протягом століть вона ставила собі питання про свою роль у Європі чи щодо Європи. На жаль, відповідь так і не знайшли. Тепер саме час це зробити.

Інтелектуальний батько Європейського Союзу Жан Монне писав у своїх мемуарах: "Європа буде викута в кризах і стане сумою рішень, ухвалених у ході цих криз".

Наразі його пророцтво збулося. Криза, спровокована Росією, змусила Європейський Союз згуртувати свої лави проти зовнішніх загроз і наново усвідомити необхідність захищати свою модель суспільства, за необхідності — військовими засобами. На цьому шляху, безсумнівно, чекає безліч перешкод і суперечностей, і не всі нинішні члени ЄС зможуть дотримуватись цього курсу. Країни, які не входять у ЄС, можуть навіть приєднатися до Союзу як асоційовані члени, оскільки повноцінне членство в ЄС може виявитися надто обтяжливим для менш економічно розвинених країн.

Але тепер уже очевидно, що європейську безпеку неможливо забезпечити в умовах, коли непокірна Росія почувається відсунутою на другий план і під загрозою можливого нападу з боку Заходу. Проте усунення чи відрізання від Європи не відповідає інтересам Росії. Навпаки, головна проблема безпеки Росії лежить на сході, у Центральній Азії та державах Кавказу, а не в Європі. У країні необхідно вирішити проблему невдоволення численного мусульманського населення.

У політичному плані криза в Україні поставила перед ЄС необхідність розірвати зв'язки з Росією, але в економічному плані це безглуздо. Очевидно, що Росія залишається енергетичним партнером Європи. Те саме стосується й транспорту: російські сухопутні зв'язки з Азією відіграють важливу роль для неї самої, ЄС і Китаю. Головною перешкодою для цієї стратегічної інженерії є минуле Росії як наддержави й імперії. Проте інші європейські країни впоралися з подібними проблемами.

Концептуально немає жодної різниці між Російською та Британською чи Французькою імперіями. Британці та французи впоралися з перехідним періодом досить добре. Вони відновили держави-метрополії з відносно невеликими витратами, без неприємних втрат престижу та без руйнування своїх соціальних і політичних структур.

Франція була близька до провалу приблизно в 1960 році, зіткнувшись із проблемою Алжиру, але зуміла оговтатися. Відтоді Париж і Лондон намагалися об'єднати свою нинішню міць і минулий престиж у прийнятне поєднання. Франція досягла мети, зігравши головну роль у формуванні ЄС. Британія спробувала зробити те саме, але виявила, що це несумісно з її минулою історією.

Зараз Росія перебуває в тій же точці, де були Британія та Франція в 1960 році. Тепер настала черга Москви побачити справжню, а не бажану ситуацію. З 1991 року вона досягла не так вже й багато. Базова економічна структура та політична модель Росії зберегли планову економіку й автократичний уряд, хоч і під новими ярликами. Менталітет російського народу залишився тим самим — принаймні в людей старших за тридцять. Президентам Борису Єльцину та Володимиру Путіну вдавалося приховувати ці невдачі, але війна в Україні стала безжальною наочною демонстрацією.

Довести реформи до кінця можливо, лише перетворивши Росію з імперії на національну державу. Це болісно та пов'язано з втратою престижу, але відкриває перспективу підвищити рівень життя населення Росії. Лідери, які вирішать це завдання, стануть в один ряд із великими росіянами, які жили протягом століть.

Тільки 81% із 145 мільйонів жителів РФ є етнічними росіянами, що робить філософію особливого покликання Росії та православної церкви важко сумісною з реальністю. Сусіди сприймають її як колишню російську та радянську імперію, яка розкидається різноманітними погрозами та відірвана від реальності.

У разі успіху Росія стане справжньою національною державою, яка живе у мирі із собою та своїми сусідами та справжнім членом європейської спільноти, чого марно прагнули деякі царі. Переваги для Росії будуть величезними: вона не лише скоротить свої витрати на оборону, а й перерозподілить грошові потоки на бідні регіони країни, щоб утримати їх від відділення.

Із огляду на взаємну підозрілість на це потрібен час. І Росія, і Європа наполягатимуть на обороноздатності, яка стримує інший бік від "авантюрних" кроків. Із європейської точки зору, постійна військова присутність США потрібна принаймні до того моменту, коли європейська оборона стане досить переконливою — можливо, через десятиліття, можливо, довше. Російський ядерний арсенал, що перевершує все, що можуть протиставити європейці, можна нейтралізувати лише завдяки зобов'язанням США в Європі.

Із погляду США така стратегія також має сенс. Крім свого ядерного арсеналу, Росія не становить жодної загрози для США. Вона може докучати американцям в окремих точках земної кулі, але Москва далеко не такий суворий суперник, яким був Радянський Союз.

Суть такої політики для Європи, Росії та Сполучених Штатів полягає в досягненні якогось військового балансу, за якого ніхто з них не зможе розпочати військову агресію проти будь-якої європейської держави з шансами на успіх. Якщо досягти такого стану справ та зберегти його протягом десятиліття або двох, можуть скластися сприятливі умови для початку інтеграції Росії в Європу.

Єдина альтернатива цьому — Росія, яка назавжди вибита з рівноваги, продовжує виношувати нездійсненні мрії про відновлення "славного" минулого, яке ніколи не було славним, але може мати такий вигляд у дзеркалі та загрожує власному народу й сусіднім країнам. Саме такими стали наслідки огидної російської та європейсько-американської політики після 1991 року. Ризики спробувати щось нове здаються незначними порівняно з ризиком повторення того самого результату.

Про автора

Йорген Ерстрем Меллер — колишній державний секретар Королівського міністерства закордонних справ Данії. Автор книг Asia's Transformation: From Economic Globalization to Regionalization (ISEAS, Singapore 2019) та The Veil of Circumstance: Technology, Values, Dehumanization and the Future of Economics and Politics (ISEAS, Singapore, 2016).