Безкоштовні танки. Як СРСР завойовував ринок бронетехніки у Туреччині

Рідкісний танк настільки незвичайний, що його не можуть правильно ідентифікувати навіть найдосвідченіші військові ентузіасти. Саме такий радянський легкий танк-амфібія Т-37А, один екземпляр якого надали Туреччині 1934 року. Його неправильно ідентифікували як легкий танк-амфібія власної розробки та попередньо позначили як MKE Kırıkkale M-1943. Причиною помилки, ймовірно, стала неінформованість про постачання зброї з СРСР турецькій армії на початку та в середині 1930-х років.

Фокус переклав статтю Стейна Мітцера й Оста Оліманса про рідкісні радянські танки в Туреччині.

Прагнучи збільшити свою частку ринку озброєнь і розширити вплив межі своїх великих кордонів, Радянський Союз перед 1932 року передав два Т-26 мод. 1931 (озброєних двома 7,62-мм гарматними вежами), чотири танкетки Т-27 та кілька вантажівок і мотоциклів турецькій армії. СРСР сподівався, що позитивне враження від подарованих у дар машин спонукає турецьку армію замовити безліч радянських систем озброєння. Цей підхід виправдав себе з лишком, тому що в 1934 році Туреччина замовила загалом 64 Т-26 мод. 1933, один Т-37А та 34 бронеавтомобілі БА-3.

Т-26 стали першими справжніми танками на озброєнні турецької армії, надійшовши на озброєння щойно створеного 1-го танкового полку 2-ї кавалерійської дивізії, дислокованої в Люлебургазі біля кордону з Грецією. Хоча їх швидко доповнили кілька легких танків Vickers Mk VI з Великобританії та 100 французьких Renault R-35, які прибули у Туреччину в 1940 році, відносно потужні бронебійні здібності 45-мм гармати Т-26 робили їх найпотужнішими танками на службі Туреччини до прибуття перших танків Valentine із Великобританії в 1941 році.

У той час 1-й танковий полк складався зі 102-ї та 103-ї танкових дивізій і резервної дивізії. BA-3 були згруповані в 1-й і 2-й бронеавтомобільні дивізіони. Танки Т-26 1931 і Т-27 були згруповані в змішану танкову роту й в основному використовувалися для ознайомлення піхоти з танками (один FT-17 був придбаний у Франції в 1928 році з тієї ж причини) і демонстрації ефективності танків іншим армійським підрозділам. Вважається, що ця структура залишалася незмінною до зняття з озброєння останніх Т-26 і BA-3 в 1943 році.

Через нейтралітет Туреччини під час Другої світової війни до лютого 1945 року радянські Т-26 і БА-3 ніколи не брали участь у бойових діях проти іноземного супротивника. Проте саме ці радянські машини заклали основу для танкових операцій у турецькій армії, і цей факт маловідомий навіть сьогодні. Ця інформація здається ще незвичайнішою, якщо врахувати, що через 20 років після їхньої постачання в Туреччину не залишилося й сліду від радянських систем озброєння — натомість країна стала отримувачкою великої кількості американських танків для можливого використання у війні проти СРСР.

На відміну від Т-26, концепція легкого танка-амфібії виявилася набагато менш популярною в турецькій армії, і подальшого замовлення на додаткові Т-37А так і не було. Озброєний всього одним 7,62-мм кулеметом ДТ і легко броньований (від 3 мм до 10 мм спереду), танк не володів якими-небудь вартими уваги можливостями, крім амфібійних здібностей. Тим не менш, радянська армія визнала концепцію цілком підходящою для своєї доктрини, закупивши понад 2500 Т-37А, ще понад 1300 одиниць Т-38 і більше 350 одиниць танка Т-40, що слідував за Т-38, у 1930-х роках.

Концепція танкеток видалася непереконливою керівництву турецької армії, і, крім чотирьох зразків, переданих Радянським Союзом, Туреччина не зробила жодних спроб придбати інші Т-27 чи сучасні зразки з інших джерел. Зрозуміло, що після Другої світової війни від концепції танкеток в основному відмовилися (помітним винятком став німецький Wiesel), а розвідувальну роль стали виконувати легкі танки та бронеавтомобілі. Ні турецький T-37A, жоден із T-27 не збереглися до наших днів — мабуть, усі вони були списані наприкінці 1940-х років.

Бронеавтомобіль БА-3 виявився трохи популярнішим, ніж Т-27 і Т-37А, в основному через його важке озброєння, що складається з однієї 45-мм гармати й одного 7,62-мм ДТ МГ, розміщених у тій же вежі, що і на Т-26 (другий ДТ розташовувався в корпусі). Основним недоліком цього типу була обмежена маневреність: через значну вагу танка операції часто доводилося проводити на твердій поверхні, хоча на задні колеса можна було встановити гусениці для поліпшення рухливості на пересіченій місцевості. 9-мм броня корпусу BA-3 забезпечувала всебічний захист від вогню стрілецької зброї та уламків.

На відміну від сучасних танків, які найчастіше служать десятиліттями, а деякі танки Leopard 2 уже понад 40 років, турецькі Т-26 прослужили менше 10 років (що все одно набагато більше за середній термін служби танка тієї епохи). На початку 1940-х років танки почали зношуватися, і їхній поганий стан посилювався відсутністю запасних частин, які більше не міг постачати зруйнований війною Радянський Союз. 1943 року всі Т-26 уже були зняті з озброєння. Два Т-26 мод. 1933 року збереглися в саду Військового музею Харбіє в Стамбулі та в танковому музеї Етімесгут під Анкарою, на жаль, без оригінального камуфляжу.

Для країни, яка сьогодні має у своєму розпорядженні велику кількість танків німецького й американського виробництва, створення танкової армії (і фактично першого танкового полку) на основі танків радянського виробництва можна по праву назвати історичним курйозом. Туреччина — єдина країна у світі, яка експлуатувала танки майже всіх основних учасників Другої світової війни, включаючи Радянський Союз, Велику Британію, США, Німеччину та Францію. Зараз про цю історію залишилося мало свідчень, але завдяки зусиллям істориків і письменників їх вдається зберегти й відновити.