Афганістан без США. У чому помилився Джо Байден і хто стане новим партнером Кабула?

У зверненні до нації президент США Джо Байден визнав, що Вашингтон зробив багато помилок в Афганістані, але при цьому повторив тезу про правильність рішення вивести війська з території країни: "Американські військові не можуть і не повинні гинути у війні, в якій афганські сили не готові боротися за себе". Противникам такого кроку він адресував емоційно забарвлені питання: "Скільки ще поколінь дочок і синів Америки ви хотіли б відправити для боротьби з громадянською війною в Афганістані? Скільки нескінченних рядів надгробків на національному кладовищі ще має бути?" Я чітко відповідаю. Я не повторюватиму помилок, які ми зробили в минулому".

Помилка президента: від Буша-молодшого до Джо Байдена

Втома від війни, в яку Америку втягнув Джордж Буш-молодший через місяць після терористичних атак на вежі-близнюки 11 вересня 2001 року, існує. Однак це навряд можна назвати загостренням "в'єтнамського синдрому" з його антиінтервенціоністськими настроями, вимогою виключити війну з арсеналу засобів національної політики уряду як метод вирішення зовнішньополітичних криз і гаслом "Більше ніяких В'єтнамів!"

Сам "Афганістан 2.0" (якщо мати на увазі, що "першим Афганістаном" було радянське вторгнення у 1979-му) починався для громадян США не з абстрактних побудов про необхідність вести боротьбу з далеким ворогом, що загрожують життю американців. Під уламками Всесвітнього торгового центру загинули близько 3 тис. людей. Звинувачений в організації терактів саудівський мільйонер Усама бен Ладен переховувався в Афганістані.

І коли "Талібан", який перебував при владі, відмовився видати його Вашингтону, Буш заявив: "Ми викуримо їх з нір… і приведемо їх до правосуддя або доставимо правосуддя до них". Для боротьби з талібами створили потужну коаліцію. До кінця 2001-го за підтримки авіаударів і американських підрозділів група моджахедів під назвою "Північний альянс" встановила контроль над Афганістаном і створила уряд національної єдності. Основні сили "Талібану" були розгромлені, сама організація перейшла в підпілля і частково відступила в сусідній Пакистан. Гірський район Вазірістан став їх оплотом.

"Я приїхав до Афганістану майже 20 років тому з чіткими цілями: піймати тих, хто напав на нас 11 вересня 2001 року, і переконатися, що Аль-Каїда не може використовувати Афганістан як базу для повторного нападу на нас, — сказав Байден у недавньому зверненні. — ми зробили це — знешкодили Аль-Каїду. ми ніколи не припиняли полювання на Усаму бен Ладена, і ми його піймали. це було десять років тому [2 травня 2011-го під час операції "Спис Нептуна" американський підрозділ сил спецпризначення знищив "ціль №1" в його будинку, що розташовувався за 1,3 км від будівлі Пакистанської військової академії]. Наша місія в Афганістані ніколи не полягала в побудові нації".

Таке ретроспективне цілепокладання місії США звучить не надто переконливо. Якщо американці щось і намагалися робити, то саме будувати афганську націю, щоб отримати в неспокійному регіоні державу, яку б перестала бути розсадником тероризму. Це вимагало грошей. Перш за все спрямованих на підвищення обороноздатності тих, хто повинен був протистояти талібам. "Ми витратили понад трильйон доларів за 20 років. Ми навчили і оснастили сучасним обладнанням понад 300 тис. афганських військовослужбовців. Тепер вони повинні боротися самі за себе", — заявив глава американської держави.

На жаль, з самого початку такий підхід віддавав ілюзією.

Стів Колл, автор книг "Примарні війни" і "Директорат S", які в сукупності відображають велику частину історії останніх декількох десятиліть в Афганістані і Пакистані, вважає, що Вашингтон підвів "масштаб амбіцій", який був помітний і в Іраку. На його думку, неможливо створити "постійну армію чисельністю 300 тис. осіб в країні, зруйнованій війною, що триває більше 40 років поспіль, економіка якої майже повністю залежить від зовнішньої допомоги". Колл згадує, як у 2012 році говорив про ідею створення такої армії в Афганістані, і всі вони сказали: "Ви просто не можете цього зробити. Це не спрацює". Так і сталося.

Це було не єдиною помилкою вашингтонських стратегів. Вони взагалі у більшості помилялися щодо боєздатності урядових військ в Афганістані. Девід Сангер у The New York Times іронізує, що серед сучасних президентів США "рідко можна зустріти таких невдалих, як нинішній американський головнокомандувач, якому ще довго будуть згадувати слова, сказані ним всього п'ять тижнів тому: "За жодних обставин ви не побачите, щоб людей забирали з даху посольства США в Афганістані" [як це було в Сайгоні під час термінової евакуації у 1975 році, коли в місто входили війська В'єтконгу]. А потім він викопав собі яму ще глибше, заявивши: "Вкрай низька ймовірність того, що "Талібан" захопить все і заволодіє всією країною". А потім, в минулу неділю, по телебаченню показали з Кабула "ту саму картину, якої Байден зі своїми помічниками під час недавніх засідань в Овальному кабінеті вирішив уникнути. Щоправда, евакуацію здійснювали не з даху посольства, а з вертолітного майданчика, що знаходиться поруч".

Але неправильно оцінював ситуацію не тільки Байден. Навіть такі "зубри", як відставний дипломат Райан Крокер — посол в Іраку за Джорджа Буша і посол в Афганістані при президенті Бараку Обамі — вважали, що талібського бліцкригу не буде. Всього тиждень тому, виступаючи на ABC, він говорив: "Тривала громадянська війна, якщо відверто, є більш імовірним сценарієм, ніж блискавичне захоплення всієї країни талібами".

Паща під тягарем корупції: чому втік президент Гані

Все вийшло інакше. Чому? Деякі експерти кажуть, що значну роль тут зіграла традиційна афганська корупція. Спеціальний головний інспектор США з відновлення Афганістану роками бив на сполох з цього приводу, а у своєму останньому звіті висловлював "серйозне занепокоєння у зв'язку з руйнівним впливом корупції… і сумнівною точністю даних про реальний стан сил".

Це на папері національні сили безпеки Афганістану налічують понад 300 тис. бійців. Насправді ж їх, за словами високопоставленого американського військового джерела, було менше. Бі-бі-сі пише, що "афганська армія і поліція мають непросту історію, наповнену численними втратами, дезертирством і корупцією. Деякі командири, наприклад, вимагали плату для солдатів, яких просто не існує, — так званих солдатів-примар. А французька Le Monde, з посиланням на анонімного західного дипломата, який працює в Кабулі, назвала цифри: 46 батальйонів-привидів, по 800 бійців у кожному.

Щоб зрозуміти, якою чорною дірою була влада Ашрафа Гані, який втік з країни, достатньо подивитися статистику, що характеризує його правління.

До того як у 2014-му стати біля керма в Афганістані, Гані працював у знаменитих американських університетах, вважався видатним вченим-економістом і пишався статусом одного з провідних світових експертів з failed states — невідбутих держав. В результаті лідером однієї з них він і став. За перші чотири роки його президентства показник бідності населення в країні зріс з 39% до 54%. За оцінкою Світового банку за 2019 рік, витрати афганського уряду становили близько $11 млрд, тоді як власні доходи — $2,5 млрд. Частину коштів покривали донори. $5 млрд йшло на підтримку безпеки, ще $3,5 млрд — на громадянську сферу.

За інформацією Управління ООН з наркотиків і злочинності (UNODC), У 2019 році в Афганістані виготовили 6,7 т опіуму — на 21% більше, ніж роком раніше. Ця цифра стала максимальною за 10 років. В індексі сприйняття корупції від Transparency International Афганістан у 2020 році зайняв 165-е місце (разом з Бурунді, Конго, Гвінеєю-Бісау і Туркменією) з 180 країн. Успіхом це не назвеш.

72-річний Гані, який тікав поспіхом, як повідомив телеканал Kabul News, намагався вивезти з країни €5 млн готівкою, але це чомусь не вдалося, і вони залишилися валятися на злітній смузі. Представники посольства РФ в цьому контексті говорять про чотири машини, набиті грошима, і пристрасне бажання запхнути частина грошей в вертоліт, що не увінчалося успіхом.

Про союзників і насадженні демократії в Афганістані

Сьогодні, коли Байден веде Америку з Афганістану, він продовжує справу свого попередника Дональда Трампа. Саме той в лютому 2020-го підписав угоду про виведення військ США. І все ж основний тягар цього фіаско, як називають цей крок деякі аналітики, лягає на нинішнього главу Білого дому.

Ніколас Гвосдєв у The National Interest пише, що таке ставлення до партнерів може насторожити політиків в інших країнах — зокрема в Україні, Грузії та Молдові. Він згадує, що у 2012 році саме Афганістан з великим галасом був позначений як "головний союзник Сполучених Штатів, який не входить у НАТО". Тепер же виходить, що статус "головного союзника поза НАТО" може коштувати не дуже багато. Судження, загалом, здорове. Але переживати політикам — принаймні, в Україні — варто все ж таки не щодо безпринципності Вашингтона. А з уваги на свою здатність подолати корупцію. Якби не цей фактор, саме стан справ в Афганістані, найімовірніше, був би іншим. Без такого явного тріумфу талібів.

Інше питання — як дії Байдена лягають в його концепцію "Америка повернулася". Якщо вторгнення в Афганістан після "апокаліпсису 911" було коаліційною справою, то нинішнє рішення Вашингтона про відхід є дією в дусі Трампа. Воно якось не дуже піднімає на щит ідеї західних альянсів, хоча і співпаде з тією стурбованістю афганським порядком, яку демонструють лідери ЄС.

Рельєфніше всього про гіркоту невдалого експерименту днями висловилася канцлер Німеччини Ангела Меркель: "Ми хотіли побудувати державу з демократичними структурами, це не вдалося. Між афганською армією і народом не склалося жодного зв'язку, це спрацювало не так, як ми очікували. Нам варто звернути увагу і на інше: чого можна досягти подібними втручаннями? Як ми можемо впроваджувати політичні порядки в інших країнах?" Саме формулювання питання буквально підштовхує до програшної відповіді: ніяк. І швидше за все, надалі західні лідери будуть набагато обережніше ставитися до ідеї насадження демократії де б то не було, задовольняючись діями, які будуть хоч якось гарантувати їх країни від терористичних атак і кризи з біженцями.

Антиафганець Байден і відхід США з Афганістану

Але в тому-то і справа, що відхід США з Афганістану подібних гарантій не дає. Можна зрозуміти Байдена, який давно є скептиком щодо успішних перспектив Америки у цій країні. Коли президент Обама у 2009 році опрацьовував питання про нарощування сил в Кабулі, тодішній віцепрезидент був проти.

Як згадує в мемуарах колишній спецпредставник з Афганістану Річард Холбрук, Байден одного разу з роздратуванням сказав: "Не бажаю відправляти мого хлопчика ризикувати собою заради прав афганських жінок". Йшлося про його сина Бо (який пізніше помер від пухлини головного мозку), який на початку своєї кар'єри був військовим і навіть на інавгурацію батька в якості віцепрезидента приїхав у січні 2009 року з Іраку.

Джордж Пакер у статті "Зрада афганців Байденом буде ганебною", опублікованій у The Atlantic, передає слова одного з ветеранів афганської війни: "Якби Бо був живий сьогодні, він міг би спілкуватися зі своїм батьком так, щоб той був сприйнятливим". Тобто по-іншому б ставився до життів тих афганців, які намагалися разом з американцями будувати нову країну і над якими сьогодні нависла загроза розправи з боку талібів. Але вплинути на рішення Байдена ніхто не зміг. Жереб кинуто.

Деякий час тому американські медіа писали про те, що багато американців підтримують відхід Сполучених Штатів з Афганістану. Однак останнє опитування, проведене дослідницькою компанією Trafalgar Group, свідчить про те, що майже 70% респондентів не схвалюють дії президента Джо Байдена в Афганістані, і лише трохи більше 23% вважають їх правильними. Так що, коли фрау Меркель сказала, що виведення військ було розпочате після відповідного рішення США, яке мало і "внутрішньополітичні причини", ситуація з прихованими тригерами, що визначили крок Байдена, яснішою не стала. Але, врешті-решт, ці "таємниці мадридського двору" сьогодні хвилюють світ набагато менше, ніж питання: що буде далі? І в самому Афганістані, і в розкладах сил навколо нього після відходу американців.

Ситуація в Афганістані. Чого очікувати?

У середу, 11 серпня, представник китайського МЗС Ліцзянь Чжао опублікував у "Твіттері" карикатуру, що зображала американців, які покидають Афганістан і залишали після себе зруйновані будинки і поранених мирних жителів. Підпис під нею говорив: "Сполучені Штати з легкістю покинули Афганістан, але як щодо афганського народу, який страждав протягом 20 років?"

Зроблено це було вже після того, як керівник зовнішньополітичного відомства Китаю Ван І зустрівся з главою політичного крила "Талібану" Абдулою Гані Барадаром.

Наївно думати, що в Пекіні так вже стурбовані долею афганського народу. Піднебесна діє прагматично. У неї 75 км спільного кордону з Афганістаном, і керівництву країни точно б не хотілося, щоб уйгурські бойовики в Сіньцзяні перейшли на бік талібів. Крім того, "Афганістан перебуває в центрі програми "Нові шовкові шляхи", запущеній Сі Цзіньпіном вісім років тому. Для нього таліби є такими ж бізнес-партнерами, як і всі інші, — пише Жан-Луї Трамбле в Le Figaro, з іронією додаючи: — Справжній урок реальної політики". А саме китайське МЗС заявляє: "Афганські таліби неодноразово висловлювали надію на розвиток добрих відносин з Китаєм і сподіваються на участь Китаю у відновленні та розвитку Афганістану, а також ніколи не дозволять жодним силам використовувати афганську територію, щоб нашкодити справам Китаю".

Пекін — не єдиний, хто демонструє прихильність до нових господарів Афганістану. Іран, Росія та Узбекистан теж пішли цим шляхом, заздалегідь налагодивши контакти з представниками "Талібану".

Зрозуміла і позиція Пакистану — однієї з трьох країн, які визнали талібів під час їх "першого пришестя" до влади у 1996 році (дві інші — Саудівська Аравія і ОАЕ). Ісламабад, неявний партнер і спонсор руху, заявляє, що "коли настане час, Пакистан визнає уряд талібів відповідно до міжнародного консенсусу, реаліями на землі, а також національними інтересами Пакистану".

Що стосується інших великих світових і регіональних політичних гравців, то тут багато що незрозуміло. Більшість посольств евакуюються, незважаючи на те, що таліби гарантували їх недоторканність, а російське навіть взялися охороняти.

Найбільше незрозуміло, як і яку взаємодію з "Талібаном" зможе здійснювати Вашингтон. Особливо з урахуванням тієї критики, яка сиплеться на Байдена в Сполучених Штатах. Повернення талібів, на думку багатьох, це ящик Пандори. Вони сіють насильство, страти, нове Середньовіччя. Їм не можна довіряти.

Сьюзен Глассер у The New Yorker передає слова свого давнього знайомого, який у 2002 році був сповнений рішучості побудувати сучасну, функціонуючу державу з руїн, які залишилися після "Талібану" і 11 вересня: "Чи стане це Руандою Байдена?" Коли вона заговорила про побоювання появи "Аль-Каїди"/ІДІЛ версії 3.0 "з Пітером Бергеном, який випустив недавно книгу "Зліт і падіння Усами бен Ладена", а у 1990-і брав інтерв'ю у цього терориста №1, той сказав, що катастрофа в Афганістані йому дуже нагадує бліцкриг ІДІЛ після виходу США з Іраку у 2011 році: "Сценарій абсолютно такий самий. Це, по суті, методичка ІДІЛ".

До того ж, швидше за все, нові реалії стануть проблемою і для країн, які сьогодні мало не нахвалюють талібів (як та ж Росія, яка вважає, що цей рух — заслін від ІДІЛ). Нестабільність, яку вони сіють, може поширитися за межі афганського кордону. Нейтан Стейлс, колишній координатор Держдепартаменту США з питань боротьби з тероризмом, який працював при адміністрації Трампа, каже, що "зараз у Китаю, Росії та інших ворожих держав виникає спокуса добряче посміятися за рахунок адміністрації Байдена. [Проте] будь-які веселощі з боку цих країн будуть короткими, тому що завоювання талібами Афганістану матиме драматичні наслідки для регіону і для інших держав, що прагнуть до ролі глобальних лідерів. Їм доведеться засукати рукава і взятися за роботу, щоб усунути наслідки".

Ті, хто розраховує, що "Талібан" змінився, і його повсякчасна жорстокість стосовно своїх ворогів всередині країни цього разу буде помірною (мовляв, подивіться, навіть Кабул взяли майже мирно), видають бажане за дійсне.

"Це ідеологічна група, а не просто група політиків, які прагнуть до влади, — вони не можуть занадто далеко йти від своєї системи переконань, — говорить Хусейн Хаккані, колишній посол Пакистану у Вашингтоні, а нині старший науковий співробітник консервативного інституту Хадсона. — Уявлення про те, що прагнення до міжнародної легітимності переважить чиїсь основні переконання, є фантазією, яка раніше приводила американців до нереалістичних очікувань та помилкової політики".

Тепер серед заблукалих ризикують опинитися опоненти Вашингтона на міжнародній політичній дошці. А стороною, яка страждає найбільше, виступлять самі громадяни Афганістану. Особливо жінки, які завжди були головною мішенню для тих, хто прагнув повернутися до законів шаріату.