Третій зайвий. Чому США не підуть на угоду з Москвою проти Пекіна

Відносини в трикутнику США-Росія-КНР так часто згадуються в контексті нинішньої ситуації навколо України та вимог "гарантій безпеки", що варто звернути увагу на основні причини, що спонукають західні еліти до відмови від конкордату з Москвою проти Пекіна (за моделлю США + КНР проти СРСР у 1970-80-ті рр.)

1. Комплекс тріумфатора. Через 30 років після краху Радянського Союзу а розпуску Організації Варшавського Договору американці та їхны союзники, як і раніше, вважають Росію стороною, що програла, в минулій холодній війні. Ба більше, очевидно, що позиції сучасної Росії набагато слабші за положення доперебудовного СРСР — у неї немає блоку надійних союзників, відсутня універсально приваблива ідеологія, вплив на пост-радянському просторі стискається, нездатність забезпечити прозорий транзит збільшує розрив між владою та суспільством і ризики внутрішньополітичної дестабільності майбутньому.

Із точки зору західних стратегів, час грає на них, варто лише слідувати успішному прецеденту часів протистояння СРСР: посилення економічного тиску, посилення експортного контролю, провокування на дорогу гонку озброєнь, нарощування військово-політичного тиску за контуром і т.д.

2. Геополітичний кульбіт Ніксона/Кісінджера з вибудовуванням партнерства з Пекіном проти Москви був реалізований на тлі вкрай невдалої для США В'єтнамської війни, послаблення американських позицій у ПВА, зниження привабливості американських ідеологічних установок у контексті антиколоніального руху та ліво-націоналістичного підйому в країнах "третього світу", суттєве зростання внутрішньої напруженості в Америці (масові антивоєнні протести, студентський рух, лівий радикалізм).

Розморожування відносин із Китаєм і розрядка з СРСР надали американцям десятиліття на вихід із війни у В'єтнамі, зміцнення зовнішньополітичних позицій, стабілізацію внутрішньополітичної обстановки, дали можливість підготуватися до рішучого рейганівського наступу на радянську систему.

Такий десятирічний перепочинок був би зараз корисним (відверто кажучи — необхідним як повітря) Росії. Але вона не потрібна Вашингтону: американці не загрузли в кровопролитній війні, серйозної загрози їхньому ідеологічному домінуванню немає.

Незважаючи на зростання політичної поляризації, витрати правого популізму Трампа, активність BLM та інших течій, реальний рівень напруги в американському суспільстві сьогодні значно нижчий, ніж наприкінці 1960-х – на початку 1970-х. До того ж, американська влада навчилася ефективніше купірувати загрози внутрішньої дестабілізації.

3. Російське суспільство "заточене" на Захід не тільки в економічному плані, а й у культурному. Попроси будь-якого російського прикордонника чи поліцейського назвати 3-5 закордонних музикантів, і він легко назве приблизно тих самих виконавців, що й московський хіпстер чи пітерський інтелігент. Попроси назвати 2-3 китайські — і реакцією буде ступор.

На Заході розуміють, що російське зближення з Китаєм (на противагу західному тиску) має відомі обмежувачі. Розуміють і те, що ці обмежувачі беруться до уваги, як мінімум, частиною російського силового блоку. Тому, з погляду Вашингтона та деяких європейських союзників США, підштовхування Москви до реалізації плану "Фортеця Росія" навіть краще за нинішній рівень конфронтаційної взаємодії, оскільки швидше призведе до бажаного результату.

4. Розморожування відносин із КНР на початку 1970-х рр. відіграло ключову роль у модернізації китайської економіки, перетворенні китайського суспільства та посиленні держави (відкриття західних ринків збуту, технологічний трансфер, зміцнення міжнародного статусу та ін.) Захід здобув перемогу в холодній війні із СРСР (у тому числі) за допомогою Китаю, який встиг вирости з порівняно слабкого опонента кінця 1960-х у серйозного конкурента.

Вашингтон не готовий розплачуватись посиленням Росії за партнерство в протистоянні Пекіну.

Першоджерело.