Не рятує навіть Кейт Бланшетт. Чому не чіпляє "Алея Кошмарів" Гільєрмо дель Торо
У цьому кіно немає казкових тварин. Але й людей там також немає. Це така покійницька, але небіжчики зовсім не страшні. Дуже покійні покійники. Вони собі перетирають там щось своє, а ти лежиш у кріслі і думаєш: ну і гаразд, хай вони там собі.
Якщо чесно, то я пішов на "Алею Кошмаров" тільки коли прочитав, що там не буде жодних фантастичних створінь, бо я й самого Гільєрмо дель Торо якось не дуже, а звіринець його взагалі не переношу. А перед цим ми спочатку кілька годин гуляли парком (мороз і сонце), а потім зайшли в іранський ресторан грітися.
Після нього по всьому моєму тілу розлилося приємне тепло, що виплескується назовні розслаблюючою перською відрижкою. У такому вигляді я прийшов у кінотеатр і ліг у крісло. Там такі спеціальні крісла, що самовисуваються, в яких можна лежати.
І тут світло погасили, і я не заснув, ні, а просто так собі лежав і думав усілякі сторонні думки. Здебільшого приємні. А те, що в цей час відбувалося на екрані, мене від них відволікти ну просто ніяк не могло.
Тому що цей фільм, ну як сказати, це приблизно як великий жирний равлик повзе по гілці.
І ти на нього дивишся спочатку з деяким інтересом — треба ж, великий равлик повзе — а він собі все повзе і повзе, а тобі, по суті, наплювати і на цього равлика, і на те, куди він повзе, і коли доповзе. І інтерес із часом випаровується так само повільно, як він повзе. Зате медитативний стан тобі гарантований.
Ні, мене не обдурили, у цьому кіно немає казкових створінь. Але й людей там також немає. Це така покійницька, але небіжчики зовсім не страшні. Дуже покійні покійники. Вони собі перетирають там щось своє, а ти лежиш у кріслі й думаєш: ну і гаразд, хай вони там собі.
Важливо
Єдине питання, яке мене цікавило, це як можна було влаштувати так, щоб усі ці гарні та харизматичні актори, яких він набрав, мали такий вигляд і поводилися так, як синюшні морожені кури з мого щасливого радянського дитинства. До речі, кури в цьому кіно відіграють не останню роль. І якщо хочете дізнатись яку, обов'язково його подивіться.
В останній третині фільму все заворушилося і всі кудись побігли. А я лежав і розмовляв із режисером. Я йому казав: "Мужик, ну ту ж повинен знати, що кіно — це не те, як ти красиво поставив світло, щоб ефектно підсвічувати очі своїх персонажів. Ну придумай уже хоч щось несподіване! Ну здивуй мене чим-небудь, чорт забирай. Адже все ж таки навколо кажуть, що ти великий майстер!"
Але ні. У фільмі панував режисерський розрахунок. Безглуздий і нещадний. Усе, що мало статися, прораховувалося на два-три ходи вперед. Жодного непередбачуваного жесту. Жодного несподіваного повороту. Фільм невблаганно котився прямо, як усередині прямої кишки. І навіть тема цицьок Кейт Бланшетт виявилася зовсім не розкритою.