Шокуючий боді-горор "Субстанція" з Демі Мур: як гонитва за вічною молодістю закінчується крахом

Боді-горор французької режисерки Коралі Фаржа "Субстанція" з Демі Мур здобув цього року в Каннах приз за сценарій. На Rotten Tomatoes картина відхопила 91% від критиків і 72% — від глядачів. Фокус зробив огляд західної преси, де усереднена думка така: "Субстанція" хапає за горло і не відпускає понад дві години нагнітаючого, позбавленого смаку, кривавого, божевілля, що збиває з пантелику. Але чи божевілля? Чи це усвідомлений сатиричний хід Коралі Фаржа? Більшість рецензентів лає стрічку за натуралістичність кінцівки, але в ній-то вся сіль картини. Американо-британський фільм глибший, ніж здається на перший погляд. Що стосується Демі Мур — номінація на "Оскар" цією роллю їй забезпечена.

За сюжетом, старіюча актриса і телезірка аеробіки Елізабет Спаркл (Демі Мур) відзначає 50-річчя. У неї величезний пентхаус, обставлений в ультрасучасному ключі: плазми, дзеркала, футуристичні меблі. Ні рослин, ні тварин. Зірка живе сама: їй достатньо любові фанатів. Однак Гарві, її шеф на ТБ, якого грає Денніс Квейд (ім'я Гарві натякає на одного відомого продюсера, ім'я якого пов'язане зі світовим секс-скандалом), вимагає її звільнення, оскільки в "цьому віці вона нікому не потрібна". Елізабет отримує букет троянд і стусан під зад.

Роздвоєння

Жінка обстежилася в клініці: здоров'я в порядку, але красу не повернути. Однак підпільні лікарі пропонують телезірці повернути молодість. У результаті технологічних маніпуляцій з Елізабет, як із матриці, отримують її "оновлену" версію. За підсумком генетичного експерименту отримуємо двох жінок: стару версію Елізабет і нову — молоду красуню на ім'я Сью (Маргарет Кволлі). Сью — це скорочено від "субстанція", сутність, чи то пак.

Умови спільного існування такі: поки одна у світі сім днів, інша вдома — у спеціальній кімнатці лежить без свідомості. Потім — міняються. Харчування спеціальними ліками — на двох. Молода версія зобов'язана щодня вколювати собі сироватку-стабілізатор із тіла "матриці". Вони ніби одне ціле. Але тільки фізіологічно. У житті це — дві окремі егоїстки.

Сідниці — у центрі уваги

У шоу аеробіки Елізабет головну героїню швидко замінюють на Сью. Це викликає фурор, як серед глядачів, так і серед теленачальства. У кадрі постійно ми бачимо досконалі сідниці Сью, нам натякають, що дупа — і є основний смисловий центр її єства. Усе максимально сексуалізовано: у кадрах ми постійно бачимо десятки жіночих сідниць і великі плани "зірки".

У Гарві при вигляді дівчини горять очі, шеф жадає, але своє збудження трансформує в ділове русло: рейтинги шоу зі Сью злетіли. При цьому, попри химерний одяг, він постійно палить і має не свіжий вигляд, але в його випадку все це по барабану: він же тут головний. У його особі показані типи, які підкидають вогонь у жіночі фобії, пов'язані зі старінням. Гарві показаний мерзенно-смішним, його часто знімають тут, використовуючи ефект "риб'ячого ока".

А далі все просто: дві егоїстки не можуть поділити препарати, що дають енергію. Сью перетягує ковдру на себе — їй хочеться бухати-гуляти, блищати у світлі софітів. Елізабет у помсту починає жерти все підряд: важко десятиліттями сидіти на дієті. Між дамами розгортається війна — з потворними подробицями. Однак Елізабет не може вбити Сью через марнославство — вона хоче продовжувати кар'єру: навіть за допомогою чужих довгих ніг і досконалої дупи.

Ваш вихід, чудовисько!

Не буду більше зливати подробиці сюжету — там зріє головна інтрига фільму, але глядачів (і, особливо, глядачок) шокував кривавий фінал, пов'язаний із появою монстра. Однак мало хто звернув увагу, що монстр виходить на сцену під відому симфонічну поему німецького композитора Ріхарда Штрауса "Так говорив Заратустра" (1896), присвячену однойменній книжці про надлюдину філософа Фрідріха Ніцше (у нас цю мелодію знають за музичною заставкою передачі "Що? Де? Коли?").

Хто така надлюдина? Це позбавлена співпереживання людина-хижак, яка йде до своєї мети по трупах. Для Ніцше таким зразком був, наприклад, Наполеон. У XX столітті з'явилося безліч "надлюдей" — тих, хто йшов до своєї мети, не зважаючи на засоби, наприклад, різні історичні особистості, від Леніна до Гітлера. Фашистська ідеологія, до речі, безпосередньо взяла собі тези Ніцше про надлюдину. Що стосується кіно, то цей персонаж трансформувався там в образи суперменів різного штибу. Особливо популярний американський варіант із гаслом: "Ти — або супермен, або ніхто!"

Геть суперменів!

Фільм "Бійцівський клуб" (1999) Девіда Фінчера, який щойно відсвяткував своє 25-річчя, у головному герої-пересічному обивателеві Оповідачеві (Едвард Нортон) пробуджує надлюдину Тайлера (Бред Пітт), який у результаті "бореться" із системою корпорацій, підриваючи хмарочоси. У фіналі "Клубу", де з'ясовується, що обиватель і супермен, Оповідач і Тайлер фізично одна особа, вони починають відчайдушно битися між собою. До смішного цей епізод накладається на те, що відбувається в картині "Субстанція": тільки б'ють одна одну дві супервумен. Чому такий конфлікт неминучий?

Тому що супермен — це агресивний егоїст без ознак співчуття, як писав Ніцше: "Того, хто падає, — штовхни". У конкурентній боротьбі він знищує всіх.

Однак навіть у "чоловічій" версії супермена — "Бійцівському клубі" — Тайлер не позбавлений романтики. А режисер Коралі Фаржа знищує цю романтику на корені. Вона хоче, щоб ми побачили, що за зовнішньої привабливості образу суперлюдини — всередині це чудовисько. Чому його кров'ю перемазані всі в картині? Тому, що ми всі закохалися в цю істоту вже давно і аплодуємо їй у всіх фільмах. Фаржа вирішила в гротескно-сатиричній формі зруйнувати культ супермена.

Вона одна така? У стрічці цього року "Фуріоза: Хроніки Божевільного Макса" австралійського класика Джорджа Міллера з чудовою Анею Тейлор-Джой (про що писав Фокус) — те ж саме. У фіналі стрічки Фуріоза тіло ще живого супермена, диктатора Дементуса (у виконанні Кріса Гемсворта) пристосувала живити персикове дерево. Персик — символ миролюбності. Ідеологія фільму зводиться до того, що супермени-воїтелі задовбали всіх своїми виснажливими розбірками — вже одна Пустка кругом. І час облаштовувати мирний оазис у цій пустелі! Комерційно картина Міллера провалилася в прокаті, хоча на всіх ресурсах у неї найвищі оцінки: в середньому 90 зі 100.

Гадаю, "Субстанція" теж не зірве банк, але посил фільму буде почутий: надлюдина, у цьому разі супервумен, — усе руйнує навколо себе і всередині. Хоча шанс у Елізабет був. Її кликав на побачення немолодий приємний залицяльник, але її комплекси, пов'язані з культом тіла, не дозволили цій зустрічі відбутися. Оскільки цього побачення не сталося, ми так нічого і не дізналися про головну героїню: хто її батьки, чим вона захоплювалася, який її характер? Режисер навмисно концентрується тільки на зовнішній стороні життя персонажів, оскільки в показаному суспільстві їхній внутрішній світ нікого не хвилює.

Усі втомилися від "надлюдей", хотілося б побільше історій — про просто людей. Нормальних. Які люблять когось іще, крім себе. Дві сучасні талановиті стрічки зі схожим посилом — уже тенденція. А Демі Мур за цю непросту роль точно "світить" "Оскар": актриса створила образ-символ.