Трамп рахує до 17: як США шукають нових постачальників сировини і до чого тут Україна

Лютневий саміт — це частина глобального проекту. З початку року США серйозно взялися за налагодження ланцюжків постачання критичних мінералів для своїх потреб. Ще в кінці січня Дональд Трамп погодив ряд проектів щодо розвитку замкненого циклу розробки та постачання критичних мінералів під контролем Вашингтона. Мова йде про понад 10 млрд доларів.

Рідкісноземельні мінерали – це група із 17 елементів, які є критично необхідними для електроніки, зокрема — виробництва чіпів. Жоден розвиток високих технологій є неможливим без наявності достатньої кількості цих елементів — сировини для важливих компонентів різноманітних пристроїв. За останні десятиліття левову частку родовищ цих елементів по всьому світі взяв під контроль Китай. Міжнародне енергетичне агентство (МЕА) оцінює, що на Китай припадає близько 61% виробництва рідкісноземельних елементів та 92% їх переробки. І це виглядає як пряма загроза економічному потенціалу його головного геополітичного конкурента – США.

Як Китай побачив перспективу там, де США проґавили 

На рубежі тисячоліть економічна, інтелектуальна та політична еліта Капітолійського пагорба була ледь не буквально сп'янілою від успіху у своєму протистоянні зі своїм геополітичним опонентом – СРСР. Здобувши перемогу у Холодній війні та справді ставши головним гегемоном у світі, американці замість того, аби думати, як стратегічно утвердитися в новому положенні, просто спочили на лаврах. Політико-інтелектуальні кола стали продукувати абстрактні утопічні ідеї на кшталт «кінця історії». Бізнес-кола намагалися здобути вигоду на будь-чому, остаточно втративши запобіжники, й охоче переносили високотехнологічні виробництва у місця, де були більш вигідні умови для їх бізнесу не озираючись на політичну кон’юнктуру в тих чи інших регіонах.

Тоді усі вважали, що майбутнє — за високими технологіями, сферою послуг, розвитком інформаційних мереж. При цьому сировина, з якої мали виготовлятися ті ж мережі (у буквальному сенсі — провідники), вважалася як щось само собою зрозуміле та доступне.

У Пекіні ж були іншої думки. Тамтешня еліта – верхівка комуністичної партії, як виявилося, дивилася на світ більш тверезими очима. У КНР розуміли свою загальну технологічну відсталість від країн Заходу, відтак — марність спроб наверстання упущеного саме в цих сферах. Проте у Піднебесній проявили креатив і стали розвивати ті галузі, які провідні держави світу просто випустили з орбіти своїх пріоритетів.

Глобальний Південь і “нікому не потрібна” сировина

Широкий загал знайомий із гаслом КНР: «Немає у світі жодної кімнати, де немає нічого китайського». Китай зосередився на заповнені найбагатших країн «тисячами дрібничок» власного виробництва. Дрібничок, без яких неможливе повсякденне життя більшості людей, що живуть на планеті Земля.

У геополітиці стратегія була більш вишуканою та довгостроковою. Вона потребувала терплячості та вміння ретельно та скрупульозно «рухатися по тонкому льоду» з мінімальними шансами на успіх.

Компанії із КНР методично проникали у країни «третього світу», називаючи їх більш гордим найменуванням – Глобальний Південь. Країни, де не було нічого примітного, окрім найважливішої сировини, яка була ключиком до усієї величі західної цивілізації.

Від бідного, розтерзаного громадянською війною Конго до відносно заможних Чилі та Аргентини. Пекін пропонував співпрацю, яка часто була альтернативою американським ініціативам. Дешеві кредити, інфраструктурні проекти, гуманітарні ініціативи. Усе це Китай просував під самим носом у США та інших провідних держав, часто навіть створюючи з ними спільні виробництва (виробничі цикли, втім, були замкнені на КНР). Так Піднебесна формувала свій сектор впливу на країни, у яких буле те на чому базувалося домінування Заходу. Ще на початку 2000-хдвохтисячних країни євроатлантичної спільноти могли легко зупинити повзуче просування Китаю, адже їхнє домінування у світі тоді було очевидне. Та вони просто не стали цього робити. Просто тому, що не вважали це потрібним.

Чому виробництво у західних країнах залежить від КНР 

США та інші країни Великої сімки (G-7) стикнулися із ситуацією, коли переважну більшість родовищ, виробничих циклів та логістичних ланцюжків сімнадцяти провідних хімічних елементів, які утворюють сировину для більшості західних розробок (це і є ті рідкісноземельні метали) у різній мірі контролюють китайці. Загалом КНР контролює понад 80% світового виробництва графіту (потрібен для батарей та ракетних двигунів), 62% плавикового шпату (використовується при виробництві напівпровідників та ядерного палива). Цей список маловідомих широкому загалу найменувань можна продовжувати досить довго. 

Але видобуток – це лише частина справи. Попри своє найменування, насправді рідкісноземельні мінерали у природі зустрічаються відносно часто. Але вкрай рідко — у чистому вигляді. Саме їх переробка, яка полягає у відділенні він інших речовин, потребує значних ресурсів та високорозвинених технологій. І тут Китай уже використовує власну технологічну могутність, якої він досяг, зокрема й американській халатності, про яку згадувалося вище і Фокус вже окремо писав.

КНР контролює понад 90% переробки та виробництва рідкісноземельних мінералів, зокрема 93% потужностей з виробництва уже більш широковідомих магнітів знаходиться або в самому Китаї та на території дуже дружніх до нього держав.

Як Пекіну вдалося добитися такого результату? Більшість країн Африки останніми роками переорієнтувалися на КНР. Їм пропонували вигідні угоди – кредити, технологічну допомогу в обмін на лояльність, а не реформи, які послаблювали б місцеві авторитарні режими. Можливо, США пропонували проекти з розвитку самих держав, їх суспільств, що у перспективі могло покращити добробут місцевого населення та зберегти екологію цих регіонів. Натомість Пекін пропонував умови, вигідні саме елітам країн, які контролювали владу. Така ставка зіграла. Чи довго ці режими зможуть протягнути без реформ – покаже історія. Врешті Китай своє отримав.

Основне — виробничі ланцюжки

Система виробництва високотехнологічної продукції, до якої, зокрема відноситься і зброя, вкрай складна. Так система постачання до високотехнологічних сфер США налічує понад сорок тисяч логістичних ланцюгів. Це шалена цифра, яка описує масштаб подорожі хімічного елемента від моменту його видобутку на родовищі десь в Африці до часу його сходження з конвеєра у вигляді готового продукту. Понад 1900 систем зброї, яка виготовляється у США мають в собі сировину, що відноситься до цих 17 елементів.

Авіація, ракетні та артилерійські системи, бронетехніка та системи зв’язку – усе це має в собі речовини, які ми відносимо до рідкісноземельних мінералів. І не обов’язково, щоб весь продукт надходив із Китаю або суміжних до нього країн. Пекін може контролювати лише одну ланку із виробничого циклу однієї із сотень маленьких, але вкрай незамінних деталей. І цього уже достатньо аби мати важливість зірвати виробництво всього продукту, навіть якщо його безпосереднє виробництво повністю розташоване на території США. Якщо користуватися таким підходом, то залежність американської промисловості від Китаю становить майже 90%. І це критично небезпечно в умовах наростаючого глобального протистояння між цими гегемонами.

І результат уже очевидний. Дональд Трамп не може повністю нав’язати КНР свою тарифну політику, адже остання просто заблокує до США постачання таких життєво необхідних для них елементів. Тому США почали так хаотично намагатися змінити те, чим вони нехтували протягом десятиліть.

Союзи на основі ланцюгів постачання

Індія, Конго, Аргентина, Чилі тепер опинилися у фарватері прямих інтересів Вашингтона. США активно розбудовують фактично нові альянси навколо видобутку, переробки та ланцюжків логістики рідкiсноземельних елементів. Ця нова реальність стала вікном можливостей для країн, які ще недавно і мріяти не могли про розкішні прийоми у Білому Домі та знаходилися на обочині геополітичних процесів. Так восени минулого року відбувся історичний перший саміт США-Центральна Азія. Де багаті на родовища відповідної сировини авторитарні правителі цих країн стали бажаними гостями й були прийняті на Капітолійському пагорбі на найвищому рівні.

Влада Конго хоче обміняти свої ресурси на гарантії безпеки з боку США та інвестиції в її економіку. Проте просування американських компаній KoBold, Chemaf та Gecamines, які хочуть отримати концесії на мідно-кобальтові родовища пробуксовують. Аналітик геополітики природних ресурсів в Африці Жерауд-Крістіан Німа висунув досить несподівану версію американських проблем у регіоні центральної Африки – у США просто не вистачає фінансів аби достатньо інвестувати у цей регіон. І це при тому, що мова йде про настільки важливі для Вашингтона стратегічні ресурси.

За таких обставин що ж уже говорити про переговори зі значно розвинутішими країнами, які знають собі ціну. За останні десятиліття Китай став основним торговим партнером Бразилії, найважливішим інвестором в Аргентині та Чилі, а в Перу піднебесна взагалі за цей час сформувала замкнутий виробничий цикл, звичайно замкнутий на собі. Цікавий момент – у цих країнах китайські компанії часто співпрацюють з англо-австралійськими консорціумами, які діляться з Китаєм зокрема й технологіями видобутку та обробки цінних мінералів. США пропонують спільні проекти в галузі військових технологій, проте країни Латинської Америки не поспішають ламати напрацьовані десятиліттями схеми задля обіцянок із Капітолійського пагорба, якими б вони не були привабливими з першого погляду.

У 2025 році США уклали угоди щодо пріоритетності розробок зі своїми основними партнерами в Азії – Південною Кореєю, Японією, Індією, а також Австралією. У лютому цього року у Вашингтоні запропонували встановити тарифні ліміти на стратегічну сировину аби боротися із китайським демпінгом. Тепер питання лише чи зможе Вашингтон назбирати необхідні суми для фінансування розробок родовищ у цих державах.

Україна, її родовища та підписаний з США меморандум 

З приходом до влади у США Дональда Трампа у Білому Домі одразу заговорили про інтерес до наших природних ресурсів. На території України розташовані значні поклади рідкісноземельних мінералів, зокрема літію, галію та графіту. Щоправда, значна їх частина знаходиться на окупованих територіях. США та Україна підписали меморандум про спільну розробку українських родовищ, але це «гра вдовгу», а Сполученим Штатам необхідні мінерали тут і зараз.

Звичайно, що Сполучені Штати можуть добувати власні рідкісноземельні мінерали, але як це не парадоксально звучить, тут ситуація схожа з українськими ресурсами – розробка їх родовищ потребує тривалого часу. Років, якщо не десятиліть. Тому у Вашингтоні роздумують над альтернативними джерелами такої бажаної сировини. Зокрема, розглядається варіант із переробкою наявних на території США матеріалів та магнітів. Їх мають брати із численних відходів, що створюють місцевими домашніми господарствами та промисловими об’єктами. Цей план дієвий, але згенерованих таким способом ресурсів не буде достатньо аби задовольнити усі потреби США в рідкісноземельних мінералах.

Чому Китай домінує

Світ стоїть на порозі змін. Тепер союзи будуються не на цінностях, а на виробничих лініях та логістичних ланцюжках. Також у світі переосмислюють роль сировини, адже як виявилося, жоден супер комп'ютер не може бути складений без маленьких деталей сировину до якої далеко не завжди можна просто купити на ринку.

В умовах глобальної торгівлі проблема здобути необхідну сировину полягала лише у фінансах, яких завжди вистачало, адже сировина за таких обставин була найдешевшим компонентом. В умовах поділу світу на кластери, дефіцитна сировина для маленької, але ключової деталі, яка ще недавно коштувала копійки, тепер може бути на вагу золота (насправді — набагато дорожчою).

І проблема Вашингтона в тому, що такий стан речей у Пекіні зрозуміли набагато раніше. Якщо XXI століття починалося під гаслом «Немає у світі жодної кімнати, де не було б нічого китайського», то тепер його можна замінити на більш актуальне: «Немає у світі жодної важливої деталі, виробництво якої є можливим без участі КНР».