Крутіше Джеймса Бонда. Як хороший детектив може прищепити любов до української мови

Випущена київським видавництвом в радянські роки книга болгарського детективіста Богомила Райнова про пригоди шалено популярного в ті роки в СРСР суперагента Еміля Боєва, стала для багатьох, також, і вікном у світ української мови.

Я вчився в російській школі. І вчили нас добре. В усякому разі, тих, хто хотів і тягнувся до знань. Особисто мені було цікаво. Хоч і не завжди. Але зараз я це можу списати на дитячу лінь і підліткове роздовбайство. І того, і іншого в мені вистачало.

Загалом, навчання давалося легко. Дякую мамі з татом за правильне та різнобічне виховання.

Щоправда, з деякими вчителями мені не дуже пощастило. Дві подружки — моя математичка (вона ж класний керівник) і русачка були рідкісними стервами. І моторошними антисемітками. Точніше — спочатку антисемітками, а, як наслідок — стервами. Вони це навіть не дуже й приховували. Ну нехай, не мені їх судити. Життя все розставило на свої місця. Але не про це мова…

А мова про те, що хоч як вони не старалися, відбити у мене тягу до точних наук та літератури не вийшло. Напевно, через мій вічний дух протиріччя і нездатність прогинатися. Та й подобалося мені… І рахувати, і читати.

Я навіть примудрився кілька шкільних творів написати у віршах. Через що русачка мене гнобила зовсім не по-дитячому. Викликала в школу батьків і доводила до відома, що дитина не така як всі. Індивідуальність не вітається… І, відповідно, мені категорично забороняла будь-яку творчість подібного та інших видів. Відповідно, на її уроках я до самого випуску став повним овочем.

Зате вчителька української мови та літератури була дуже мудрою жінкою. І учителем від Бога. Вона відразу зрозуміла в мені цю іскру. І всіляко намагалася її роздмухати. Ходила за мною, і сама просила писати вірші українською мовою.

Я довго і чесно намагався. Але у мене виходило не надто добре, як я не старався… Максимум — віршики на якусь задану тему до частих радянських свят. На більше у мене просто не вистачало словникового запасу і плавності ходу. Навколишнє середовище-то все російськомовне… Відповідно і пріоритети…

Але читати мені абсолютно все одно — що російською, що українською… Сприймається і засвоюється однаково швидко і без усіляких проблем та питань.

Це — преамбула… А тепер — завʼязка сюжету.

У ті часи весь злий капіталістичний світ божеволів від Джеймса Бонда. Ним зачитувалися, задивлялися, копіювали і пародіювали… Там — у злих буржуїв. У нас — тільки пародіювали.

Причому, невідомо, наскільки якісно. Оскільки тут про нього знали майже виключно з чуток і дуже рідко з побаченого.

Народу потрібна наша рідна соціалістична альтернатива! Як це так — у них є, а у нас немає! Непорядок!

Загалом… Класик болгарського детективного постмодерну Богомил Райнов випустив в люди свою серію романів про великого розвідника сучасності — Емілі Боєві.

Ох вже цей Боєв! Він їздив швидко і круто… Літав високо і на всьому… Плавав краще акул і дельфінів… Стріляв краще за Робін Гуда і бився крутіше Брюса Лі… Він боровся з усіма шпигунами світу і, звісно, перемагав.

Якщо в сюжеті зʼявлялася якась жінка — незважаючи на вік і зовнішні показники — можна було бути впевненим, що рано чи пізно вони опиняться в одному ліжку. Мабуть, у автора все ж була з цим якась проблемка.

Ну — в загальному — пригодами бравого і непереможного болгарського Бонда (в сенсі, Боєва) у певному віці ми зачитувалися захлинаючись.

Книги про нього передавалися з рук в руки. Проковтувалися блискавично. І також передавалися далі. Оскільки купити їх було ніде і ніяк. Ну не було їх у нас у вільному продажі. І в невільному — теж. Майже… Тому, маленька моя мрійка про наявність цих романів у власній бібліотеці мала всі шанси залишитися нездійсненною.

І раптом... Сталося диво. Хтось важливий і потрібний в радянській Україні теж виявився фанатом супергероя. Київське видавництво зібрало до купки три романи і випустило чудовий збірник українською мовою. Аж на цілих сімсот шістдесят п'ять сторінок страшних, захоплюючих та інтригуючих шпигунських соціалістичних пристрастей. У відмінному перекладі. Без купюр. І з усіма наявними сценами.

До того ж, мені вдалося його прикупити!

Тобто я тепер мав можливість зачитувати його від початку і до кінця в будь-який час року й доби. Не поспішаючи… Смакуючи деталі… Не за діагоналлю сторінок. І не хвилюватися, що я повинен комусь терміново його віддавати. Тому що черга. Це таки було трішки людським щастям!

Одного разу… Дощовим осіннім ввечором ми з моїм другом, товаришем і соратником з юнацьких літ Гошкою курили у мене на балконі. Уважно спостерігали за цівками води з даху і робили вигляд, що ліниво обговорюємо новинки літератури, що потрапили до нас з нашого соціалістичного раю і їх загниваючого Заходу.

Гошка (тягуче і мрійливо): — Так… Райнов… Давно хочу… Де знайти…

Я (з усмішкою і зневажливо): — Та он… З полиці візьми…

Гошка (широко розкривши очі): — Не вірю… Свій, чи що?..

Я (поблажливо): — Звісно… Читай хоч до посиніння!..

Гошка (здивовано і дещо розчаровано): — Так українською ж…

Я (саркастично): — А що?.. Таки є проблема?

Гошка (трагічним шепотом): — Не те щоб проблема… Можу не все переварити…

Я (гордо і самовпевнено): — Ну так набереш, коли знадобиться… Що ж я тобі — одному — і не перекладу незрозумілі місця?

Маю зауважити, що з мого боку це був дуже необачний крок. Але — для Друга! Не подумайте — зовсім не дати почитати книгу. А ось ця обіцянка перекладу, яку Гошка зрозумів абсолютно буквально…

Наступна за тим же вечором ніч. Той самий розмірений шелест дощу за вікном. Під який так солодко спиться. О пів на третю цієї ж ночі. Наполегливий і гучний телефонний дзвінок.

Я, переляканий, хапаю трубку — не дай Бог, у когось щось трапилося…

Хрипко зі сну — Ало…

А це мій Гошка. Інтригуючи розтягуючи слова…

- Я тут так зачитався… Просто відірватися не можу… Так заходить… І тут такі моменти… Тільки ось скажи мені… Бо зовсім не розумію… Як з української перекладається IМПОЗАНТНI СТЕГНА?

Першоджерело.

Публікується за згодою автора.