В очікуванні варварів. Чому Мендель та Аваков знову згадали про російськомовних українців

Останні дні особливо було не до новин, але краєм ока все ж стежив за сюжетом з Юлією Мендель та Арсеном Аваковим, які спробували в істеричному громадському дискурсі легалізувати тезу про те, що російська мова не належить Російській Федерації, і тому "українська російська" цілком має право на існування. З цією тезою я згоден на тисячу відсотків.

Однак обидва ці висловлювання прозвучали на тлі валу повідомлень й аналітики про можливе відновлення активних бойових дій між Росією та Україною. Логічно припустити, що все це — сигнали для російськомовних, російськокультурних та етнічних російських громадян України, спроба повторити фокус із "единой страной/єдиною країною" в 2014 році.

Цього разу, як мені здається, якщо, не дай Бог, аларміські прогнози збудуться, виверт вже не спрацює.

З 2019 року біля нинішньої влади були всі козирі на руках, усі важелі управління для того, щоб скасувати закони про державну мову, про освіту та низку інших, ухвалених у каденцію президента Порошенка, які суперечать Конституції.

Або хоча б помʼякшити їх. Або хоча б виконати рекомендації Венеціанської Комісії та Верховного комісара ООН із прав людини. Або ухвалити закон про національні меншини. Або зрівняти парії, які не належать до титульної етнолінгвістичної групи, в їх ганебному статусі унтерменшів, щоб не було "третього" і "четвертого" сортів, а хоча б тільки "другий" *.

Але всі відповідні законопроекти нардепів Бужанського або Гетьманцева не пройшли далі комітетів ВР.

* Логіка "сортування" мов використовується в зазначених законах про мову та про освіту. Так, державна українська володіє найвищим статусом, мову "корінного народу", тобто кримських татар, можна використовувати з деякими обмеженнями, для офіційних мов ЄС встановлені деякі послаблення, але російська мова, зі свого боку, за своїм статусом прирівнюється до всіх інших мов світу, наприклад, урду або китайської, і тому в "табелі про ранги" знаходиться на четвертому місці.

Прошерстив нещодавно сотні коментарів користувачів під статтями і дописами, присвячених "українській російській". Навіть якщо відфільтрувати "ольгинських" і "медведчуківських" ботів, у цих реакціях "простого російськомовного народу" з неспокійного Південного Сходу мерехтить колективне свідоме і несвідоме, яке можна сформулювати так: "Два роки тому ми проголосували за Зеленського, зокрема, тому, що він обіцяв припинити приниження нашої рідної російської мови і нас, його носіїв. А віз і нині там".

Деякі коментатори в своїй фрустрації доходили до прямих погроз державі та її вождям, проте в масі своїй лунав жалібний шепіт: "Ми не можемо влаштувати дитину в російську школу та російськомовний гурток", "Ми не можемо купити ту чи іншу книгу російською", "На нас накатали скаргу, тому що ми не тією мовою звернулися до клієнта", "Ми почуваємося на батьківщині як у чужій країні", і найхарактерніше: "Коли ж це все, нарешті, закінчиться?".

У цих голосах звучить втома і тиха приреченість, яка особливо гостро відчувається на тлі шалених криків їхніх пасіонарних опонентів, прихильників ексклюзивної "Україна для українців": Зрадники! Підсобники окупантів! Малороси! П"ята колона! Агенти Кремля! Узкоязичні мокшанські свинособаки! (у чиїй запаленій уяві виникла ця чудова химера?)".

У 2014 році мені, як і багатьом тисячам донеччан, луганчан, кримчан довелося робити екзистенційний вибір: їхати чи залишатися, Україна або Росія, точніше, "ДНР", цивілізація або варварство.

Вибір здавався очевидним. Російський президент Путін стверджував тоді, що прийшов зі зброєю захищати саме мене, російськомовного і по крові наполовину російського жителя Донецька, російського філолога за першою освітою, який навчався на режисурі в Москві. Захищати мою рідну російську мова від "хунти", "кривавого пастора" та "кастрюлеголових бандерівців-правосеків". За допомогою садиста Мільчакова, дегенерата Арсена Павлова, придурочного Джигурди на коні, бурятських танкістів і пристрасних брюнетів, які танцють лезгінку на бульварі Пушкіна.

Памʼятаю сербського "братушка", пухкого бороданя, схожого на гнома Гімлі з "Володаря Кілець", який торохтів на БТРі під моїм вікном, під чорним прапором четників із черепом, кістками і гаслом "Слобода или смрт". Гімлі направив на мене автомат і зробив головою характерний жест, відійди, мовляв, від вікна, хлопчина…

Той вибір для мене, моєї родини, моїх друзів був етичним, а не етнічним. Я, безрідний космополіт, не біг до "своїх", до "української України", до лелек на ліхтарних стовпах уздовж дороги, до безмежного вицвілого жовтого степу уздовж моря, до жирного баношу в Карпатських горах, до сумних народних пісень, до дивовижної, ніжної, теплої, південної української мови, чудової, але не рідної, вивченої — у школі, вузі, кінозалі.

Я біг від моїх "захисників" до свободи, і потім сім років спостерігав, як простір цієї самої свободи зменшується, зморщується, як стає важче дихати, як доводиться подумати двадцять разів, перш ніж ляпнути щось безкістковою російською мовою моїм у компанії незнайомих киян. ПрОкляте мовне питання, мені здається, не стільки про мову та ідентичність, скільки про гідність і свободу.

Дивлячись на все, що відбувається з російською мовою і її статусом в останні роки, я злюся, я впадаю в розпач, я панікую, іноді бішусь, іноді матюкаюся вголос, але я не шкодую про свій вибір.

Якщо раптом ботоксний фараон у Кремлі виконає свої погрози і знову нападе на нашу країну, якщо, боронь Боже, проспектом Бандери загуркочуть російські танки, я не побіжу зустрічати їх із гвоздиками. Навіть якщо цей проспект перейменують назад на Московський. Навіть якщо російська повернеться в школи, вузи і в меню ресторанів. Навіть якщо російською знову стануть знімати кіно і ставити вистави. Навіть якщо книжкові будуть завалені раніше забороненими новинками АСТ та Ексмо.

Тому що я памʼятаю, що таке "ДНР". Будь я навіть щирим російським націоналістом (а я далеко не в той степ) з вологими мріями про "вальси Шуберта і хрускіт французької булки", я чітко розумію, що те, що пропонують "захисники" — це перверсія мрії про "прекрасну небесну Росію", це якийсь сатанинський ритуал із перевернутим хрестом, колективною оргією та оскверненням храму.

Однак мені чомусь здається, що цього разу, у разі нападу та можливої окупації українських територій, кількість колаборантів буде набагато вищою, ніж сім років тому.

Винна в цій ситуації як минула, так і нинішня влада, а також ті українські інтелектуали і не дуже, які співчувають дискримінаційній мовній політиці держави, хто розповідає, що "ніхто тут нікого не пригнічує", що це "позитивна дискримінація", "історична закономірність і відновлення справедливості", "необхідність в умовах гібридної війни" і так далі. І в якийсь момент може виявитися пізно пити боржомі.

Але не варто підраховувати потенційних зрадників. Набагато небезпечніше — байдужі громадяни, які виберуть позицію нейтралітету. Вони здивовано спостерігатимуть за сутичкою двох левіафанів, які не ідентифікують себе ні з одним із них.

І ці люди, теплохолодні, зневірені, ті, кого заведено називати "обивателями", нагадують мені персонажів вірша Костянтина Кавафіса "В очікуванні варварів", жителів (ймовірно) Константинополя, присутніх на площі напередодні падіння міста. Ці люди повністю втратили волю до життя і до перемоги. Жодна державна установа не працює. Варварів готові зустрічати сенатори, консули, сам імператор. Однак варвари так і не приходять:

Уже стемнело — а не видно варваров.

Зато пришли с границы донесения,

что более не существует варваров.

И как теперь нам дальше жить без варваров?

Ведь варвары каким-то были выходом.

(Переклад Ірини Ковальової).

Я нікого ні до чого не закликаю. Нікого не хочу і не можу переконати, тому що наші коди не співпадають, ніхто нікого не чує в нашій країні. Ми всі тут одне одному іноземці, а то й інопланетяни поготів. І все ж мені хочеться вірити, що компроміс між російськомовними та україномовними можливий — хоча б зараз, у той момент, коли варвари вже біля кордону, і ми чуємо гуркіт їхніх знарядь.