Втративши — плачемо. Чим загрожує Україні дозволена німцями добудова "Північного потоку-2"

Вчора керівник оператора з управління нашою ГТС, заявив, що збиток України від запуску російського "Північного потоку-2", дозвіл на добудову якого днями дала Німеччина, складе 5 млрд. на рік.

У цю суму включені як прямі втрати від скорочення транзиту, так і непрямі — газ стане для нас дорожчим унаслідок "подовження" логістичного плеча (збудеться давня мрія "реформаторів" — газ, якого бракує насправді, а не на папері, як всі ці роки, купуватимемо в Німеччині і Польщі, на місцевих хабах).

Сума втрат не враховує збиток від запуску ще одного газпромівського проекту — Турецького потоку, — про який у нас вважають за краще не згадувати.

Показово, що два наших "стратегічні партнери", Туреччина і Німеччина, коли справа дійшла до їх шкурних інтересів, відразу ж забули про Україну, для якої втрата 5 млрд. буде суттєвою.

Бажання заробити ті ж 5 млрд. дол. для себе, виявилося сильнішим, ніж "система цінностей".

Сталося неможливе — Україна, яка мала жахливу фору для створення власного газового хабу (підземні сховища, найбільша ГТС), з хабу перетворюється в газовий глухий кут, а країнами-хабами стають Польща, Туреччина і Німеччина, які начебто взагалі не мали на це ніяких шансів.

Сталося те, що зазвичай називають "самоздійснюваною надією" або по-простому: "всі бажання матеріальні".

Ми ж так довго говорили про те, що не купуємо "російський газ" (хоча саме його відбирали з труби, проводячи лише розрахунки з "газовими прокладками" в Люксембурзі та Швейцарії, тобто, на папері).

І формула імпортного паритету "хаб+", яка була звичайним способом накрутки ціни на газ, у найближчому майбутньому стане цілком реальним механізмом "ринкового ціноутворення".

Газ справді поставлятиметься в Україну (цього разу і фізично, а не тільки "фінансово") з польських та німецьких хабів з відповідним зростанням ціни на ринку для споживачів, без винятків для населення.

А тепер про раціональний вибір, точніше, про реалізацію його в умовах України. Раціональний політик, вибираючи між разовою виплатою 3 млрд. дол. на користь держави і щорічним доходом своєї країни на ті самі 3 млрд. дол. природно вибере другий варіант.

Раціональний індивід, у якого сім'я живе за кордоном, а тут він просто на "шабашці", вибере перший варіант. Навіщо йому ця країна, якщо з нею його пов'язує лише тимчасовий трудовий контракт? Все зароблене тут, він відразу ж виводить за кордон, навіть не інвестуючи в національну економіку свої "бонуси".

Так і сталося в Україні.

Створення хабу у нас було цілком реально. Для цього потрібно було в досудовому порядку завершити суперечку з Газпромом і залучити до анбандлінгу Нафтогазу операторів з ЄС.

Але для цього потрібно було зробити дві речі: забути про можливість отримати бонуси за виграний у Стокгольмі арбітраж (попутно прийнявши на себе неабияку порцію критики з боку "патріотів"), викликати невдоволення в одному посольстві і віддати системним європейським операторам в управління українську ГТС (тобто, відмовитися від свого "кишенькового оператора).

Не забуваємо, що транзит — це годівниця всіх наших політичних "еліт".

Тобто, щоб реалізувати національний інтерес, цим елітам довелося б зробити, в розумінні нашої політичної парадигми "прикрити самогубство".

Той політик, який би на це пішов, став би в Києві божевільним.

Хоча в іншій країні, людина, що вибирає раціо для свого народу, а не особисто для себе, була б звичайним чиновником, який вчиняє правильні вчинки за звичайну зарплату.

У цьому й полягає концептуальна причина всіх наших невдач.

Першоджерело.

Публікується за згодою автора.