Нетихий океан: як розгортається боротьба між Австралією та Китаєм

Традиційно під Океанією розуміється група островів південної частини Тихого океану: 11 суверенних держав та 10 несамоврядних територій Великобританії, Франції, США та Нової Зеландії. Умовно Океанія поділяється на Мікронезію, Меланезію та Полінезію.

Більшість острівних держав регіону через невеликі розміри, залежні від зовнішніх факторів економіки, незначного політичного впливу не здатні самостійно справлятися з багатьма регіональними проблемами. До таких належать, насамперед, віддалене географічне розташування від ключових світових центрів сили, слаборозвинена інфраструктура, зміна клімату та стихійні лиха, низький рівень життя — понад 20% населення регіону не може забезпечити себе базовими потребами для існування.

Посилення уваги до Океанії обумовлено цілою низкою факторів. Тут знаходяться значні рибні ресурси, великі поклади корисних копалин, родовища енергоресурсів, кольорових та рідкісноземельних металів. У французькій Новій Каледонії, наприклад, зосереджено 25% світових запасів нікелю.

Особливого значення мають судноплавні шляхи, що пов'язують Північну та Південну Америку, з одного боку, та Східну Азію з Австралією — з іншого. Контроль над цими просторами відкриває стратегічно важливий вихід до Гавайських островів, Австралії, Японії, Філіппін. Так, на кону колосальні біоресурси, сировина та важливі судноплавні комунікації.

Основна боротьба за вплив зараз розгортається між Австралією та Китаєм. Австралія, претендент на лідерство в Океанії, розглядає цей субрегіон — південну частину моря — як зону своїх виняткових інтересів. Тому і стурбована чим раз більшою присутністю Китаю в цих водах, а Пекін останніми роками робить це послідовно.

Три основні інтереси Китаю в Південних водах Тихого океану

• По-перше, воєнно-стратегічний інтерес.

Поставивши перед собою завдання стати панівною військово-морською державою в межах першого та другого ланцюга островів, Пекін вже на початку 2010-х рр. задумався про те, щоб розширити свій вплив і на третій ланцюг, що проходить через країни ПТО (Південні води Тихого океану).

Прикладом є переговори КНР з Фіджі, Вануату і Папуа-Новою Гвінеєю про розміщення своїх військових баз на території цих країн. Фіджі, Вануату і Папуа-Нова Гвінея — це найближчі до східних берегів Австралії великі незалежні держави, які мають першорядну стратегічну і геополітичну значущість для оборонної політики Австралії. Так, бази на території цих держав були б китайськими форпостами недалеко від східних берегів П'ятого континенту, але також поблизу Гаваїв і Гуама — ключових тихоокеанських оборонних пунктів США, головного союзника Австралії (всього в ПТО розташовано дев'ять американських баз).

Австралія, Нова Зеландія та США вважають, що розвиток Китаєм інфраструктури на території острівних держав Тихого океану в кінцевому підсумку призведе до того, що ці об'єкти використовуватимуть як об'єкти військового призначення, завдяки яким Піднебесна зможе блокувати лінії морських комунікацій та продовжувати збільшувати військовий потенціал у ПТО.

Особливе занепокоєння викликала угода між КНР та Соломоновими островами, укладена в березні цього року. Угода дозволяє КНР розміщувати на Соломонових островах сили для захисту китайських громадян, діаспори та китайських інфраструктурних проектів на території островів. Згідно з документом, Соломонові острови можуть вимагати від КНР направити поліцію, військовослужбовців тощо.

Договір справив враження, що Соломонові острови у перспективі можуть перетворитися на китайську військово-морську базу. Відстань від островів до північно-східного узбережжя Австралії становить близько 2 тис. км, і у разі розміщення ними китайських систем ППО і ПРО, протичовнової авіації, і навіть базування біля берегів флоту теоретично ставить під загрозу діяльність AUKUS.

Уряд Соломонових островів запевнив своїх партнерів, що вони не планують зведення на своїй території військово-морської бази КНР.

Океанія є для Китаю стратегічно вигідним пунктом моніторингу діяльності збройних сил Австралії, США та інших гравців регіону, включаючи Індію та Японію. Хоча жодної військової стратегії у Китаю, як здається, в регіоні немає. Для китайських ВМС ПТО все ще залишається надто віддаленим від материкової частини для того, щоб проводити там якісь масштабні маневри. У стратегічному плані увага Китаю зосереджена на забезпеченні безпеки шляхів транспортування енергоресурсів та на збереженні статус-кво у Тайванській протоці.

• По-друге, економічні міркування.

Загалом, активність Пекіна в регіоні пояснюється також і прагненням до розширення ринків збуту промислової продукції, а також диверсифікації джерел природних ресурсів. Наприклад, Папуа-Нова Гвінея багата на природний газ та інші природні ресурси. Промисловість становить 37% ВВП — це видобуток та переробка нафти, видобуток золота, срібла, мідної руди. Тому економічна присутність Пекіна в Океанії залишається нерівномірною.

Основний обсяг торгівлі та інвестицій, як і раніше, зосереджується там, де видобувається сировина, хоча обсяги інвестицій стабільно зростають. За останні 10 років Китай інвестував у регіон близько $1,7 млрд і став третім донором після Австралії та Нової Зеландії. Разом з тим, віддаленість острівних країн від ключових світових ринків і центрів торгівлі на додаток до невеликих розмірів внутрішнього ринку, обмеженість низки природних ресурсів та залежність від імпортованих енергоресурсів — все це ускладнює розвиток їхньої економіки, а тому країни Океанії змушені спиратися на підтримку основних регіональних лідерів.

Для ПТО винятково важливий екологічний порядок денний. Через так зване "тихоокеанське вулканічне вогняне коло" різні природні катаклізми, на кшталт землетрусів, цунамі, — абсолютно звичайні явища. Відповідно, питання зміни клімату та ліквідації наслідків природних катастроф — важливий пріоритет для держав Океанії, тому що наслідки кліматичних змін, наприклад, підвищення рівня моря та зміна графіка випадання опадів здатні призвести до затоплення значної території малих островів ПТО, а забруднення довкілля позначиться на шляхах міграції промислових риб. Тим самим підірве саму основу функціонування економік малих країн ПТО.

Китай якраз пропонує співробітництво у цій сфері та вкладається, головним способом, у інфраструктурне будівництво, тобто довгострокові проєкти. Водночас Пекін не висуває політичних вимог на кшталт дотримання основ демократії, прав людини тощо, тобто того, що зазвичай вимагають західні держави. До того ж, Китай не зацікавлений у прозорій звітності про використання наданих інвестицій, що теж відрізняється від західного підходу.

• В обмін на інвестиції Китай отримує бонус у вигляді голосів ООН.

Це також приносить очки у грі проти Тайваню, який також активно спонсорує острівні держави в обмін на дипломатичне визнання. А це третій інтерес — дипломатично-репутаційний.

Чотири малі держави ПТО, а це Маршаллові острови, Науру, Палау та Тувалу, визнають Тайвань, а не КНР. Розширюючи свою присутність у ПТО, Китай використовує широкий арсенал політико-дипломатичних та економічних засобів, інвестуючи в ці держави в обмін на відмову від дипвідносин із Тайванем. Остання перемога — 2019 рік. Тоді від Тайбея зреклися Кірібаті та Соломонові острови.

Крім того, Папуа-Нова Гвінея, а також Вануату надають дипломатичну підтримку КНР, зокрема у таких питаннях, як територіальні суперечки в Південно-Китайському морі. Тайвань, однак, намагається позицію не здавати і тихоокеанські острівні країни, у такий спосіб, отримують у значних обсягах економічну та гуманітарну допомогу від РК та КНР.

Наприкінці травня Пекін оголосив про дипломатичне турне острівними країнами Океанії китайського міністра закордонних справ Ван І. У межах цього турне міністр відвідав вісім держав: Соломонові острови, Кірібаті, Фіджі, Вануату, Самоа, Тонга, Папуа-Нову Гвінею та Східний Тимор. Новина про турне оголошена через кілька днів після парламентських виборів в Австралії, внаслідок яких перемогу здобули лейбористи. Новий прем'єр Ентоні Альбанезе заявив про намір повернути Канберрі статус регіонального лідера та втрачений серед океанічних держав авторитет.

Новопризначена міністр закордонних справ Пенні Вонг визнала, що попередній ліберальний уряд "нехтував своєю відповідальністю" і неуважно ставився до ключових питань регіонального порядку денного, і запевнила, що відтепер Канберра буде активніше залучена до розв'язання проблем "тихоокеанської сім'ї". Реалізацією цих заяв стали візити Вонг на Фіджі, Самоа та Тонга, що відбувалися одночасно з турне Ван І. Це стало яскравим показником того, що між Австралією та Китаєм розпочинається новий етап боротьби за регіональне лідерство.

Ван І, перебуваючи на Фіджі, був присутній на 2-й зустрічі міністрів закордонних справ і острівних держав Тихого океану. Під час зустрічі Ван І запропонував десяти країнам Океанії підписати угоду, яка передбачала співпрацю у сфері оборони та безпеки.

Лідерство у Тихому океані: боротьба за Південні води

Спроба консолідувати острівні держави та перетворити їх на якийсь прокитайський табір обернулася невдачею. У частині, широкому загалу став доступний лист від президента Федеративних Штатів Мікронезії Девіда Пануело, в якому він закликав своїх "тихоокеанських братів і сестер" не укладати жодного пакту з Піднебесною. Він закликав не піддаватися впливу Піднебесної, оскільки підписання документів змінить розстановку сил і долю всіх країн, які виявляться залежні від китайської сторони, що знищить їхній суверенітет.

Малі держави Тихого океану намагаються балансувати між ключовими гравцями регіону як КНР, так і Австралією. Мета полягає в тому, щоб отримати нові ресурси для подальшого розвитку та модернізації. Для цього важливо зберігати відносини з Австралією, яка, здається, налаштована рішуче, щоб повернути колишні позиції регіонального лідера. Тож турне однозначно не є перемогою для Пекіна. Ван І закріпив вже наявне партнерство із дружніми країнами, але залучити нових союзників не вдалося. За підсумками турне можна зробити висновок, що в активі у Китаю чотири острівні держави Тихого океану: Соломонові острови, Кірібаті, Вануату та Східний Тимор.

Канберра, Вашингтон і Веллінгтон сприймають зростання впливу КНР на морських теренах південної частини Тихого океану як загрозу статусу-кво.

Австралія вважає стабільність у ПТО найважливішим аспектом своєї національної безпеки, що пов'язано і з тим, що три з п'яти основних морських торгових маршрутів Австралії проходять Тихий океан, на них припадає близько 45% австралійського морського експорту. Спроба порушити наявний статус-кво вдарить по економіці країни (при тому, що основним торговим партнером Австралії є Китай). Тому новий лейбористський уряд приділятиме більше уваги регіональній безпеці.

Австралія і надалі працюватиме над рішеннями регіональних проблем через Програму допомоги Тихоокеанському регіону, яка передбачає залучення трудових мігрантів, розвиток сфери туризму, забезпечення фінансової та технічної допомоги для вирішення проблем, пов'язаних із зміною клімату та природними катастрофами. Про це неодноразово заявляла і Пенні Вонг, наприклад, під час свого нещодавнього візиту до Самоа та Тонги.

Разом про те, деякі малі острови Тихого океану сприймають Австралію як "заступника шерифа" у регіоні, як державу, підконтрольну США. Через це знижується авторитет Канберри та рівень довіри серед регіональних держав. Тому новий уряд Ентоні Альбанезе має серйозну роботу з проведення ребрендингу країни і зважену стратегію для того, щоб повернути лідерські позиції.