Вчать стримуванню, а не війні. Чому аналітики США помилялися в прогнозах війни в Україні, Афганістані, Іраку

Прогнозування війни — завжди ризикована справа. Навіть найзарозуміліший експерт або політик незабаром вчиться вставляти у свої прогнози застереження: "Ніколи не вгадаєш". Але навіть якщо взяти до уваги це, просто вражає, наскільки погано західні уряди, коментатори та лідери за останні кілька десятиліть змогли оцінити не тільки те, який курс можуть взяти війни, а й те, як вони розвивалися.

У 1990 році багато поважних аналітиків і журналістів передбачали кровопролиття, за яким послідує трясовина в пустелях Кувейту й Іраку, коли загартовані в боях іракські війська зіткнулися з чисельнішими та, ймовірно, м'якшими американськими колегами. Однак війна в Перській затоці перетворилася на стрімкий конфлікт, у якому дружній вогонь і нещасні випадки завдали армії США такої ж шкоди, як і ворожий вогонь. Іракців перевершили в озброєнні, маневруванні, у керівництві і, як ми пізніше дізналися, фактично чисельністю сили, що виступала проти них.

Американські та європейські фахівці з планування аналогічно переоцінили своїх опонентів на Балканах у 1990-ті роки. Історично дезінформовані покликання на кількість німецьких дивізій, скутих партизанами Тіто під час Другої світової війни, переконали спеціалістів із оборонного планування та коментаторів, що хоча США з легкістю здобули нищівну перемогу над Іраком, вторгнення в Боснію буде набагато жорсткішою боротьбою. Вийшло не так.

Відтоді неправильні оцінки в обох напрямках тривають. Протягом чотирьох років після початку війни в Іраку 2003 року США метушилися, переконуючи себе, що вони просто борються зі зменшуваним числом "елементів колишнього режиму" та "супротивників гіркого кінця", які ведуть нерегулярну війну та яких можна позбутися шляхом хиткої нової іракської армії. Щоб змінити як оцінку, так і стратегію, потрібен був реалістичніший погляд і кращий командир війни генерал Девід Петреус.

Якщо до 2007 року уряд США в Іраку, як і в Афганістані, переслідував надмірний оптимізм, то Конгрес пронизав стійкий і настільки ж необґрунтований песимізм щодо можливостей перелому ситуації. Фактично сенатор-початківець від Іллінойсу та старший сенатор від Делаверу, обидва з яких згодом стали президентами, були переконані, що війна в Іраку безнадійна, якраз у той момент, коли Петреус і п'ять його нових бригад змінили ситуацію. Знову повернімося до надмірного оптимізму: американські адміністрації неправильно оцінили темпи та масштаби війни Талібану проти наших афганських союзників на початку 2000-х років; 2021 року вони були приголомшені крахом афганського режиму після того, як ми оголосили про остаточне виведення військ. Вони були рівною мірою здивовані відродженням Ісламської держави після аналогічного, хоча й меншого, виведення військ із Іраку десятьма роками раніше.

Видатні російські військові аналітики впевнено прогнозували російський бліцкриг проти України в лютому 2022 року. Аналогічна картина спостерігається й зараз, коли анонімні військові джерела та ймовірні експерти кажуть, що український контрнаступ провалився, бо винищувачі не маневрували в стилі Джорджа С. Паттона та Третьої армії під час прориву з плацдармів у Нормандії в 1944 році.

Як і чому це сталося? Зрештою, нездатність спрогнозувати реальний перебіг війни — це явище як правого, так і лівого політичного спектра, і воно так само поширене серед чинних офіцерів і співробітників розвідки, як і серед журналістів і коментаторів.

Певною мірою пояснення різняться залежно від випадку. Помилкові судження в Іраку й Афганістані частково відображають труднощі подолання добровільної амнезії військових щодо боротьби з повстанцями після В'єтнаму. Ідея "Ми ніколи більше цього не зробимо" змусила армію США, зокрема, перестати думати про боротьбу з повстанцями. Коли 2004 року я проводив дослідження з цієї теми для Ради з оборонної політики, я виявив, що все ще наявні керівництва з боротьби з повстанцями були в'єтнамського походження та припускали наявність армії, що протистоїть, комуністично налаштованих селян у солом'яних капелюхах і чорних піжамах.

Помилкові судження про Україну виникли з різних джерел: вузька орієнтація на кількість озброєнь і одиниць бойової техніки, плутанина військової доктрини з реальною спроможністю її виконувати, а також стійка підозра Америки в тому, що, якщо ви є союзником Сполучених Штатів, ви, ймовірно, корумповані, некомпетентні та боягузливі. Це було несправедливо стосовно в'єтнамців, афганців та іракців, кожен із яких якось був приречений на провал, але це було надзвичайно неправильно стосовно України. А в умовах аналітичної субкультури, заснованої на певному шануванні російського ведмедя, декому було важко прийняти, що ведмедик був ревматичним, короткозорим, мав скалічені кігті й облущувався.

Далеко не всі люди вивчають війну. За останні три-чотири десятиліття університети були заповнені курсами з "досліджень безпеки", що на практиці означає такі речі як контроль над озброєннями, теорія стримування та ведення переговорів під загрозою. Саме там здобули освіту сьогоднішні журналісти, науковці та чиновники. Університети, в яких колись працювали видатні військові історики — Мак Коффман в Університеті Вісконсину, Гюнтер Ротенберг у Пердью, Гордон Крейг у Стенфорді, Теодор Ропп у Дюку, — побачили, що їх замінили респектабельні науковці, які були менш безпосередньо зацікавлені (або не були залучені до війни взагалі) в тому, що відбувається, коли нації збирають армії, флоти й повітряні армади, щоб виступити з останнім аргументом королів.

Для цивільних осіб закінчення призову означало зникнення жорсткого розуміння того, що змушує військових працювати, і, що не менш важливо, їхніх численних дурниць і неефективності. Оскільки військовий досвід у політичному, науковому та журналістському світі вичерпався, професійні офіцери діяли винятково в умовах, у яких, хоч би якими виснажливими та смертоносними здавалися вічні війни, Сполучені Штати завжди мали переважні переваги, включно з перевагою в повітрі та в космосі, а також надійними логістичними базами та лініями зв'язку. Ці конфлікти були важким і часто гірким досвідом, але вони не були війнами, які вбивають сотні або навіть тисячі людей за день, і не були війнами проти країн, які могли б оскаржити наше панування в повітрі або на морі. Такого не було з 1945 року.

Наша система вищої військової освіти лише частково компенсує брак безпосереднього досвіду. Будучи міністром оборони, Джеймс Меттіс закликав "повернути війну у військові коледжі". Але військові коледжі, за важливими та шанованими винятками, насамперед призначені для того, щоб залучити офіцерів середньої ланки до військово-політичного світу міжнародної політики, ухвалення оборонних рішень і аналізу. Це не інкубатори елітних військових планувальників і військових учених, які нам потрібні.

У багатьох колах зберігається переконання, що справжня війна якось більше не прийде до нас. Ось чому, хоча військові лідери знають, що запаси боєприпасів занадто малі, вони не стукають по столах свого цивільного начальства, благаючи їх поповнити. Саме тому політичні лідери, зі свого боку, не можуть пояснити американському народові, що нам потрібно витрачати більше — набагато більше — на оборону, якщо ми сподіваємося запобігти в інших частинах світу жахам, що спіткали Україну. Саме тому гуманітарні обмеження на деякі цінні види зброї — зокрема, на міни та касетні боєприпаси — можуть проникнути в закон або політику, бо ми чомусь думаємо, що ці жахіття ніколи не стануть необхідністю.

На думку спадають дві протиотрути. Перша — це набагато більше військової історії, старомодні рушниці та гармати, хоч би якими застарілими та бентежними вони здавалися сучасному академічному розуму. Військову історію слід читати широко та глибоко, сказав одного разу найбільший англомовний військовий історик 20-го століття Майкл Говард. Треба дещо знати про багато воєн і багато про деякі, щоб виробити чуття про те, що на війні піде добре, а що погано, що можна передбачити, а що ні.

І ми повинні вести чесний облік. Помилки, навіть великі, у військовому судженні неминучі. Але коли трапляються помилкові судження, ті, хто їх робить, мають поставити собі кілька болючих і нестерпних запитань. І коли такі помилки справді стають кричущими, наполегливими і, що набагато гірше, невизнаними та недослідженими, журналістам, експертам і урядовцям варто замислитися над тим, чи варто зважати на ту чи іншу думку, як це відбувається сьогодні з війною в Україні. В іншому разі, найостанніший на сьогодні набір помилок напевно не буде останнім і навіть не найгіршим.

Джерело

Важливо

Вирішальної битви до кінця року не буде. Як бачить розвиток подій на фронті американський генерал