Байдужість вбиває полонених. Чому кожен, хто живе у тилу, повинен постійно пам'ятати про тих, хто нас захищає

Чому ми мовчимо про наших полонених?

Їхнею долею мало цікавляться ЗМІ, про них нечасто згадують блогери, і ще рідше – звичайні громадяни. Усі намагаються жити своїм життям і не думати про тисячі співвітчизників, які опинилися у ворожих застінках. Так простіше, так легше, так позитивніше – не перейматись стражданнями тих, з ким не знайомі особисто.

Тільки мало кому спадає на думку проста істина: якби вони, наші полонені, мислили схожим чином – вони не взяли б зброю у перші дні вторгнення і не пішли б боронити тих, кого вони не знають. І тоді доля нашої країни, і нас з вами також, склалася б зовсім, зовсім інакше.

Ворог влаштовує над ними свої судилища й ув’язнює їх на величезні терміни. Їх катують по тюрмах, їх вбивають, з них знущаються. Ворог є ворог – жорстокий і безжальний, як завжди. Але ми не маємо морального права ставати на один бік з окупантами і карати наших героїв власною байдужістю. Тому пам’ятати про них – наш обов’язок.

Ми небагато можемо зробити для них. Як мінімум, закликати українську владу та світову спільноту докласти більше зусиль, аби звільнити їх якнайшвидше – але все одно останнє слово в цьому лишиться за ворогом.

І, звісно, поважати, допомагати і піклуватись про тих, хто зміг повернутися з полону. Бо бійці, які пожертвували заради нас власною свободою, такі ж герої, як і ті, хто поклав за нас з вами власне життя й здоров’я. І завдяки ним ми зараз живі й вільні.

Джерело

Важливо

Кого карати за дружбу з Росією? Чому випадок із учасницею "Міс Україна" став загальноукраїнським кейсом