Переговори без стратегії та мети: що не так із контактами у форматі "Україна — США — Росія"
Напередодні чергового раунду переговорів у форматі "Україна — США — Росія" політичний оглядач Вадим Денисенко задається питанням: чи не час змінити склад переговорної групи, а головне — підходи до вирішення проблеми? Адже зараз складається враження, що Україна взагалі не має жодної стратегії…
Що варто змінити в підготовці до нових переговорів.
Напередодні чергової тристоронньої зустрічі Україна—Росія—США нам, напевне, варто подумати над зміною підходів до стратегії переговорів. Бо зараз все виглядає так, що ми живемо в суцільній тактиці.
Чи можна робити зовнішню політику без МЗС?
Перше, з чого потрібно почати, так це з того, що переговорний процес був і залишається більш тактико-емоційним, ніж стратегічно-логічним. Це, до речі, не можна оцінювати в категоріях "погано" або "добре". Тут немає, на щастя, принципу "або-або". І значною мірою тому, що проти нас грають також багато в чому саме в таку саму гру. Проте щонайменше з трьома великими відмінностями.
Перша відмінність між нами і росіянами — не стільки в логіці чи стратегії, скільки в тому, що у нас під час ухвалення рішень опираються на емоції суспільства (суспільну думку), а в Росії — на думку однієї людини.
Друга кардинальна відмінність: в Росії важливу роль відіграють інституції (МЗС та ГУ ГШ насамперед). У нас інституції відіграють другорядну роль. А це своєю чергою робить нашу політику менш системною і аналітичною. Взагалі, аналітика як така — це ахіллесова пʼята України.
І нарешті, третя відмінність, яка випливає з перших двох: "кут зору", під яким все розглядається. Росія, попри багато нюансів, дивиться на глобус світу, щоправда, зрачок у них дуже затуманений минулою величчю. Вони ніяк не можуть вирватися за межі вже давно неіснуючого другого полюсу світу. У нас друга крайність: ми дивимося на світ крізь глобус України, де фокусуємося на "консенсусі Заходу початку війни". І це при тому, що цей консенсус тріщить по швах. Але факт залишається фактом: росіяни хочуть повернутися до Ялти-1945. Ми хочемо повернутися до лютого 2022.
Чи можна продовжувати війну, не визначивши політичні цілі війни?
Для того, щоб говорити про нинішні переговори та їхні політичні цілі, потрібно трохи заглибитися в не таку вже й давню історію. Я спробую просто хронологічно зібрати факти, які, як на мене, відобразять еволюційний процес наших переговорів.
Відразу хочу наголосити: головною магістральною ідеєю нашого спротиву було збереження держави. Але водночас у нас зʼявилися інші цілі цієї війни. В 2022 році був заданий вектор на наступні роки: Росія ось-ось розпадеться на Х частин, і саме це унеможливить напад Росії в майбутньому. Далі ця ідеологема еволюціонувала в "ціль війни — розвал Російської Федерації". Ніхто не задавався питанням, наскільки це реалістично, особливо з огляду на те, що розвалу РФ, крім нас та країн Балтії і, можливо, Польщі, ніхто не бажав.
Про розвал Росії як нашу ціль плюс-мінус перестали говорити в 2025 році (до речі, саме в цей час перестали масово давати гранти). Натомість нової політичної цілі не зʼявилося. Замість неї почали активно вживати термін "справедливий мир". Водночас що таке "справедливий мир" не розуміє і не розумів ніхто. Це, знову-таки, не можна розглядати в чорно-білих тонах. Росіяни пʼять років працюють у режимі "всі цілі будуть досягнуті". Але, як я говорив раніше, вони орієнтуються, як мінімум поки, на думку однієї людини.
У другій половині 2026 року відбувається болісна зміна наративу: в "справедливий мир" вже ніхто не вірить. Тепер ми перейшли до етапу: "головне — не принизлива капітуляція, до якої нас змушують США".
Простіше кажучи, ми перейшли від позитивної та відносно позитивної повістки дня до нейтрально-негативної. І в цей момент ми маємо великий брак державної комунікації.
Чи можна жити без визначених політичних цілей війни? Життя показує, що можна. Але кількість внутрішніх і зовнішніх "бомбардувань" системи в момент нейтрально-негативної повістки дня росте в арифметичній прогресії. І тому, до прикладу, Борщагівка перетворюється з локального на загальнонаціональний конфлікт.
Важливо
Чи потрібно комунікувати з суспільством переговорні цілі?
Перші три з половиною роки війни наша ключова переговорна ціль зводилася до формули: "єдина гарантія безпеки — вступ до НАТО". Тільки лінивий західний лідер нам не говорив прямим текстом: "До НАТО ви не вступите". Але ми продовжували про це говорити до 2025 року. Потім ми почали шукати нові цілі, і на сьогодні вони, схоже, не проартикульовані. Тиждень тому президент розповів журналістам, що американці нам, нібито, пропонують вступ до НАТО в обмін на вихід з Донбасу. Можна навіть не сумніватися, що цей варіант не буде сприйнятий росіянами. Але, схоже, ми чомусь в цю історію починаємо грати. І це все помножено на спроби повернути консенсус-2022.
І тут ми підходимо до важливого питання: чи є якісь інституції, які всерйоз пропрацьовують всі ці речі і пропонують хоч якісь сценарії, крім реактивного реагування? Наскільки я розумію, МЗС виключено з цього процесу, РНБО також, думки більшості експертів взагалі не беруться до уваги. І тоді виникає питання: а на основі чого ухвалюють ті чи інші переговорні рішення? Питання залишу відкритим, бо я не маю на нього жодної відповіді.
Чи варто змінювати переговорну групу?
Наша переговорна група в теорії мала б бути хоч частково дзеркальною до російської. Але на двох заступників міністра закордонних справ РФ немає жодного представника МЗС України. На представника ФСБ, здається, немає представника СБУ.
Але все ж в цьому контексті головні питання виникають тоді, коли ми обговорюємо керівників переговорних груп: спочатку Єрмака, і тепер Умєрова. І головні питання стосуються навіть не компетентності чи фаховості (до цього, зрештою, можна по-різному ставитися). Як на мене, чи не головне питання, яке ставиться до Умєрова — це те, наскільки він є гравцем, який може продукувати якісь ідеї та відстоювати їх. Особливо зважаючи на брак фахової експертної підготовки багатьох рішень і моделювання процесів.
Чи варто переформатовувати керівництво нашої переговорної групи? Мені здається, що так. Але не лише персонально, але й інституційно, посиливши підготовку вироблення рішень і обовʼязкове залучення самих переговорників до цього процесу. Бо без поєднання цих речей сама собою зміна головного переговорника та його помічників мало що змінить.
В переговорній групі є фаховий дипломат iз величезним досвідом Кислиця та керівник Офісу президента Буданов (всі обміни полоненими йшли саме через нього). Під час мінського процесу був запрошений Кучма, і цей нестандартний хід був вдалим. Я не говорю, щоб запросити зараз Кучму, але можна знайти політика-важковаговика у відставці, який міг би по-іншому підійти до переговорів. Я навмисне не пишу прізвища таких політиків, адже нема такого прізвища, до якого б відразу не зʼявилося претензій через те, що сто років тому він (вона) не так на когось подивився (лася). Але повторюся: нам потрібно змінити керівника переговорної групи і разом з ним змінити логіку підготовки до переговорного процесу, вийшовши за межі тих лекал, які ми не змінюємо з 2022 року.
І, наостанок, хочу наголосити ще раз: ключова наша проблема полягає в тому, що у нас немає системи. Є насамперед реактивна емоційна тактика. І без зміни керівника переговорної групи та зміни підходів до самих переговорів буде дуже складно відповідати на нові виклики, повʼязані з ускладненням відносин з Вашингтоном та невизначеністю Брюсселя.
На жаль, українці мають схильність жити в двох крайнощах — "зрада і перемога", які часто залежать не від реальних речей, а від суспільних настроїв. Але навіть зрада і перемога мають багато сірих відтінків, які суспільна думка ніде в світі не відрізняє.
Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.
Важливо