Проект "Крим". Як росіяни готувалися до окупації півострова — задовго до 2014 року

У 2003 році Олексій Нікіфоров у званні старшого лейтенанта служив у 501-му окремому механізованому полку, який дислокувався в Керчі. Усі події навколо острова Тузла проходили буквально в нього на очах, хоча зараз він і зізнається, що тоді не дуже аналізував ситуацію, і багатьох деталей не пам'ятає. У 2014 році Нікіфоров уже у званні майора продовжував служити в реформованому до того моменту 501-му окремому батальйоні морської піхоти. Як і багато його товаришів по службі, Олексій Нікіфоров до останнього не вірив, що цього разу Росія дійсно доведе задумане до кінця й анексує півострів.

Тузлинське розгойдування

Ви пам'ятаєте, коли дізналися про те, що росіяни будують дамбу? Як усе відбувалося?

- У нашу частину надійшов лист від Державної прикордонної служби з проханням переправити на острів Тузла похідний автоклуб для проведення інформаційних акцій. Звичайно, ми зацікавилися, що там відбувається, а трохи пізніше з'явилися перші публікації та відеосюжети про те, що з російської сторони насипають дамбу. Це означало, що Тузлинська коса з'єдналася б з українським островом, і він став би частиною Таманського півострова. Усе відбувалося дуже швидко: у частину прилетіли представники Генерального штабу України, проводилася рекогностування, обльоти території на вертольотах. Ми перебували в 15 км від Тузли, і військове керівництво прийняло рішення розгорнути батареї реактивної артилерії в сторону Керченської протоки.

Кремль говорив, що не має до цього відношення. Ситуація подавалася так, що влада Краснодарського краю просто зміцнює берег Таманського півострова. Україна могла повірити в таку версію?

- Відразу було зрозуміло, що вся ця ситуація до зміцнення берега ніякого відношення не мала. Смішно говорити, що за цими діями стояв краснодарський губернатор, з огляду на масштаби будівництва. За одну годину розвантажувалося від 100 до 200 вантажівок з матеріалами, роботи йшли цілодобово. Уявляєте, яке фінансування необхідне для такого проекту? Та й стільки техніки в Краснодарському краї вони б не знайшли.

Після того, як було досягнуто домовленостей з керівництвом Російської Федерації, передбачалося, що роботи зупиняться. Але в реальності цього не сталося: дамбу продовжували зміцнювати з боків. У будь-якому випадку реакція політичного і військового керівництв України зрештою зупинила дії російської сторони. Ну або, як ми тепер розуміємо, відтермінувала.

Міркуючи про причини будівництва дамби, журналісти й експерти іноді висували версію про те, що Росія боялася того, що Керченська протока буде використовуватися для проходу кораблів НАТО, і таким чином хотіли перешкодити цьому.

- Дуже спірна ідея. Думаю, що Україна ніколи не пішла б на такий крок без узгодження з РФ. А ось Росія, до речі, свої кораблі дійсно запускала без дозволу України. "Кораблі НАТО" завжди були просто страшилкою. До 2014 року нас усіх пошили в дурні цією пропагандою, вливаючи в мізки ще в Радянському Союзі, а потім з боку Росії. У Криму це було особливо розвинено. Адже ми раніше під час навчань весь час "воювали" з НАТО на картах. Україна думала, що румуни нападуть на острів Зміїний [Одеська область], захоплять наш шельф, ми будемо їм протистояти, і тільки росіяни нам допоможуть.

Напівготовність

Які сценарії розвитку подій тоді розглядалися?

- На той момент я був старшим лейтенантом, думати про сценарії було не в моїй компетенції. Якщо озиратися назад, можу сказати, що це виглядало якимсь жартом. Таке ж відчуття було і пізніше, у 2014 році. Тоді теж здавалося, що Путін проведе "показові виступи", щоб отримати якісь преференції для себе, і зупиниться.

Розповім один момент з 2003 року. У нас була військова частина скороченого складу, тобто кількість людей була мінімальною. Якщо в роті повинно бути близько 100 чоловік, то в нас налічувалося близько 15: командир, 3-4 офіцери і 10 механіків-водіїв. І ось до нас приїжджають представники Генштабу, для них проводять стройовий огляд — показати, як ми зможемо протидіяти противнику. Усі стоять зі зброєю, бадьорі, красиві. Проходить полковник, знайомиться з людьми: "Солдат такий-то, гранатометник". — "Добре, а за фахом ти хто?" — "Водій". — "З гранатомету стріляв?" — "Ні". Йде далі: "Солдат такий-то, кулеметник". — "А за фахом?" — "Водій". — "З кулемету стріляв?" — "Ні". І ось так з усіма.

Коли говорять про ситуацію на Тузлі, завжди підкреслюють, що Україна була готова почати бойові дії у відповідь на провокацію. Але після вашої розповіді створюється відчуття, що насправді ми не були до цього готові.

- Я говорю лише про свою військову частину. До 2000 року наш полк був 10-ою бригадою Національної гвардії України з хорошим важким озброєнням, якому навіть зараз позаздрило б будь-яке механізоване формування. Три батальйони спеціального призначення, танковий батальйон, реактивно-артилерійський дивізіон, гаубичний дивізіон, зенітний ракетно-артилерійський дивізіон — дуже потужна одиниця була, але з 2000 року почалося скорочення. У підсумку вона звелась до окремого батальйону.

Не можна сказати, що у 2003-му, як потім і у 2014-му, моя військова частина не була готова до бойових дій. Але для цього потрібно було отримати боєприпаси, техніку, привезти людей. Не треба забувати про те, що у 2003-му залишався непоганий запас радянського озброєння і боєприпасів. Ще не було вибухів на складах, не було Новобогданівки [у 2004-2005 рр. у селі Новобогданівка Мелітопольського району сталися пожежі на артилерійських складах. — ред.]. Іншими словами, у 2003 році Україна все-таки була більш готова відбивати напад.

Якби Україна не відреагувала на те, що відбувається, Росія вже тоді пішла б далі?

- Думаю, що так. Більше скажу: Росія і у 2014 році не пішла б далі, якби ми реагували. Вона завжди йшла рівно настільки, наскільки ми дозволяли. Вони ж не прийшли тоді нахрапом. Запустили перші вантажівки з військовими в Ялту [25 лютого 2014 року. — ред.]. Пройшли? Добре. Зайшли перші машини з Росії, встали на поромній переправі — українські танки не приїхали. Значить, можна далі їхати! Вони лізли лише туди, де не очікували зустріти збройного опору.

Росіяни прийшли "рятувати"

Який був настрій у солдатів у 2003 році? Вони боялися війни?

- Ні. Усі думали, що це просто брязкання зброєю. Та й ворога, власне, ми не бачили. Десь хтось насипає дамбу — і все. Це ж не 2014 рік, коли відбувалося захоплення будівель. Але навіть у 2014 році ми не боялися всього цього процесу. Ну, катаються кілька "уралів", де сидять військові. Але ми на цих військових за свою кар'єру надивилися досить.

Звичайно, для цивільного населення це була жахлива картинка — якісь "зелені чоловічки" без розпізнавальних знаків. Хто це такі взагалі? Але в нас нічого подібного не було. Я всіх цих [російських] командирів знав в обличчя, у нас же спільних заходів на полігонах було досить, наші табори завжди стояли поруч. Більше того, часто ми виступали в ролі прохачів, оскільки полігони належали російській стороні. А ми приходили туди постріляти, просили підключитися до електрики, тобто завжди були з простягнутою рукою.

Це деморалізувало людей?

- Однозначно. Ось коли ми були ще 10 бригадою Нацгвардії, усе було по-іншому. Тоді росіяни дуже сильно боялися нас, називали "нациками", але дійсно поважали. Навіть якщо стояли на одному полігоні, то в нас завжди була моральна перевага перед ними.

Важливо розуміти, що у 2014 році в нас не було ось цього відчуття ворога, адже ми їх усіх знали. Перші двоє людей, які прийшли до нас [у частину] на переговори, виявилися тими, хто у 2010 році на параді в Керчі вів ряд Російської Федерації [9 травня 2010 року в містах-героях пройшли спільні паради Росії й України. — ред.]. Репетиції проходили близько місяця на території військової частини на наших очах. Ми знали цих людей особисто, розумієте? І коли у 2014 році запитували в них: "Чому ви приїхали?", Вони говорили, що, мовляв, прийшли рятувати нас.

Якби їм дали наказ стріляти, їх зупинило б те, що вони вас теж знали?

- У росіян стосовно цього все було продумано. Першими до нас зайшли підрозділи 382 батальйону морської піхоти, який дислокувався в Темрюк. Після того, як українські військові частини були заблоковані, їх цілеспрямовано поміняли на "каспійців" — батальйон морської піхоти з Каспійська. Це були вже зовсім інші люди, без соціальних зв'язків і знайомств у Криму. Пізніше їхній ротний розповідав, що там усі солдати пройшли як мінімум дві гарячі точки. Вони були готові до всього, та й приїхали заздалегідь "зарядженими".

На російській медалі "За повернення Криму" стоїть дата 20 лютого, хоча "зелені чоловічки" з'явилися пізніше. Чому?

- Так, будівлі в Сімферополі захопили 27 лютого. Але не забувайте, що 20 лютого був розстріл на Майдані. Ескалація протистояння. Це все ланки одного ланцюга. Саме тоді Кремль дав команду.

Пізніше, коли я вже вийшов з Криму і навчався в академії [Національний університет оборони України ім. Івана Черняховського. — ред.], До мене в руки потрапив цікавий документ, де розповідалося, що ще навесні 2013 року в Росії створили штаб національної оборони. На бойовий режим роботи він повністю перейшов у листопаді 2013 року [указ про створення Національного центру управління обороною РФ Володимир Путін підписав 1 грудня 2013-го. — ред.]. Це потужний орган військового і політичного керівництва. Не складно здогадатися, що росіяни готувалися до всієї операції вже тоді. Зараз знайдено багато російських слідів у розгойдуванні ситуації на Майдані. Усе робилося для того, щоб у результаті отримати ось це: "Путін, введи війська, врятуй нас від правосеків!".

Багаторічна підготовка

Росія після Тузли зробила висновки, які потім використовувала проти нас?

- Безумовно. Росіяни запустили своїх людей у наші структури — Міністерство оборони, Генеральний штаб, Службу безпеки. У результаті до моменту агресії Російської Федерації в нас уже не було військ на сході. Вони відтягнули звідти все, що тільки змогли. І цьому дуже сприяла українська політика дружелюбності щодо РФ.

У військовій доктрині, яка була підписана Леонідом Кучмою у 2004 році, Росія не визначалася як зовнішній ворог України. Там йшлося тільки про прикордонні конфлікти. А якщо немає ворога, то й армія не потрібна, її не треба фінансувати. Навіть якщо просто порівняти чисельність військових у 2003 і 2013 роках, то багато що стає зрозуміло [у 2003-му в ЗСУ на посадах було 355 тис. чоловік, з них військовослужбовців — 265,5 тис., у 2013-му — 165,5 тис. чоловік, з них військовослужбовців — 120,9 тис. — ред.]. До 2014 року все було зроблено для того, щоб знекровити нас у всіх розуміннях.

Скажу більше: весь 2013 рік, за рішенням військового керівництва, під виглядом утилізації боєприпасів ми знищували власний бойовий потенціал. На полігонах тоді вистрілювало все дочиста. А це ж не тільки боєприпаси, це ще і знос танків, реактивних установок.

Ви тоді відчували, що щось не так, щось передбачається?

- Ні. Чим ближче був 2014 рік, тим більш дружелюбно поводилася російська сторона. Принаймні я не бачив проявів якоїсь настороженості.

Крим повернеться в Україну?

- У мене немає ніяких сумнівів у тому, що півострів буде звільнений від окупантів. Історія дає чимало схожих прикладів — анексія Судетської області, війна сингалів з тамілами, Нагірний Карабах. Треба робити правильні висновки, виправляти помилки, нарощувати потенціал і, головне, пам'ятати, що Крим — це Україна, і його треба повертати.