Якщо гримне буря. Чому в Україні ні влада, ні опозиція не готові до спалаху масових протестів

Протести через підвищення цін на енергоносії — річ відома. Наприклад, можна згадати акції жовтих жилетів у Франції, які теж іноді набували насильницького характеру. Як і в Казахстані, протест обростав все новими та новими вимогами, але був розтягнутий у часі і, зрештою, зійшов нанівець. Більше того, незважаючи на всю агресію, виявлену щодо постаті Макрона під час протестів, дані останніх опитувань свідчать про його переобрання.

Різке зростання цін на енергоносії в Європі восени 2021 р. теж не стало тригером для бурхливих протестів. Ймовірно, крім різкого стрибка цін на газ, повинні дотримуватися ще й інших умов для переростання пасивного невдоволення у вуличні протести, а далі — у революційну активність.

Щоб дізнатися, які ж це умови, Фокус попросив представників депутатського корпусу Верховної Ради прокоментувати можливість повторення казахстанського сценарію в Україні.

Софія Федина (партія "Європейська Солідарність") зазначає: "В Україні процеси державного будівництва ніколи не здійснювалися на підставі меркантильних питань, на соціально-економічному ґрунті. Тут люди здатні повстати для захисту глибоких державотворчих цінностей. Тому підвищення цін на газ не є достатньою причиною для повторення такого сценарію в Україні”.

На недостатність лише соціально-економічного чинника для масштабних протестів вказує і Нестор Шуфрич (партія "Опозиційний блок").

"У Казахстані для досягнення політичної мети протестні угруповання об'єдналися з місцевим криміналітетом. Саме ж соціально-економічне питання у вигляді підвищення цін на газ зняли з порядку денного дуже швидко, буквально за день, — каже депутат. — Очевидною була і внутрішньокланова боротьба, якої перемогу здобула чинна влада. В Україні вуличні зіткнення можуть мати іншу природу: тут реальне обурення людей посилюється ризиками втягування у військове протистояння. І все це на тлі найвищого рівня корупції".

На сьогодні, на думку політика, ймовірність масштабних вуличних акцій в Україні є мінімальною, хоча повністю виключити їх не можна.

Фото: GettyImages.com

Україні властиві ті самі соціальні проблеми у вигляді низького рівня життя з високим рівнем корупції, інфляції, безробіття та невпинно збільшуваних цін на енергоносії, що й Казахстану. Проте, вважають коментатори, цього ще не достатньо, щоб говорити про можливість швидкого виникнення протестних дій. А тим паче про те, що вони будуть виливатись у такі радикальні форми.

Євген Брагар (партія "Слуга народу") оцінює протести в Казахстані як ситуацію, зумовлену специфікою історичного та політичного підґрунтя казахського суспільства — а тому невідтворювану в українських реаліях. Політик нагадує: "Україна мала досвід Майдану, але він не переріс в акти мародерства. Соціальне підґрунтя протестів було іншим". При цьому Євген Брагар зауважує, що ми поки що точно не знаємо, що саме сталося в Казахстані, ці події знаходяться під великим знаком питання.

На різницю в політичній культурі протесту вказує і Вікторія Сюмар (партія "Європейська Солідарність"): "Українські протести серйозно відрізняються від казахських високим рівнем самоорганізації та горизонтальної взаємодії. Як учасниця Майдану я бачила чимало провокаторів, які провокують людей, але більшість протестувальників уміє їхній локалізувати. Мирний протест і рівень організації — це те, чого не розуміють росіяни, чий бунт обов'язково має бути безглуздим і нещадним".

Політична культура протесту включає у собі не тільки особливості поведінки протестувальників, а й реакції влади та правоохоронних органів. І тут виявляється ще одна ключова відмінність між казахстанським та українським кейсами, на якій загострює увагу Софія Федина. У Казахстані влада здійснила пряму розправу над мітингувальниками. А в нас, на думку політика, є вакцина проти такого свавілля, українські правоохоронні органи не підуть на криваве насильство над людьми.

Продовжуючи думку Софії Федини, можна припустити, що український варіант протестних подій на соціально-економічному ґрунті був би ближчим до французького сценарію. У цьому типі протестів спостерігається тривале, але не насильницьке протистояння, при цьому принципи ненасильства поділяють всі основні сторони протистояння.

Істотним фактором швидкого завершення гострої форми конфлікту в Казахстані стало введення сил ОДКБ для придушення протестів. На принципову неможливість подібного розвитку подій в Україні звертає увагу Софія Федина: "Безперечно, ситуацією в Казахстані скористалася Російська Федерація, щоб ввести свої війська та взяти ситуацію в країні під свій контроль. В Україні така ситуація неможлива, оскільки тут і старі, і молоді повстануть проти російської агресії".

Вікторія Сюмар також вважає, що багато в чому казахстанські події є "відпрацюванням Росією різних варіантів того, як утримати країни умовного "радянського табору" у своїй сфері впливу. Після втрати контролю над українськими політичними елітами у 2014 році почали відпрацьовувати пізні варіанти залежності, як у випадку з Пашиняном чи Лукашенком".

Отже, опитані політики зійшлися на думці, що ймовірність такого сценарію в Україні неможлива чи вкрай малоймовірна.

Чи означає це, що українській владі нема про що турбуватися? Навряд є ще один фактор, який спрацював у Казахстані, але може не спрацювати в Україні. Це те, що президенту Казахстану Токаєву вдалося швидко консолідувати владу і за рахунок точкових поступок частково знизити градус протесту. Чи зможе влада досягти такої ж швидкої консолідації, не вдаючись до зовнішньої сили, у разі протестів в Україні? І на які поступки буде готова піти?

У випадку Токаєва розпуск уряду був необхідним заходом. Потенційна готовність достроково розпустити парламент також вказує на внутрішню впевненість влади щодо збереження своїх позицій після наступних виборів. В Україні ж подібні поступки означали б неминучий занепад чинної влади через неможливість зберегти колишні позиції після нових виборів. Тому в Україні масштабні протести, швидше за все, означали б одноходову гру для чинної влади. Особливо з огляду на те, що у ситуаціях масових протестів владі важко буде домовлятися з опозиційними силами. Обидва лідери найбільших опозиційних партій перебувають під кримінальним переслідуванням і вже названі зрадниками Батьківщини. Тому традиційна складова багатьох революцій у вигляді повернення опального лідера прямо із заслання чи в'язниці цілком може стати важливою драматургічною деталлю та майбутніх протестів в Україні.

Це якщо говорити про внутрішні чинники. Якщо враховувати зовнішні, то тут Вікторія Сюмар наголошує на зацікавленості Росії у соціальних протестах в Україні: "Розкачування ситуації перед можливим вторгненням точно є в їхніх планах, якщо буде рішення про саме вторгнення. Думаю, в Україні це, швидше, може бути ставка на соціальні протести і не в Києві, де немає критичної маси проросійських сил. Тому завдання влади сьогодні — зберігати внутрішньополітичну єдність, особливо з проукраїнськими силами, і не піддаватися бажанню репресій проти опозиції, які можуть призвести до заворушень та протестів".

Підіб'ємо підсумок: сьогодні в Україні ні влада, ні опозиція не замислюються над можливістю соціально-економічних протестів в Україні. Обидві сторони вважають, що масові та радикальні акції протесту за казахстанським сценарієм в Україні є вкрай малоймовірними. Тому не виключено, що в умовах дозрівання протестних настроїв і влада, і опозиція виявляться не готовими.

Опозиція матиме труднощі з тим, щоб очолити протести і запропонувати гідну альтернативу, а влада — з тим, щоб знайти шляхи мирного вирішення конфлікту, утримавши при цьому штурвал. У масштабних акціях непокори зацікавлена Росія і оскільки масові протести неминуче призведуть до занепаду чинної влади, в її інтересах не допустити самого запуску протестного сценарію. Для цього важливо відійти від політики жорсткого придушення опозиції. А також звернути увагу на ще один важливий фактор, який спрацював і в Казахстані, і в багатьох інших революціях — наявність опального політичного лідера, який здатний керувати протестами.