Повз ворота: що завадило Шевченку, Реброву та іншим українським зіркам футболу в Європі

16 грудня футбольний світ згадує день заснування "Мілану" — клубу з більш ніж віковою історією, символу італійського та європейського футболу. Для українських уболівальників ця дата має особливе значення, адже саме виступаючи за цей клуб один із наших співвітчизників вписав своє ім'я у сторінки світового футболу. Однак не всім талановитим футболістам вдалося підкорити Європу. Про це в матеріалі Фокуса.

Андрій Шевченко став не просто гравцем "россонері", а справжньою легендою клубу. Його голи, вирішальні матчі в Серії A і Лізі чемпіонів, статус лідера команди — все це дало йому змогу стати володарем "Золотого м'яча" 2004 року. Кар'єра Андрія в Італії була прикладом того, як талант, правильне середовище і довіра клубу можуть скластися в ідеальний пазл.

Але футбольна доля вміє бути іронічною. Після відходу з "Мілана" навіть у самого Шевченка за кордоном все склалося далеко не так яскраво. Травми, інші вимоги, інша ліга й обставини показали, що статус зірки не завжди гарантує успіх під час зміни країни і чемпіонату.

Шева не єдиний подібний приклад. Український футбол знав й інших дуже талановитих гравців, які виїжджали в топ-ліги з великими очікуваннями, але так і не змогли по-справжньому заграти за кордоном. Ми пропонуємо згадати цих футболістів і розібрати, чому їхній іноземний етап кар'єри виявився складним, незважаючи на талант, досвід і гучні аванси.

Українські футболісти регулярно виїжджають в Англію, Іспанію та Німеччину, але навіть статус лідера збірної або легенди УПЛ не гарантує, що в топ-клубі все складеться.

Нижче представлено шість найпомітніших випадків, у яких очікування від українських футболістів за кордоном не справдилися, а їхня кар'єра в іноземних клубах склалася менш успішно, ніж прогнозувалося, з причин, пов'язаних із травмами, тактичними особливостями команд і рішеннями клубного керівництва.

Андрій Шевченко — "Челсі" (АПЛ)

Чому не вийшло: поєднання травм, фізичної адаптації до АПЛ і політико-управлінського контексту трансферу.

В англійській пресі ще 2006-го детально розбирали проблему адаптації Шевченка до темпу і силової манери Прем'єр-ліги.

Історія Андрія Шевченка в лондонському "Челсі" стала одним із найбільш обговорюваних прикладів того, як навіть зірка світового рівня може не розкритися в англійській Прем'єр-лізі. Перехід із "Мілана", де українець був ключовим гравцем і регулярно забивав, очікували як великий успіх. Однак в Англії Шевченко зіткнувся з труднощами, які виявилися складнішими, ніж припускали вболівальники та експерти.

Однією з головних причин стала адаптація до нового чемпіонату і стилю гри. Прем'єр-ліга помітно відрізняється за темпом, щільністю боротьби і вимогами до взаємодії з партнерами. Нападникам особливо складно швидко знайти свій ритм, а Шевченко опинився в ситуації, коли команда вже була вибудувана під іншого форварда — Дідьє Дрогба. Це обмежувало його роль і вплив на гру.

Не менш важливими виявилися й тактичні рішення. У "Мілані" Шевченко отримував підтримку від креативних півзахисників і діяв ближче до штрафного майданчика, тоді як у "Челсі" йому частіше доводилося підлаштовуватися під схему і шукати м'яч у менш комфортних зонах. Іноді його використовували не на рідній позиції, що знижувало ефективність і впевненість.

Нарешті, на старті сезону далися взнаки проблеми з фізичною формою після травми та чемпіонату світу. У поєднанні з високим тиском і очікуваннями це призвело до затяжного спаду.

Підсумок: навіть за епізодів класу, стабільної ролі "першого номера" в атаці він так і не отримав.

Сергій Ребров — "Тоттенгем Готспур" (АПЛ)

Чому не вийшло: стиль ліги + зміна тренера і втрата довіри.

Перехід Сергія Реброва в "Тоттенгем" наприкінці 1990-х сприймався як логічне продовження його кар'єри. На той момент він був одним із найрезультативніших нападників Східної Європи, регулярно забивав у єврокубках і вже мав досвід гри на міжнародному рівні. Від Реброва очікували, що він швидко адаптується і стане важливою частиною атакувальної лінії лондонського клубу.

Однак реальність англійської Прем'єр-ліги виявилася значно складнішою. АПЛ кінця 90-х вирізнялася високим темпом, жорсткою боротьбою та акцентом на фізичну міць, тоді як сильні сторони Реброва полягали в роботі з м'ячем, відчутті позиції та вмінні відкриватися між лініями. У таких умовах нападнику було потрібно більше часу на адаптацію, якого він, по суті, не отримав.

Ситуацію ускладнила й нестабільність усередині клубу. У період виступів Реброва в "Тоттенгемі" відбувалися тренерські зміни, змінювалися тактичні пріоритети, а разом з ними і вимоги до форвардів. У результаті український нападник поступово втрачав ігровий час і довіру тренерського штабу, все частіше залишаючись у ролі запасного.

У підсумку Ребров так і не зумів закріпитися в статусі ключового гравця "Шпор". Його англійський етап кар'єри залишився прикладом того, як навіть високий клас і успішний досвід у Європі не завжди гарантують успіх у лізі з іншим стилем та іншими очікуваннями.

Підсумок: яскравий єврокубковий бомбардир із "Динамо" так і не став системним лідером у новому клубі.

Андрій Воронін — "Ліверпуль" (АПЛ)

Чому не вийшло: конкуренція в атаці й відчуття "не дали шансу", плюс пошук комфорту в іншому середовищі.

Перехід Андрія Вороніна в Liverpool у 2007 році виглядав багатообіцяючим. Універсальний нападник із досвідом Бундесліги, гарним ударом і вмінням грати як у центрі атаки, так і з глибини, розглядався як гравець, здатний посилити ротацію одного з найсильніших клубів Англії. Однак із самого початку його роль у команді Рафаеля Бенітеса залишалася другорядною, а конкуренція в лінії нападу була надзвичайно високою.

Воронін регулярно отримував обмежений ігровий час, частіше виходячи на заміну або в матчах другого плану. При цьому він не раз наголошував, що не відчував стабільної довіри з боку тренерського штабу. Постійні зміни в атакувальній групі, тактичні перестановки і ставка на інших виконавців не давали змоги українцеві закріпитися і розкрити свої сильні сторони. В умовах АПЛ, де багато що вирішують упевненість і статус усередині команди, відсутність чіткої ролі ставала критичним фактором.

Показово, що вже через нетривалий час Воронін став шукати варіанти продовження кар'єри за межами Англії. Оренда в німецьку "Герту" повернула йому регулярну ігрову практику і комфорт, а сам футболіст відкрито говорив, що почувається в Німеччині значно впевненіше.

У підсумку англійський етап його кар'єри залишився прикладом того, як навіть досвідчений і адаптований до європейського футболу гравець може не знайти себе в клубі, де його від початку розглядали лише як елемент глибокої ротації, а не як повноцінну частину довгострокового проєкту.

Підсумок: в Англії Андрій залишився гравцем ротації, а "його" футбол частіше перебував поза АПЛ.

Дмитро Чигринський — "Барселона" (Ла Ліга)

Чому не вийшло: занадто висока ціна помилки, складність адаптації до вимог "Барси" та обставини навколо угоди.

Перехід Дмитра Чигринського в "Барселону" влітку 2009 року став одним із найнесподіваніших і найбільш обговорюваних трансферів того періоду. Каталонський клуб, який перебував на піку форми після перемоги в Лізі чемпіонів, підписав українського захисника за особистою ініціативою Пепа Гвардіоли. Тренер бачив у Чигринському гравця, який ідеально вписувався у філософію позиційного футболу: спокійного, технічного, такого, що вміє розпочинати атаки через короткий і середній пас.

Однак адаптація до гри "Барселони" виявилася вкрай складною. Від центральних захисників у команді Гвардіоли вимагалася майже безпомилкова робота під постійним тиском, миттєве ухвалення рішень і абсолютне розуміння тактичних нюансів. Будь-яка неточність ставала помітною і болючою, особливо в матчах на найвищому рівні.

Чигринський виходив на поле нерегулярно, а окремі помилки швидко формували навколо нього образ "невдалого трансферу", що в умовах медійного тиску лише погіршувало ситуацію.

Ключовим фактором став брак часу та довіри. Попри те що Гвардіола продовжував публічно підтримувати гравця, у клубі з такими амбіціями та глибиною складу очікування результату були миттєвими. Уже через рік після переходу "Барселона" розлучилася з Чигринським, визнавши, що проєкт не спрацював.

Підсумок: приклад того, як "підходиш тренеру за ідеєю", але не встигаєш підтвердити це на полі.

Євген Коноплянка — "Севілья" (Ла Ліга)

Чому не вийшло: адаптація (мова; розуміння вимог), конкуренція та очікування "моментального ефекту".

Перехід Євгена Коноплянки в "Севілью" влітку 2015 року сприймався як серйозний крок уперед і логічне продовження його кар'єри. Українець приїжджав до Іспанії в статусі одного з найяскравіших вінгерів Східної Європи, з репутацією гравця, здатного вирішувати епізоди індивідуально. Перші місяці підтвердили ці очікування. Коноплянка забивав важливі голи, яскраво виглядав у Лізі Європи і швидко став помітною фігурою в атаці команди.

Однак з часом стало очевидно, що адаптація до іспанського футболу проходить не так гладко, як очікувалося. Мовний бар'єр, тактичні вимоги Ла Ліги та висока конкуренція на флангах ускладнювали процес інтеграції. У "Севільї" від крайніх атакувальних гравців чекали не тільки дриблінгу і швидкості, а й суворого виконання позиційних завдань, інтенсивної роботи без м'яча і гнучкості в перебудовах. Коноплянка періодично випадав із цієї системи, через що його ігровий час залишався нестабільним.

Згодом очікування клубу та реальність почали розходитися. Від українця чекали постійного впливу на гру та миттєвого ефекту, тоді як він продовжував залишатися гравцем настрою та епізоду.

Незважаючи на окремі яскраві матчі, Коноплянка так і не став безумовним гравцем основи на тривалий період.

Підсумок: в Іспанії він спалахував, але не перетворився на стабільного "першого вибору" на роки.

Раніше Фокус повідомляв, що футболісту збірної України та англійського "Ноттінгем Форрест" Олександру Зінченку 15 грудня виповнюється 29 років.