"На мерії Рубіжного кілька днів висіла еленерівська ганчірка, бої тривають"

Про те, що відбувається в Рубіжному і Лисичанську в ці дні, розповідає Валентин Шевченко (ім'я змінено з міркувань безпеки).

— Наша квартира поки що ціла, але на мерії Рубіжного кілька днів висіла еленеровська ганчірка, бої тривають, обстріл відбувається із застосуванням всього і вся. Можливість виїхати з міста у людей звужується. Якщо раніше люди виїжджали автобусами від виконкому, то тепер їдуть із південної частини міста, де розташований хімзавод "Зоря". Як туди дістатися — це завдання самих переселенців. Одні мої знайомі, у яких вибуховою хвилею вибило шибки у квартирі, у п'ятницю, 18 березня, їхали туди велосипедом. Вчора із міста вивезли близько 50 людей. Везуть у мікроавтобусах колоною по 3-4 бусики.

Руйнування масштабні, коли побачив палаючу будівлю Палацу спорту в Рубіжному, то не можу передати відчуття жаху. Дуже важка гуманітарна ситуація, хоча щось людям намагаються підвезти. Кілька днів тому перебили магістральний газопровід, тож народ сидить без газу. Світла та води давно немає.

Є випадки мародерства. Пристойні на вигляд жінки тягли з магазину побутової хімії все, що змогли поцупити. Коли були розбиті вікна однієї з аптек, народ потяг звідти медикаменти.

У Лисичанську, де до війни проживало близько 130 тис. людей, сьогодні газ є, але горить ледве-ледве, моя мама побоюється, що скоро зникне. Величезні черги по хліб, у яких доводиться стояти по три години. Принаймні в районі мікрорайонів заводу ГТВ (гумотехнічних виробів).

Рідним, які у Рубіжному сиділи у підвалі, не вистачало води. Поки був сніг, містяни його збирали, намагалися на цій воді заварювати чай, але пити такий напій не кожен зможе. Люди допомагають одне одному, чим можуть. У нас там є чемпіонка світу з паверліфтингу, то вона кашу приносила.

Зі зв'язком дуже погано. З двох причин. Перша — це зруйновані вежі мобільних операторів. Але тут допомагає національний роумінг, можна спробувати підключитись до іншого оператора. Я так робив. А друга причина — відсутність світла, телефони розряджені, підзарядити їх ніде. Лише після того, як обстріл трохи вщух, з'явилася можливість підзарядитися від генератора на Укртелекомі.

Центральною частиною міста ходять російські солдати з червоною та білою стрічкою на рукавах та ногах. Говорять, що вони "свої". Деякі стверджують, що вони не за Росію і не за "укропів". За "ЛНР". Колаборанти навіть готують їм чай на багатті.

Сьогодні за багато днів уперше в місті з’явилася електрика.

Із Лисичанська два пункти виїзду. Щодня оголошують час відправлення автобусів. Перший — це поблизу заводу ГТВ, там один автобус служби надзвичайних ситуацій, він у супроводі поліції їде. Беруть насамперед дітей, жінок, людей похилого віку. Другий пункт евакуації організовано у центрі біля ринку, звідти вирушає кілька автобусів. Тут уже треба вистояти довгу чергу, щоби записатися на евакуацію. Іноді волонтери починають перевіряти списки тих, хто попередньо записався, і з'ясовується, що дехто поїхав, звільнивши таким чином місце для інших.

Більшість населення залишається. Виїхати можуть не всі. Ті, які багатші і хто має автомобіль, напередодні війни поїхали, вони знали про вторгнення. Тому в нас тут були великі черги на заправках. Взагалі, під час війни проявляється як хороше, так і погане у людях. Зокрема хамство. Ось, мої родичі намагалися вирватися, поряд із ними був знайомий, він вантажив машину мало не з причепом, усі туди баули свої складав. Вони просили, щоб когось із них узяв, але він відмовився, не захотів залишити навіть частину своїх речей. Другий приклад — це студенти. Коли почалася евакуація, їх попередили, щоб вони брали мінімум речей, але деякі ніби не розуміють, тягнуть із собою величезні сумки, валізи. Через це інших людей евакуювати не вдається. Це в Рубіжному.

Щодо евакуації з Лисичанська на авто, то там єдине вікно евакуації — це їхати автомобілем через Бахмутський шлях. А якщо залізниця, то спочатку з Лисичанська потрібно машиною дістатися Новозолотарівки (можна на таксі за 2 тис. грн), а звідти на дизельному поїзді до Красного Лиману чи Слов'янська. Логістика відпрацьована, переселенці нею користуються.

Дехто не встиг виїхати. У мене є дуже хватка знайома, тримала руку, як то кажуть, на пульсі, веде бізнес. Дзвоню їй, вона сама із Західної України, питаю: "Ти як?" А вона: "Що я? Будинку немає. Розбомбили. Ми у підвалі". Сидить, плаче, хоча вона — тертий калач, у таких питаннях точно досвідченіша за мене, але навіть вона розгубилася.

З харчами біда. Раніше магазини продавали все, що було на складах. Доставки немає, хіба що хліб підвозять. Іноді відкриті маленькі крамниці, вони допродують залишки. З дюжини аптек у районі, як правило, відкриті лише одна чи дві, але купити там мало що можна. У Лисичанську та Сєвєродонецьку ситуація з цим трохи краща. Голова Луганської обласної військово-цивільної адміністрації Сергій Гайдай, ТРК "Донбас" у своєму Телеграм-каналі постійно повідомляють, де що працює, що можна купити, де роздають гуманітарку.

Нашим військовим особливо не до розмов із цивільними. Місцеві сприймають їх по-різному. Прибічників "ЛНР" достатньо. З нами в підвал спускався один, весь час ручки потирав, говорив, мовляв, нічого, скоро все буде спокійно, коли прийде "ЛНР". Думаю, якщо раніше таких недоумків серед місцевих було десь 2/3, то зараз близько половини. Але їх справді багато, навіть серед знайомих. Ми до однієї такої пішли по воду, почали з нею розмовляти. А вона раптом видає, що Рубіжне та Лисичанськ обстрілюють ЗСУ! Я її матом обклав, щоб заткнулася.

Ще приклад. Коли я виїжджав, то примудрився викликати таксі. Мій син цьому дуже дивувався: у Лисичанську — таксі? У Рубіжному останні дні цієї "розкоші" вдень із вогнем не знайдеш. Я вийшов на вулицю, повз мене проїхала машина служби надзвичайних ситуацій, з якої через гучномовець повідомили, що о 10-й годині ранку в такому місці буде евакуація. Тож мені довелося спершу з'їздити в центр, переконатися, що там божевільні черги, і поїхати назад до свого району. Спіймав приватне таксі, їдемо, а він каже: "Тримають нас за ідіотів, ясно ж, що по містах стріляють ЗСУ". Такий собі прихильник "руського міра". Сказав також, що деякі його знайомі відправили своїх дітей не в Україну, а до Старобільська, який на той час уже зайняли еленерівці, мовляв, там уже не стріляють, там спокійно, місто вже "звільнили".

Влади у Рубіжному як такої немає. Мер міста, сепаратюга Сергій Іванович Хортів, зник, йому дзвонять, але він на дзвінки не відповідає. Ніхто не знає, де він. Його син брав участь у місцевих подіях 2014 року, потім нібито виїхав до Ростовської області, але чому Сергія Івановича не взяли за зябра, я не знаю. 24 лютого, коли почалася війна, його ніде не було, потім через три дні в Youtube виклали засідання виконкому. Там якісь поточні питання вирішувалися. А після цього засідання він зник. Інші члени виконкому теж розчинилися. Водії, які возили всіх начальників місцевої влади, сидять у гаражі, обговорюють, що все це кодло змоталося.

У Лисичанську голова адміністрації є, щодня записує ролики, пояснює, що до чого, де яку допомогу отримати, продукти тощо.

Такі, як я, вірять у нашу перемогу. Інші, які за "руський мір", стверджують, що життя у них налагоджується. Але я впевнений, що ЗСУ дадуть їм під дупу. Питання лише у тому, коли це станеться.