"Страшно звикнути до війни". Як живе Чернігів під постійними обстрілами

За час війни Чернігів став однією з головних цілей російської армії. Військові РФ систематично завдають ракетних ударів по житлових будинках та цивільній інфраструктурі. Там, де ще місяць тому стояли чудові будинки, залишилися руїни. 16 березня в місті розстріляли городян, які стояли в черзі за хлібом, десять людей загинуло на місці. Водночас "зеленого коридору" для мешканців Чернігова досі немає.

Про те, як люди виживають в місті, Фокус поговорив з місцевою журналісткою Наталією Найдюк.

Про перший день війни. Як обстрілювали Чернігів 24 лютого

24 лютого я прокинулася від страшного шуму та сирен. Чула їх крізь сон і не відразу зрозуміла, що діється. Встала, відчинила вікно і зрозуміла, що це справді вибухи. Розбудила чоловіка та одинадцятирічного сина, сказала їм, що, схоже, почалася війна. В телеграм-чаті "Суспільного" з'явилося повідомлення, що на Дніпровське [50 км від Чернігова] з безпілотника скинули бомби.

Усі документи та цінні речі я склала в рюкзак за тиждень до війни. Тоді ж написала для обласної газети "Деснянська правда" статтю, що робити в такій ситуації та де шукати інформацію. До речі, в потрібну мить це допомогло мені зібратися і зосередитися. Я пішла за водою, в магазин і знімати готівку. Надворі скрізь були затори, стояли черги в магазини та банкомати.

Того дня ми ще не знали, де укриття. Щоразу під час повітряної тривоги ховалися у ванній кімнаті нашого приватного будинку — в куртках та взутті, щоб у разі чого одразу вибігти на вулицю.

Наступного дня пішли до магазину, але все зачинилося. Тільки кіоск із хлібом працював. У черзі ми дізналися, де знаходиться найближче бомбосховище, і потім ходили туди після сигналу тривоги. Кожен у сім'ї розумів, що треба зробити: взяти рюкзак із речами, ще один із їжею, перекрити газ, воду, вимкнути рубильник. Спали з чоловіком по черзі, щоб не пропустити сповіщення.

Періодично немає води. Так само як і мобільного зв'язку та інтернету. В деяких житлових масивах немає газу. В нашому мікрорайоні кілька днів не було світла, 15 березня ввімкнули, але напруга була слабка. Наразі знову немає ні світла, ні води.

Банкомати також не працювали. В супермаркетах можна розрахуватися карткою, але продукти здебільшого продають на вулиці чи ринку, а там потрібна готівка. Говорять, що в інших мікрорайонах можна зняти гроші на касі в магазині, але в нас такої опції немає.

"Бачили, як збили літак". Авіаудари по Чернігові

Згодом ми звикли до обстрілу, але потім пішла авіація. Пам'ятаю, як ми сиділи у ванній кімнаті, а там вентиляційна труба в стелі, тому ми добре чули, як летить літак, як він наближається, як випускає ракети. Закрили сина. Це дуже страшно. Таке очікування на смерть. І ти відчуваєш, як трясеться весь будинок, двері, і не знаєш, зумів би врятуватися цього разу чи ні.

Майже щоночі Чернігів переживає авіаудари, але наші військові часто збивають російські літаки. Місто обстрілюють з артилерії, багато будівель зруйнували чи пошкодили. Першою горіла будівля обласного СБУ, потім були щоденні повідомлення про снаряди, що влучили по житлових будинках, школах, дитячих садках, стадіону ім. Гагаріна, лікарні, багатоповерхівках, історичних будинках, центрі міста. Адже Чернігів так перетворився за останні роки, стільки всього зробили.

Коли їздили заправляти машину, я вперше за час війни виїхала з мікрорайону, де ми живемо. Це жах: понівечені паркани, будинки, дороги, вирви в лісах, повалені дерева. На наших очах збили літак, і ми бачили, як катапультувалось два пілоти. Один із них — Красноярцев [Олександр Красноярцев, російський льотчик, винищувач-бомбардувальник, якого збили в небі над Черніговом 5 березня].

Нещодавно дізналася, що загинув мій однокласник. Людей ховають у братських могилах, цвинтар обстрілюють, діти вмирають під завалами. Все це тяжко, смерть так близько.

Городяни дуже сподіваються на перемогу української армії. Але є й такі, хто каже, що в нас нічого немає, ні зброї, ні снарядів. Загалом різні настрої в людей. Але всі хочуть перемогти й ненавидять Путіна та "рашку". Ні разу я не чула розмов про "братський народ".

Про виїзд із міста. "Зелених коридорів" із Чернігова немає, приватники беруть $300 з особи

Спочатку була абсолютна впевненість, що все швидко закінчиться, тож ми не поспішали виїжджати. До того ж першого дня були величезні автомобільні пробки, тому сенсу в цьому особливого не було. Згодом з'явилися проблеми з паливом. Ми змогли заправитися лише 5 березня. Хотіли відвезти сина до батьків у село, а самі повернутись до міста, але не встигли — там підірвали міст.

З мого оточення кілька сімей виїхали з Чернігова в перший же день, але недалеко — до передмістя. Починаючи з 4 березня, виїзди стали вже масовішими, люди їхали в інші області. Водночас завжди була інформація, як небезпечно їхати, бо всі дороги обстрілюють.

Містяни їдуть в основному на машинах. Чула, що когось вивозять приватники на маршрутках — за $300 з особи, але не знаю, чи це правда. Ще читала, що волонтери допомагають вибиратись. Багато хто підсаджує попутників у свої автомобілі, люди кооперуються. Тобто за бажання виїхати можна. Але це все на свій страх та ризик, бо можна потрапити під обстріл чи наїхати на міну. "Зелених коридорів" наразі немає. Плюс доводиться ночувати в дорозі та розраховувати паливо. Деякі люди по п'ять годин їхали до Києва через затори, але комусь виходить дістатися швидше. Кому як пощастить.

Війна зруйнувала все моє звичне життя, як життя кожного українця. Якщо не зможемо більше залишатись у Чернігові, то треба буде виїжджати [на момент виходу статті сім'я виїхала з міста – Ред.]. І якщо виїжджати за кордон, це означає розлуку з чоловіком.