Найбезпечніше місце в Україні. Як Умань переживає війну, допомагаючи біженцям і фронту

Для широкого загалу місто Умань, яке розташоване в Черкаській області, відоме насамперед через хасидів. Представники цієї релігійної течії юдаїзму щоосені збираються в місті, аби відсвяткувати єврейський новий рік Рош га-Шана на могилі засновника брацлавського хасидизму Раббі Нахмана. Утім зараз Умань — це транзитний пункт для вимушених переселенців з усієї України, які тікають від російської навали. Люди, які тут зупиняються, здебільшого рухаються в напрямку західного та південно-західного кордонів. Волонтери, а також численна хасидська громада міста активно їм допомагають. Кажуть, що раніше в декого були претензії одне до одного, але зараз людям не до сварок — усіх об’єднала війна.

А ще в місті говорять, що Умань — мало не найбезпечніше місце в Україні, оскільки Ізраїль начебто домовився з Росією про те, аби російська авіація не бомбардувала місто. Правда це чи вигадка, ніхто не знає.

Після того, як у перший день війни російська армія атакувала арсенал зброї поблизу Умані (тоді загинула одна людина), місто живе відносно спокійно, хоча сирени повітряної тривоги тут звучать часто. Натан Бен Нун, керівник Міжнародного благодійного фонду імені Раббі Нахмана, який під час війни приїхав в Умань з Ізраїлю, заявляє, що прості хасиди не мають стосунку до політики Ізраїлю, не вирішують питання віз і надання зброї Україні, але допомагають українцям під час війни і щодня моляться за мир на нашій землі.

Фокус поспілкувався з двома мешканцями Умані, аби з перших вуст дізнатися, як живе місто під час війни.

"Умань — транзитний пункт для переселенців"

Євгенія Терещенко, мешканка Умані

— У перший день війни Умань пережила стрес через те, що розбили військові склади поряд із містом. Люди, які тут перебували 24 лютого, були дуже налякані. Я приїхала в місто 25 лютого. Життя тоді майже завмерло, люди виїздили. Магазини працювали дуже обмежений час, було трохи паніки, люди затарювалися. Перший час після тої атаки не було картоплі.

Десь через тиждень чи десять днів життя в Умані почало відроджуватися. Відновили роботу стихійні маленькі базари. Зараз Умань — транзитний пункт для переселенців. Тут зупиняється багато людей, які їдуть у Хмельницький, на Закарпаття, у Чернівці чи далі за кордон. Здебільшого зупиняються на ніч, наступного дня їдуть далі. Ми так само даємо людям можливість переночувати в нас у будинку.

Зараз працюють практично всі магазини, кав’ярні деякі. Сирени звучать досить часто, вони тривалі, по три-чотири години, особливо вночі. Маршрутки почали їздити. Не так часто, як раніше, але вони є, навіть у найближчі села їздять.

Тут дуже серйозно ставляться до світломаскування. Комендантська година триває з 21:30 до 6:00. З її початком на вулиці нікого немає. У приватному секторі, де ми живемо, ніхто не вмикає світло. Патрулювання вулиць, особливо в темну пору доби, дуже серйозне. Є блокпости, але їх значно менше тепер, ніж було.

Про могилу Раббі Нахмана нічого не скажу. Знаю лишень, що синагога приймає людей на ночівлю. Хасидів не бачила, але я тут не надто активний спосіб життя веду, по вулицях особливо не ходжу, та й мій будинок розташований в іншій частині міста.

Дефіциту продуктів немає. Можна все купити. У перші дні проблеми з картоплею і гречкою були. Гречка ще й у ціні підскочила. Я хочу купити крупу "Артек", але її немає, хоча я цілеспрямовано не шукала, по всіх магазинах не ходила. Загалом ціни трохи виросли. Раніше можна було купити ворзельські пряники, зараз їх немає. Якогось печива теж немає. Натомість багато місцевої продукції: олії, круп тощо.

Дуже активно працює волонтерський центр. Там вирує життя. Волонтери фасують овочі, крупи, постіль, подушки, одяг, дівчата плетуть маскувальні сітки. Приймають все, що приносять, розподіляють і передають далі в регіони, які потребують допомоги.

Переселенців, які залишаються в Умані, тут небагато. Не впевнена, що тут так просто знайти житло. Людей на ночівлю залишають в облаштованих пунктах при школах, спортзалах. Якщо на блокпост заїхав і кажеш, що немає, де зупинитися, тобі допомагають. Ми з родиною живемо в будинку наших родичів. В Умані, думаю, залишаються тільки ті, кому точно є, де жити. Ті, кому треба платити або активно шукати житло, їдуть далі.

"В Умані людям зараз не до конфліктів, усі працюють"

Василь Пилипенко (ім'я змінено з міркувань безпеки), студент, волонтер, мешканець Умані

— У перший день війни мене розбудила мама. Сказала, що росіяни Градами б’ють по нашому кордону. 24 лютого по Умані нанесли три ракетні удари, всі вони були націлені на наш арсенал, який розташований десь за 10 км від міста. Там почали вибухати снаряди. Один прилетів у центр міста, вбив людину. Снаряди розліталися навкруги, заблокувавши проїзд вінницькою трасою, людям доводилося об’їжджати цю ділянку через села.

Паніка в місті була в перші кілька годин, але всі дуже швидко мобілізувалися, робили те, що могли. Військові мобілізувалися, оцінювали втрати від арсеналу, який розбомбили. Одразу почали вирішувати гуманітарні питання, тому що була невизначеність, готувалися зокрема до облоги міста окупантами.

Більшість жінок місцеві чоловіки вивезли за кордон. Під шумок виїхали й деякі чоловіки. Багато хто поїхав у села, бо думали, що села бомбити не будуть. Але більшість чоловіків лишилися, зорганізувалися ще до того, коли з’явилися перші рішення місцевої влади.

Упродовж цього місяця в Умані було і є дуже багато біженців. Із Харкова, Дніпра, Запоріжжя. Киян чимало. Більшість рухається в бік кордону.

Багато хасидів виїхали в перші дні війни, але тепер вони повертаються. Хочуть відсвяткувати день народження Раббі Нахмана, засновника брацлавського хасидизму.

Хасиди дуже багато роблять в Умані. Вони передали медичне обладнання для потреб армії і для міської лікарні. Повідкривали свої готелі для біженців. Їхні пекарні випікають для всіх хліб, його роздають безплатно. Їдальні відкрили. Як фанат хлібобулочних виробів, скажу, що хліб у них дуже класний. Вони з весни починають його готувати на осінь, коли святкують Рош га-Шана, єврейський новий рік — заморожують хліб, потім розігрівають. А от зараз роздають людям.

У хасидів у місті дуже велика кількість житлової площі, яку вони також безкоштовно віддають всім, хто цього потребує. Звісно, якщо хочеш окремо квартиру, то за неї треба платити, а от соціального житла достатньо, можна розміститися. Три дні тому я шукав місце для своїх знайомих. Зателефонував хасидам, ті сказали, що приймуть без проблем, там і душ є, і туалет.

Щодо могили їхнього святого Раббі Нахмана, то мені здається, що охорони там стало менше, ніж було. Розумієте, людям тепер не до конфлікту, всі працюють. Навіть ті, хто колись мав якісь претензії до хасидів, зараз мовчать, вони бачать, як багато хасиди роблять для людей. Там мирний район міста, жодних конфліктів немає.

У перші дні були проблеми з харчами. Зараз, наскільки я знаю, їх немає. Ми возили борошно в Київ для військових, щоб хліб робили. Але здебільшого всього вистачає. Хіба що є проблеми з поставкою жіночих прокладок, підгузків для дітей, тобто гігієнічних засобів. Але це через розрив логістичних ланцюжків, були склади з такими товарами під Києвом, а їх розбомбили вщент.

У нас дозволили продаж алкоголю. Більше для підтримки бізнесу, щоб можна було торгувати. Автомобілів багато з інших областей.

Зараз тих, хто бажає їхати на фронт, не так багато, оскільки тих, хто прийшов у військкомати в перші дні, здебільшого розкидали по Україні. Наші військові є під Києвом, під Миколаєвом. Дехто їздить туди-сюди по країні, наприклад, інженери-механіки. Ті, хто лишилися, обирають варіант тероборони. Бо вони дуже переживають, що коли їх відправлять далеко, то тут не буде кому захистити місто.

Важливо

Київ наїжачився, тепер це — місто-фортеця