Втеча з Гостомеля: місто, яке змінилося до невпізнаваності

"Моя історія, можливо, не найстрашніша. Але я вижив", — говорить В’ячеслав Боднар, київський дизайнер. Ми зустрілися в одному з хостелів Львова.

У кімнаті з чотирьох ліжок зараз зайнято три. На одному вже кілька днів спить В’ячеслав, на іншому — його дружина Інна, на третьому – 83-річна мама чоловіка.

"1938 року народження. Дитина війни. Тікає вже від другої окупації. Поки була при свідомості, розповідала про німців. Зараз мовчить. Вона — лежача", — говорить він. Саме через хвору маму в перші дні війни В’ячеслав не покинув свою нещодавно придбану квартиру в селищі Гостомелі, що під Києвом. Хоча напередодні повномасштабного вторгнення РФ і придбав продукти та речі першої необхідності, склав усі документи.

В очікуванні війни

"Людина сподівається завжди на краще, що найгірше з нею не станеться. Але десь у глибині душі я розумів, що саме так і буде", — згадує В’ячеслав. Він намагається говорити винятково українською, повільно — помітно, що намагається перекладати з російської.

У ніч на 24 лютого він майже не спав, а о 5 ранку в соціальних мережах прочитав, що почалась війна: "Вийшов на балкон — усе диміло, чутно було звуки вибухів. Одне вікно моєї квартири (Бучанське шосе, ЖК "Ягода") виходило на розвилку Буча-Ірпінь-Ворзель, інше — на Гостомельський аеропорт. Вибухи щоразу посилювалися. З балкона побачив, як 12-15 російських гелікоптерів кружляють над однією точкою, луплять, йде дим. Один гелікоптер збили — він пішов униз. Подумав, мабуть, зі стінгера. Можна ж було всі! Але ні. Від кожного пострілу, кожного удару все переверталося всередині. Аж до нудоти. Не від страху, а від думки, що щоразу хтось може загинути. Розуміння цього вбивало".

Так В’ячеслав Боднар описує момент висадження російського десанту в аеропорту державного підприємства "Антонов" у Гостомелі 24 лютого 2022 року.

"Вибухи, стрілянина тривали весь день. Ми навіть почали звикати. Хоча було дуже гучно — будинок підстрибував. Першу ніч ми ще ночували у квартирі в ліжках. Точніше — я на ліжку, дружина — хотіла на підлозі. Я розумів, будинок із піноблоків, які прошиваються автоматною чергою, тому сказав йти у ванну. Другу ніч ми провели там вдвох", — продовжує він.

Після другої ночі В’ячеслав почав шукати бомбосховище. Перш за все — через лежачу маму. Зрештою знайшов підвал у сусідньому будинку. Це було не стандартне бетонне приміщення, а кілька кімнат, у яких ще нещодавно була якась спортивна секція. У підвалі ховалися переважно жінки з дітьми, а також люди похилого віку, які одразу вирішили, що виїжджати не будуть — мовляв, хто їх чіпатиме. На той час уже половина мешканців ЖК виїхали. Автостоянка спорожніла.

"Я розумів, якщо перемістити туди маму, то назад уже на дев’ятий поверх не потягну — ліфтами вже не користувалися через перебої з електрикою. Останні роки вона лежала, я за нею доглядав, але ніяких спеціальних засобів, як то інвалідний візок, ми не мали. Тож зрештою посадив її у комп’ютерне крісло та зніс сходами", — розповідає дизайнер.

На той момент російських військових у Гостомелі ще не було. Але 90% мешканців, які залишилися у селищі, ховалися у підвалах. Здавалося, місто хочуть знищити. Велась постійна стрілянина. Мости через Ірпінь вже були зірвані.

Прихід росіян

"Першими зайшла "королівська гвардія" — кадирівці. Про них говорили, як про тих, хто мали знищити президента Зеленського. Вони — звіри. Спочатку стріляють, а потім розбираються. Зайшли гучно. Був вибух. Щось важке впало між дитячим майданчиком і моєю машиною. Але від нашого будинку вони швидко пішли. Залишили лише в лісі снайперів. Я бачив їх із вікна своєї квартири. Думав, це останнє, що бачу з нього", — продовжує В’ячеслав.

Він переконаний, що росіяни влаштовували відверте полювання: "Ми якось стояли біля входу в бомбосховище, аж раптом з’явився безпілотник, швидко сховалися, а за дві хвилини почули звук винищувача, і кілька сильних ударів. У цей час я лежав на підлозі — моє тіло відірвалось від землі. Один з ударів був точно по будинку. Ті, хто це зробив, вишукували, де люди. Частина будинку була зруйнована, припарковані машини палали, моя автівка була схожа на решето".

В’ячеслав показує кілька фото. Говорить, це останні, які йому вдалося зробити на телефон. Датовані 28 лютим. Далі всі дати та дні змішалися.

"Цього дня в Гостомель зайшли "вежливые люди", — говорить дизайнер. — Чистенькі, акуратні, як ялинкові прикраси, з георгіївськими лампасами. Багатьом із них — до 30 років. Ми зачинилися у нашому імпровізованому бомбосховищі. Ті одразу вистрілили в замок, аби відчинити двері, але його заклинило. Ми почали кричати: не стріляйте, ми самі виламаємо двері. Розуміли, що наступний їхній можливий крок — кинути гранату. Від неї б винесло стіну разом із нами. Наші чоловіки вибили. Ті чекали.

Чую: "Все выходите. С телефонами". Дивлюсь — попереду люди з автоматами, теж у георгіївських стрічках. Один — попереду, за його спиною два кола з автоматами. Буряти, рязанські та калузькі обличчя. Я навіть не зрозумів його звання — стільки якихось на ньому було цяцьок. "Выходите, мы стрелять не будем. Телефоны складываем на досмотр", — сказав він. Їх поскидали на купу. Я поклав старий кнопковий, новий заховав у дірку матраца "Мы в гражданских не стреляем", — додав росіянин. І пішла політінформація як на "росія-24".

Усі телефони пробили штиками. Кнопковий В’ячеслава старший поклав собі в кишеню.

"Що було в телефонах — не дивились. Як і не шукали інші. Хоча цього я боявся. Бо інтернету вже не було, а я не міг знести всі соціальні мережі", — уточнює В’ячеслав.

Намагалися не провокувати росіян. "Психологічно спочатку всі дуже боялися, а потім, коли з людьми починали розмовляти, відчували свободу — розв’язувалися язики. Один хлопець насмілився не погоджуватися. Його пов’язали одразу — де він, невідомо", — додає дизайнер.

Потім "вежливые люди" пішли по квартирах — шукати представників територіальної оборони. Ночували вони у квартирах нижніх поверхів.

Уже незабаром зайшли регулярні війська РФ — показово: БТРи, танки, вантажівки ефектно заїхали у двір. Вони не шукали нікого у підвалах, а одразу пішли по порожніх квартирах.

"Я забув зачинити двері у квартиру — довелось повертатися. На сходах і в коридорах у будинку побачив купи зброї орків. Вони вже лазили скрізь. Підійшли до моїх дверей. Запропонував відчини, щоб не вибивали. Почув у відповідь: "Нам ломать тоже неприятно". Один зайшов усередину. На українські прапори уваги не звертав. Позазирав під ванну, ліжко. Нічого не знайшов. "Я скажу, чтобы вашу квартиру не трогали".

Потім люди говорили, що в Гостомелі стояла якась омська десантна дивізія. "Дивишся на них — вони хочуть тебе розстріляти, але не можуть, бо ти для них живий щит, їх охорона. Якби не люди, які у підвалі, то можна було б взяти перший ліпший автомат, розстріляли всіх у коридорі. Бо всі з магазинами", — згадує дизайнер. І поки він розмірковував, чи не розстріляти росіян, ті грабували квартири мешканців його ЖК — виносили речі мішками.

В очікуванні "зелених коридорів"

"Якраз у цей час — ані дня тижня, ані дати не згадаю, з’явилась інформація, що організовано перший "зелений коридор", — згадує В'ячеслав Боднар. — До того про евакуацію говорили різну ахінею, мовляв, автобуси вивезуть у Білорусь (насправді, мешканців Гостомеля, дійсно, автобусами вивозили у сусідню країну, — Ред.). Багатьом людям серед нас все одно, куди їхати — аби вийти з цього пекла. І тоді якась частина з нашого підвалу пішла. Ввечері я почув, що евакуація з Гостомеля зірвалась. Про їх долі мені не відомо й зараз".

Згодом з’явилась офіційна інформація про евакуацію. Про неї В’ячеслав уже почув із приймача — він був єдиним джерелом зв’язку із зовнішнім світом — телефонний зв'язок та інтернет не працював, електрики давно не було: "Розумію, треба їхати. А тут ще й хлопці кажуть: орки знайшли цілий поверх фашистів. Зібрав кілька речей, в останній момент схопив свій комп’ютер із напрацюваннями за двадцять років. Знайшов садову тачку, аби можна було транспортувати маму".

Місце збору колони було не визначено до останнього. Через постійні обстріли. "Ще напередодні була стрілкотня. Дивився у шпаринку — лише ноги бігали. Потім вийшов — побачив аптечки, джгути, бинти. Можливо, наші диверсійно-розвідувальні групи заходили", — додає він.

Нарешті В’ячеслав почув: збираємося біля виправної колонії — це за 15 кілометрів від його будинку.

"Хочу згадати про диво, яке нас врятувало, — змінює тон дизайнер. — За кілька днів до евакуації до нашого підвалу прийшов хлопець. Ніби нізвідки. У нього було дві сумки їжі. І це в той час, коли в нас своєї вже майже не залишилося. А годувати було потрібно десь п’ятдесят людей, зокрема дітей, жінок похилого віку. Потім саме він прийшов і повідомив про евакуацію. А згодом з’явився саме тоді, коли я думав, як же подолати 15 кілометрів із нерухомою мамою на руках".

Напередодні дня евакуації випав сніг, вдарив мороз і був сильний вітер.

"Я витягнув тачку, посадив туди матір, яку ми одягли по максимуму. Розумів, що їй все одно буде холодно. Повідомив усім, звідки можна евакуюватися. Дав час на збори. Сказав, що можна йти разом. Але на той час люди сприймали будь-яку інформацію з недовірою. Незабаром ми пішли".

"Посадив маму в садову тачку. Але швидко зрозумів, що далеко не протягну. Люди ж пішли швидко. Ми повільно: я, мама у садовому візочку і дружина з торбами позаду. Так минули перші два кілометри. Раптом з’являється той незнайомий хлопець: "Я ж казав, що вас не покину". З його машини стирчить білий прапор.

Ми поїхали, — розповідає дизайнер. — Назустріч всі — кадирівці, орки на БТРах. Водій щоразу виїжджав на узбіччя, пропускаючи їх. Я собі уявляю, як би я з тією тачкою йшов. По дорозі бачили й інші машини, і людей, які йшли пішки. І дорослі, і діти — усі з білими стрічками. Приїхали. Люди стоять, не рухаються, чекають автобусів. Нас уже приблизно двісті. У пов’язках, у білих простирадлах. Бігає якийсь координатор у жовтій кепці, який, ніби, підтримує зв'язок з автобусами.

Я поклав маму на шматок шиферу, хтось дав нам додаткову ковдру. Чекаємо. Навпроти — міст на Бучу. Там стоїть БТР рашистів. Година, дві минуло. Раптом гуркіт, шум. На майданчик, де була зупинка, залітає багато російської броні. На них орки — кричать: "Все за дома!". Люди зриваються і біжать ховатися. Ми з дружиною теж біжимо. Маму залишили…

Десять хвилин минуло. Виявляється, автобуси сюди не прийдуть. Координатор каже: "Це вас українська влада обдурила".

Я повертаюсь до мами. Вона лежить сама серед цих танків. Нікого вже навколо нема. Тільки ці виродки. Тягну її волоком. І знову звідкись з’явився той хлопець. З покришкою. Посадили маму, зафіксували її. Потім привіз холодильник на колесах для морозива. Ми перемістили маму в нього. Натовп йде далі. З'ясувалося, наступна точка збору — біля склозаводу. Тобто біля мого будинку. Тобто треба повертатися. А я стою з цим холодильником. І хоч плач. Поряд монумент якийсь. Біля нього кілька жінок на милицях. Кажуть, вже нікуди не підуть. Але нам пощастило. За нами повернувся той хлопець. На бусі. Сіли, взяли ще жінок. Їдемо. Нам у вікна стукають ті, хто йде пішки — просять забрати".

"Нас привезли до склозаводу. Але я взагалі не впізнав місцевість, де я бував щоденно, де на початку війни заряджав свій мобільний. Усе було таке розбите — магазини, бутіки. На дорозі валялися шматки меблів, броні, рештки тіл із частиною камуфляжів, шматки касок із георгіївськими стрічками… Усе чорне, обгоріле. Смердить", — говорить Боднар.

Остаточна точка збору для евакуації біля — ЖК "Ягода".

"Думаю, як це можливо — там на кожному поверсі орки. Тягну маму по згарищу. Поряд уже не двісті людей, а п’ятсот. Кожен йде сам за себе. Ніхто не допомагає. Бачу попереду — машини з блимавками. Поряд стоять орки на БТРах — спостерігають.

Автобуси вже повні. Я зміг якось маму занести. Але не всі охочі змогли сісти в автобуси. Багато залишилося. Автобуси вирушили повільно. А люди йшли поруч. Це було страшно".

"Ми їхали, а я дивився, що сталося з Бучею, сучасним містом — усе розбито, жодного вцілілого будинку, вікон, дверей нема. Машини розстріляні. З тілами. Убиті люди лежать на дорозі. Їхали довго. Коли вийшов у контрольованій нашими Ясногородці — обійняв чувака з автоматом, який документи перевіряв…".

Нині будинок В’ячеслава зруйнований – повертатися йому та його мамі немає куди.

"Але мама зі мною. Ви б знали, скільки людей поїхали, і змушені були залишити батьків…. Не уявляю, як потім із цим жити".