Чи вистачить США сил для війни з Китаєм. Чому Америці слід терміново задуматися про свій ВПК

У 1924 році вперше відкрив свої двері Армійський промисловий коледж. Конгрес заснував його у зв'язку з труднощами мобілізації американської економіки і підтримки експедиційних сил у Першій світовій війні, щоб закласти інтелектуальну основу для мобілізації американської промислової бази в наступній війні. 17 років потому ця війна розпочалася з нападу Японії на Перл-Гарбор. Армійський промисловий коледж довів свою значимість, надавши Національній комісії з оборонного консультування вихідні дані для економічної мобілізації під час Другої світової війни. Через століття після заснування коледжу уроки, які Сполучені Штати болісно засвоїли з мобілізації промисловості за участю в конфлікті великих держав, практично забуті, проте нове покоління професіоналів у царині національної безпеки гостро потребує цих уроків.

Фокус переклав статтю Джона Барретта про те, як бути Сполученим Штатам з нинішньою промисловою базою в разі військового конфлікту.

Орієнтація фахівців з оборонного планування на сценарії коротких війн і відповідний розвиток збройних сил, побудованих на вишуканих високотехнологічних платформах, поставили США перед можливістю стратегічної поразки в конфлікті, оскільки вони не в змозі підтримувати наявні у них сили. Після покоління глобалізації та деіндустріалізації архітектура національної безпеки США потребує кращого розуміння впливу затяжних конфліктів на збройні сили та їхні дедалі досконаліші платформи, щоб сприяти розвитку сталої промислової бази та ланцюга постачань, що витримає тривалу війну. Цього слід домагатися шляхом тісної співпраці з приватною промисловістю, щоб з'ясувати потреби в ресурсах в умовах затяжного конфлікту і здатність задовольнити їх при руйнуванні глобальних ланцюжків постачань. Розуміння цих "вузьких місць" стане орієнтиром для точніших інвестицій у промислову базу, що дасть змогу зміцнити основу збройних сил у період посилення бюджетних обмежень і краще підготувати промисловість до великомасштабних конфліктів.

"Ви повернетеся додому до того, як опаде листя…"

У серпні 1914 року, коли імператорська німецька армія вступала до Бельгії, кайзер Вільгельм II обіцяв своїм солдатам, що війна з Францією буде короткою. Але, як наголошував Роберт Гілпін, війни між великими державами унікальні тим, що ті мають волю і здатність продовжувати військові дії протягом тривалого часу. Як описує Катал Нолан у книжці "Чарівність битви", конфлікти між великими державами майже завжди розширюються, затягуються і перетворюються на змагання на виснаження матеріальних і людських ресурсів. Навіть сьогодні в російсько-українському конфлікті, який є проксі-війною великих держав, бойові дії тривають уже другий рік. За рідкісними винятками в історії війни між великими державами неминуче розширюються і затягуються.

Хоча історичний досвід свідчить про те, що війна між США і Китаєм, найімовірніше, буде затяжною, планування по обидва боки Тихого океану спрямоване на підготовку до короткого конфлікту. Китай з початку 1990-х років інвестує в технології та розвиває структуру сил для нанесення швидкого удару по Тайваню. А вже 2001 року китайське керівництво обговорювало стратегію раптовості для нанесення сильного і швидкого удару по "далекому ворогу" — так китайські лідери називають Сполучені Штати. Тим часом американські фахівці з планування оборони зосередилися на розробці концепцій і можливостей, які, як видається, найбільшою мірою спрямовані на стримування атаки та меншою — на нарощування й мобілізацію, і це незважаючи на попередження Гела Брендса й Ендрю Крепіневича.

У зв'язку з цим виникає питання: чи вважають лідери США, що Китай припинить бойові дії, якщо американські військові потоплять 300 кораблів? Чи вірять американські лідери в те, що американські військові припинять бойові дії, якщо Китай через кілька тижнів дійде до Тайбея? Ствердна відповідь на це питання малоймовірна, оскільки обидві сторони мають значні політичні стимули для продовження конфлікту. По-перше, існує загальний баланс сил між регіональними гегемонами, який стимулюватиме продовження конфлікту. Авторитарним режимам важко пережити значні втрати, а у випадку зі США будь-який значний напад на американські сили, найімовірніше, посилить внутрішньополітичний тиск, який спонукатиме до продовження боротьби, навіть незважаючи на побоювання з приводу ядерної ескалації. Якщо в обох сторін є бажання і можливість продовжувати боротьбу, лідерам слід поставити собі питання: чи не затягнеться війна з Китаєм попри ядерні ризики?

Тривалий конфлікт спричинить значні економічні, соціальні та політичні наслідки, які, ймовірно, порушать політичний порядок. Однак надмірна увага до планування та організації короткого й гострого конфлікту відкрила для Міністерства оборони цілу низку слабких місць.

Що досконаліша технологія, то складніше її підтримувати

Проблема США полягає в здатності протриматися досить довго в затяжному конфлікті, щоб домогтися успіху. Протягом життя останнього покоління військово-технічна перевага США довела свою значущість на полях битв у Кувейті, Іраку, Сербії, Афганістані та Лівії. Жоден із цих конфліктів не тривав досить довго і не відбувався з досить високою інтенсивністю, щоб піддати навантаженню промислову базу і ланцюжки постачання, але навіть там виявлялися тривожні ознаки.

Ця перевага стала кульмінацією 30-річних зусиль оборонних інтелектуалів, інженерів, реформаторів і фахівців з національної безпеки, які прагнули змінити Міністерство оборони після В'єтнаму. Ці першопрохідники використовували американську технологічну перевагу для розробки більш швидкої, точної та далекобійної цілевказівки, яка отримала назву "друге зміщення". Застосування концепцій на кшталт "розширеного бою" і розробка ланцюжків дальнього ураження стала провідним завданням Агентства перспективних дослідницьких проєктів, що зрештою вилилося в Assault Breaker, розробку радіолокаційної системи спільного спостереження за ціллю, F-117, боєприпасів спільного ураження та ін. Але навіть під час "Бурі в пустелі", що стала, як вважається, найвищою точкою американської військової могутності, виникли б серйозні проблеми, якби війна тривала довше.

Програма F-35, що є апофеозом розвитку програми "дивідендів миру", має ланцюжок постачання "точно в термін", що ставить під загрозу оперативний успіх у потенційному конфлікті. Крім того, російсько-український конфлікт вказав на атрофію західних і російських оборонних компаній, які намагаються заповнити втрачені матеріально-технічні засоби відповідно до темпів зменшення. До слова про повторення історії: фраза "снарядний голод", що став популярним під час Першої світової війни, знову актуальна, оскільки обидві сторони борються за виробництво достатньої кількості артилерійських снарядів.

Сьогодні Міністерство оборони підсилює друге зміщення за допомогою зміщення X, використовуючи передові технології, такі як автономність і гіперзвукові ракети, для забезпечення вирішальної оперативної переваги. Усі відомства інвестують у підводні безпілотники, бойові літаки спільного базування, нові гіперзвукові ракети класу "повітря-повітря" та автономність. Ці технології покликані подолати географічні та кількісні переваги противника за рахунок швидших систем і більшої кількості автономних платформ, і докази їхньої корисності переконливі — їх неодноразово успішно застосовували у варгеймах.

Однак ці складні системи також залежать від більш різноманітних глобальних ланцюжків поставок. Наприклад, тантал, ключовий метал для гіперзвукових платформ, навіть не видобувається в США. Водночас Китай виробляє понад три чверті світового обсягу вісмуту, магнію і вольфраму, які є ключовими елементами для напівпровідників. Основна проблема полягає в тому, що інвестиції в автономні платформи для стримування китайських збройних сил спираються на матеріали китайського виробництва. Якщо американська оборонно-промислова база не в змозі забезпечити виробництво артилерійських снарядів для України в мирний час, то як вона зможе забезпечити виробництво ще досконаліших платформ у затяжному конфлікті з Китаєм?

Арсеналу демократії більше не існує

Популярна відповідь полягає в тому, що Сполучені Штати мобілізують національну економіку, як це було під час Другої світової війни. Хоча Сполучені Штати залишаються третім найбільшим виробником у світі, наслідки деіндустріалізації та глобалізації ставлять під сумнів здатність промислової бази до масштабування для тривалого конфлікту. Немає більше ні Клепальниці Роузі, яка могла би замінити військовослужбовців, що вирушають за кордон, ні American Locomotive Company, яка могла б будувати танки Sherman, ні Ford Motor Company, яка могла б будувати літаки B-24. Тоді США були найбільшим у світі виробником завдяки неповній зайнятості робочої сили через Велику депресію та отримали перевагу в мобілізації після початку війни 1939 року.

Тривалий процес деіндустріалізації країни та розвиток глобальних ланцюжків поставок дали змогу перемістити за кордон більш трудомісткі виробничі робочі місця, зберігши водночас певною мірою виробництво готової продукції. Найяскравішим прикладом цього є скорочення зайнятості в обробній промисловості з 34% усіх робочих місць у США в 1950 році до приблизно 9% нині. Це знаходить відображення і в інших ключових галузях, як-от ковальське виробництво (втрата половини всіх підприємств із 2002 року), ливарне виробництво (втрата половини підприємств із 1984 року) або верстатобудування (28% частки світового ринку в 1968 році до 5% у 2019 році). Ці підприємства не зникли, вони просто пішли за кордон. Розвиток глобалізації, зокрема контейнеризації та інформаційних технологій логістики для оптимізації глобальних ланцюжків створення доданої вартості, дав змогу транснаціональним корпораціям перенести ці праце- і капіталомісткі галузі за кордон, щоб забезпечити споживача дешевшим товаром. Як з'ясував Девід Аутор, тільки вступ Китаю до Світової організації торгівлі призвів до втрати близько мільйона робочих місць в обробній промисловості США.

Якщо розглянути ринок рідкоземельних металів, таких необхідних для виробництва високотехнологічних платформ зміщення X, то проблеми з підтримкою затяжного конфлікту стають ще серйознішими. Хоча Китай контролює лише половину світового ринку рідкісноземельних металів, під його контролем від 80 до 90% процесів відділення і переробки. Ба більше, копальня Mountain Pass, яка є найбільшою рідкоземельною копальнею у США, відправляє всю свою сировину до Китаю для переробки. Навіть з урахуванням прогнозованих інвестицій за межами Китаю існуватиме лише 15% потужностей з переробки рідкоземельних елементів, що ускладнить для Міністерства оборони задоволення дефіциту 53 найважливіших матеріалів. Ці галузі матимуть вирішальне значення в будь-якому довгостроковому конфлікті, але в США вони не представлені в скільки-небудь значущій формі, щоб масштабуватися за відповідний проміжок часу і витримати тривалий конфлікт.

Наслідки деіндустріалізації та глобалізації посилюються наслідками "дивідендів миру" — зокрема консолідацією і прагненням до підвищення ефективності оборонно-промислової бази. До сумнозвісної "Таємної вечері" 1993 року у світі налічувалося 75 оборонних підприємств, сьогодні — п'ять. У 1985 році в оборонці працювало три мільйони осіб. Сьогодні ця цифра становить приблизно мільйон осіб. В умовах скорочення співпраці з Міністерством оборони це призвело до створення парадигми, в якій дедалі менше компаній розуміють, як працювати в рамках державного підприємства, і вкрай мало працівників промисловості в принципі мають необхідні допуски для виконання оборонних робіт. На ринку праці не залишилося вільних місць, які дозволили б промисловості легко масштабуватися для задоволення попиту у воєнний час. У поєднанні з деіндустріалізацією та глобалізацією ці фактори призвели до суттєвої атрофії оборонно-промислової бази, що означає її спроможність підтримувати лише мирний час або конфлікти низької інтенсивності.

Відновлення бази

Сполученим Штатам практично неможливо подолати деіндустріалізацію двох поколінь. Контейнеризація, логістичні ІТ-системи та ефективніший транспорт і далі стимулюватимуть вільний ринок до пошуку дешевших джерел виробництва. На макрорівні поточні зусилля Конгресу зі сприяння виведенню напівпровідникового виробництва на периферію коштували 52 млрд доларів — з огляду на поточний бюджетний тиск, США навряд чи отримають значний фінансовий стимул для переведення на периферію значної частини промислової бази. Хоча зусилля, яких докладає Міністерство оборони щодо гарантування безпеки ланцюжків поставок або критичних мінералів, є корисними, вони не настільки значні, щоб помітно зміцнити промислову базу для затяжного конфлікту.

• По-перше, Сполученим Штатам необхідно зрозуміти взаємозв'язок і вимоги між усією структурою сил у затяжному конфлікті, промисловою базою і глобальними ланцюжками поставок.

Збільшення тривалості наявних інструментів моделювання, таких як синтетична модель дослідження операцій на театрі воєнних дій, щоб вона відповідала тривалій логістичній грі командування матеріально-технічного забезпечення ВПС, дасть змогу побачити споживання ресурсів і виснаження сил упродовж не лише тижнів, а й місяців, і зрозуміти, яким буде попит для органічної та комерційної оборонної промислової бази в умовах затяжного конфлікту.

Для цього Міністерству оборони необхідно скласти карту всіх глобальних ланцюжків поставок, щоб зрозуміти наявні пропускні спроможності від виробництва до сировини. Для визначення пропускної спроможності можна використовувати співпрацю з наявними ініціативами з картографування ланцюжків поставок з метою зниження ризиків і шкідливого впливу. Розширення цієї роботи за рахунок включення до неї ланцюжка поставок окремих інструментів, за допомогою яких створюються необхідні деталі, дасть змогу міністерству зрозуміти, як масштабувати виробництво в разі затяжного конфлікту.

Розділ 1415 Закону про асигнування на національну оборону на 2023 рік поклав початок цій роботі, зосередивши увагу на впливі затяжного конфлікту на рідкісноземельні матеріали, але ця корисна ініціатива ставить віз попереду коня. Допоки ми не зрозуміємо наслідки споживання ресурсів та виснаження сил і можливості наявної промислової бази, це буде лише друга половина рівняння. Міністерство має визначити вимоги до тривалого конфлікту, оцінити свою спроможність швидко відтворити втрачене і можливості промисловості щодо масштабування виробництва, а потім визначити пріоритетність інвестицій у промислову базу, виходячи з її стійкості та витривалості.

Міжвідомчий підхід за участю Міністерства торгівлі, Державного департаменту та Міністерства оборони повинен, по-перше, визначити потреби в ресурсах для затяжного конфлікту.

• По-друге, Міністерство оборони має розробити систему зниження ризиків, що ґрунтується на критичній важливості матеріалів в умовах конфлікту, здатності до швидкого масштабування і безпеці ланцюжка постачання.

Нарешті, важливо зрозуміти, наскільки приватна промисловість здатна підтримувати виробництво поза конфліктом. У цьому разі йдеться про цілеспрямований підхід до галузей, які потребують довгострокової підтримки, оскільки вони надто критичні, потребують надто багато часу для масштабування або наражаються на ризик руйнування з боку противника.

Збройні сили США також повинні інвестувати в стійкість. Міністерство оборони покладається на органічну промислову базу і вдосконалення наявної структури збройних сил, щоб вижити на початковому етапі кампанії. Склади і верфі повинні забезпечувати перехідний період, поки решта економіки не зможе надолужити згаяне, але багаторічна дивестиція призвела до їхнього ослаблення. Як зазначав Кріс Догерті на початку цього року, інвестиції у відновлення "щелепної кістки" американської оборони, зокрема систем логістики, забезпечать стійкість американських військ під час кампанії. Крім того, робота з промисловістю, спрямована на подолання бар'єрів в отриманні даних про деталі для розширення використання додаткового виробництва і можливості ремонту бойових ушкоджень, допоможе зберегти працездатність більшої кількості платформ протягом більш тривалого часу. Нарешті, Управління фінансового контролю міністра оборони має почати складати бюджети на вибуття деяких платформ. Навряд чи в бюджет буде закладено кошти на списання авіаносців, однак підвищення вимог до таких платформ, як бойові літаки спільного базування, також повинно враховуватися розробниками й асигнуваннями при розгляді перспектив розвитку систем.

• По-третє, Міністерству оборони слід розширити співпрацю з приватною промисловістю і почати вкладати значні кошти в оборонно-промислову базу, щоб мати можливість оперативного реагування, що дасть змогу Сполученим Штатам вистояти в затяжному конфлікті.

За прикладом Управління з управління виробництвом при адміністрації Рузвельта можна знайти шлях до балансування промислового потенціалу та військових вимог. Це означає залучення венчурного капіталу, прямих інвестицій і комерційних партнерів до участі у великих варгеймах і навчаннях. Урок Другої світової війни полягає в тому, що жодна зі сторін не знала, наскільки складною була реальність, поки вони не почали працювати разом.

• По-четверте, довгостроковий успіх у затяжному конфлікті зрештою залежатиме від забезпечення доступу до критично важливих матеріалів, особливо рідкоземельних, які необхідні для виробництва передових платформ.

Розумним кроком було б спонукання Фінансової корпорації розвитку до посилення уваги до питань національної безпеки, особливо до сталого видобутку рідкоземельних металів, під егідою боротьби зі зміною клімату. Крім того, інвестиції в акціонерний капітал компаній дадуть змогу забезпечити належну обачність США та запобігти зловмисному впливу супротивників, який стане проблемою під час конфлікту. Це дасть змогу розширити масштаби наявної роботи з "дружнього" шерінгу й одразу ж дасть відчутні переваги для промислової бази. Оскільки міністерство продовжує збільшувати інвестиції в передові платформи, в яких використовуються рідкоземельні матеріали, безпека ланцюжків постачання цих критично важливих мінералів є імперативом.

Нарешті, Управління заступника міністра оборони із закупівель і підтримання виробництва має розширити наявні повноваження за розділом III Закону про оборонне виробництво, додавши до них приватне акціонерне і боргове фінансування. Цього можна домогтися власними силами, використовуючи прибуток з Фонду оборотних коштів Агентства матеріально-технічного забезпечення оборони для інвестицій в оборонну промислову базу, а не за рахунок додаткових асигнувань Конгресу. Історично склалося так, що Фонд обігових коштів оборонного відомства застосовувався для підтримки таких проєктів, як Меморіал Другої світової війни. Зосередження інвестицій у капіталомістких, пріоритетних галузях промисловості, що залишили США, дасть змогу забезпечити необхідний потенціал для майбутніх бойових дій, а також створити добре оплачувані робочі місця для американців. Крім того, це дасть змогу міністерству отримувати значно більший прибуток для реінвестування в промислову базу. Під час Другої світової війни аналогічну функцію виконувала Корпорація оборонних заводів, що надавала субсидії на розширення оборонної промислової бази за рахунок значних інвестицій в об'єкти, які мають суто державне призначення, або ж полегшувала податкові пільги для промислових потужностей із ширшими можливостями подвійного застосування. В умовах підвищеного бюджетного тиску на Міністерство оборони пошук можливостей використання наявних потоків доходів без звернення до Конгресу відкриває широкі можливості для відновлення американської промислової бази після десятиліть атрофії.

Затяжна війна між Китаєм і США стала би глобальним катаклізмом, який змінив би наш світ на кілька поколінь уперед. Але чи можуть Сполучені Штати підготувати свою промислову базу до потенційного стримування противника? Підвищення промислового потенціалу, можливостей, стійкості та демонстрація готовності вести тривалу війну значною мірою сприяли б ухваленню рішучих заходів. Ці рекомендації не претендують на всеосяжний характер — проблеми з робочою силою, наявним нормативним законодавством і бюджетними обмеженнями залишаються реальними, — але проблема підготовки до тривалого конфлікту назріла ще вчора. Кілька поколінь тому генерал Дуглас Макартур зауважив, що держави завжди виявляються готовими до конфлікту занадто пізно. На усунення проблем в оборонно-промисловій базі США знадобляться роки, тому краще почати зараз, ніж запізнитися.

Про автора

Джон Барретт — кадровий логіст ВПС США. Він дякує генерал-майору Дейву Сенфорду, доктору Келлі Гріко, Крісті Аухенбах, Джейку Чепмену та Домініку Янтку за їхні поради та відгуки. Усі помилки в тексті належать автору.