Превентивний удар. Що буде, якщо США завдадуть ядерного удару по силах вторгнення Китаю

Сполучені Штати вперше розмістили ядерну зброю в Європі у вересні 1954 року. Згодом тисячі боєголовок вирушили на європейські бази, щоб компенсувати величезну перевагу Червоної армії і військ Варшавського договору в конвенційному озброєнні та запобігти його застосуванню проти союзників по НАТО. Цю зброю вважали важливою не тільки для захисту альянсу, а й для підтримання однозначного зв'язку з американськими стратегічними ядерними силами, яка практично гарантувала би, що будь-яке радянське вторгнення до Західної Європи швидко переросте в загальну ядерну війну – принаймні так пояснювалася логіка. Насправді ж упродовж усієї холодної війни зберігалися сумніви щодо корисності тактичних ядерних сил, можливості контролювати ядерну ескалацію і готовності Сполучених Штатів пов'язати свою долю з долею європейських союзників. Вчені та практики присвятили чимало часу і сил аналізу проблеми ведення обмежених війн проти супротивників, що володіють ядерною зброєю, намагаючись розробити засоби досягнення стратегічних цілей, не допускаючи при цьому ескалації до великомасштабного обміну ядерними ударами і взаємного знищення. Їхні зусилля не принесли особливих плодів.

Фокус переклав статтю Девіда Кірна про те, як можна захистити Тайвань тактичною ядерною зброєю.

Стрімке нарощування китайського ядерного потенціалу після масштабної двадцятирічної програми модернізації звичайних збройних сил знову ставить Сполучені Штати перед перспективою участі в конвенційному конфлікті проти великої ядерної держави. Можливо, було би корисно повернутися до теми обмеженої ядерної війни і застосування тактичної ядерної зброї, з огляду на виклики нинішньої обстановки у сфері безпеки. Проте одна ідея, висунута Центром Скоукрофта при Атлантичній раді, видається особливо недалекоглядною і небезпечною: пропозиція спланувати і підготуватися до першого застосування тактичної ядерної зброї проти китайських військово-морських і амфібійних сил, зосереджених у Тайванській протоці, на початкових етапах вторгнення.

У серії недавніх доповідей аналітики Центру Скоукрофта стверджують, що потенційне перше застосування тактичної ядерної зброї Сполученими Штатами було б особливо корисним проти величезних китайських десантних сил вторгнення, які почали би проводити операції біля берегів Тайваню. Воно з високою ймовірністю знищить або зашкодить флот і, отже, переможе вторгнення. Застосування ядерної зброї проти військових цілей у Тайванській протоці зведе до мінімуму супутню шкоду, а її чітка обмеженість винятково військовими цілями пом'якшить потенційну динаміку ескалації, уникаючи більш провокативних цілей, наприклад, на материковій частині Китаю.

Визнаючи важливість захисту Тайваню, ця пропозиція видається надмірною реакцією на значну – але не незворотну – зміну балансу звичайних збройних сил у регіоні на користь Китаю. Насамперед незрозуміло, чому саме така зміна політики є необхідною. Також не очевидно, що стримування через загрозу першого застосування тактичної ядерної зброї матиме бажаний вирішальний вплив на Пекін, якого домагаються автори. Якщо така політика буде застосована, вона викличе небезпечну динаміку ескалації, яку її прихильники применшують. Пропозиція, найімовірніше, буде сприйнята як небезпечна і провокаційна, що викличе тривожність у союзників і посилить напруженість у регіоні. Нарешті, вона може підірвати ширші зовнішньополітичні цілі США, такі як нерозповсюдження. На щастя, військовий виклик китайського вторгнення можна вирішити за допомогою наявних і запланованих конвенційних методів, що робить такий радикальний відхід від політики національної безпеки США непотрібним.

Перше застосування тактичної ядерної зброї: необдумана реакція

Хоча за останні два десятиліття баланс звичайних збройних сил у Тайванській протоці, безумовно, змінився на користь Китаю, перше застосування тактичної ядерної зброї проти сил вторгнення – це крайній і непотрібний варіант. Саме тому, що цим великим силам доведеться подолати майже сто морських миль, щоб досягти берега Тайваню, вони будуть вкрай уразливими для цілої низки конвенційних військових засобів, якими Сполучені Штати володіють на даний момент або які можна розробити й розгорнути за короткий термін, щоб створити реальну загрозу успіху такої операції.

Наприклад, американські ударні підводні човни в координації з американськими бомбардувальниками дальнього радіусу дії, що несуть звичайні крилаті ракети та інші боєприпаси точного наведення, здатні значно послабити китайські сили, які намагатимуться здійснити ризиковану подорож через протоку. Різні аналітики запропонували кілька потенційно недорогих та інноваційних концепцій, заснованих на автономних безекіпажних підводних апаратах, мінах та інших заходах протидії, які можна розробити відносно швидко. Особливо корисними видаються дві платформи, які планують вивести на пенсію: чотири атомні підводні човни з керованими ракетами класу Ohio (кожна з яких несе до 154 крилатих ракет зі звичайним озброєнням, а також міни і безпілотні підводні апарати) та бомбардувальник B-1B, здатний доставляти високоточні боєприпаси і протикорабельні ракети з-за меж оспорюваних регіонів. Головна мета – поставити керівництво Китаю перед високою ймовірністю того, що його сили вторгнення будуть серйозно ослаблені, якщо не знищені, під час ризикованої спроби приєднати Тайвань силою. Сполучені Штати можуть домогтися цього, не вдаючись до загрози першого застосування тактичної ядерної зброї, завдяки постійним інвестиціям у конвенціональні платформи, боєприпаси та інноваційні засоби протидії.

Вплив на стримування: менший, ніж здається на перший погляд

Пропонований перехід до планування і явної або неявної загрози першого застосування тактичної ядерної зброї навряд чи значно підвищить здатність Сполучених Штатів стримувати Китай. Тайвань не є офіційним союзником за договором, і тому в нього немає жодних гарантій прямого військового втручання США від його імені в разі нападу. Таким чином, погроза з боку США застосувати ядерну зброю проти конвенційних сил вторгнення після майже 80 років незастосування ядерної зброї і перед обличчям ймовірної ескалації з боку Китаю може не сприйматися як гідна довіри.

Варта уваги загроза стримування складається з матеріальних можливостей і оцінки рішучості сторони, що обороняється. Перше зазвичай охоплює військові сили, достатні для того, щоб очікувані витрати, яких зазнає супротивник у відповідь на вчинення небажаної для нас дії, були настільки високими, що перекреслювали будь-які передбачувані вигоди (покарання), або щоб ризики недосягнення цілей супротивника були настільки великими, що дії заздалегідь вважалися марними (заперечення). Що стосується рішучості оборонця, її зазвичай важче досягти і підтримувати. Вона зводиться до психологічних стосунків між оборонцем, і супротивником, за яких супротивник вірить, що той, хто обороняється, має бажання і готовність виконати свою погрозу, якщо супротивник вдасться до небажаних дій. Стримати агресивного і схильного до ризику супротивника від прямої атаки може бути непросто. Але з огляду на те, що сторона, яка обороняється, бореться за свій народ, територію і виживання як суверенної держави, змусити супротивника повірити, що витрати і ризики переважать будь-які очікувані вигоди, буде неважко за наявності достатньої військової могутності.

Завдання створення і підтримки надійного стримування значно ускладнюється, коли сторона, що обороняється, намагається запобігти діям супротивника проти третьої сторони, наприклад, союзника. Продовження гарантій стримування вимагає, щоб супротивник повірив не тільки в те, що оборнець виконає свої зобов'язання і втрутиться в оборону союзника в разі нападу, а й у те, що оборонець готовий зазнати при цьому значних збитків. З появою ядерної зброї і настанням стратегічного ядерного глухого кута між Сполученими Штатами і Радянським Союзом, коли кожна з наддержав могла знищити іншу в разі великомасштабного обміну ядерними ударами, підтримання сильного і надійного стримування, що поширюється на союзників по НАТО, потребувало ретельного калібрування військового потенціалу, масштабної та копіткої дипломатії і постійних запевнень для збереження згуртованості альянсу.

Хоча Акт про відносини з Тайванем можна витлумачити як зобов'язання Сполучених Штатів підтримати Тайвань прямим військовим втручанням у разі китайського нападу, не менш правомірно інтерпретувати зобов'язання "надати Тайваню зброю оборонного характеру" та "підтримувати здатність Сполучених Штатів протистояти будь-якому застосуванню сили або інших форм примусу" як насамперед військову допомогу, постачання та інші форми матеріальної підтримки. Це просто не ті офіційні дипломатичні відносини і відносини у сфері безпеки, які могли б стати основою для розгляду можливості застосування ядерної зброї практично за будь-яких обставин, не кажучи вже про нанесення першого ядерного удару по конвенційних силах супротивника. Ба більше, громадська підтримка Тайваню в США, яка, згідно з опитуваннями, висока як ніколи, підтримує надання Тайваню допомоги в захисті від Китаю в разі нападу, але послідовно виступає проти будь-якого прямого військового втручання з боку Сполучених Штатів. Разом узяті, ці два факти — двозначні та каламутні дипломатичні зобов'язання і незначна суспільна підтримка прямої участі США — значно підривають довіру до загрози застосування ядерної зброї США в тайванському контексті.

Якщо такий проєкт буде реалізовано як офіційну політику США, то він може поставити нещасного американського президента в нескінченно складне становище пастки довіри — він буде змушений обирати між застосуванням тактичної ядерної зброї в ситуації, що не зачіпає безпосередньо життєво важливих інтересів національної безпеки США, і відступом. Уже тільки з цієї причини проєкт варто відхилити.

Ігнорування небезпечної динаміки ескалації

У доповіді Атлантичної ради стверджується, що, незважаючи на "значний ризик ескалації", у Пекіна не буде стимулу переходити до застосування ядерної зброї після першого удару США по силах вторгнення Китаю, оскільки така ескалація нічого не дасть для поліпшення перебігу вторгнення.

Як зазначалося вище, знищення амфібійних сил НВАК зробило б прагнення до "військової переваги" дещо спірним, оскільки сили Китаю, що залишилися, не змогли б захопити Тайвань, не отримавши кілька великих портів і аеродромів.

Можливо, технічно це й правильно. Однак, з огляду на шок від ядерного удару США, значні втрати і втрату військово-морських сил, сумнівно припускати, що китайські лідери відреагують так покірно. Масштабна амфібійна операція може бути фактично програна, але інвестиції Китаю у звичайні та ядерні балістичні та крилаті ракети припускають широкий спектр варіантів відповіді на ядерні удари США, які можуть завдати шкоди американським позиціям у західній частині Тихого океану. Конвенційний і/або ядерний шквал проти однієї або декількох американських авіаносних груп у регіоні може розглядатися як пропорційна відповідь на перше застосування ядерної зброї США. База ВПС Андерсен та інші об'єкти на Гуамі є ще однією привабливою ціллю, так само як і американські бази на Окінаві та в Японії, хоча технічно це і буде нападом на територію США і, отже, загрожує подальшою ескалацією. Китайські планувальники могли б розглядати ці цілі як привабливі для зниження здатності Сполучених Штатів накопичувати сили в найближчому регіоні на деякий час, протягом якого Китай міг би провести руйнівну повітряну і ракетну кампанію проти Тайваню.

Чи то емоційна реакція лідера, чи то тиск, який вимагає показати, що він робить рішучі дії для задоволення вимог розгніваного населення, чи то ретельно спланована стратегічна контратака, — ймовірність китайської ескалації слід вважати надзвичайно високою після втрати значної частини флоту і сил вторгнення в перші години кампанії проти Тайваню.

Тривога союзників і провокування конфлікту

Союзники постійно шукають запевнень у тому, що якщо вони справді зазнають нападу супротивника, то відповідь буде автоматичною та (в ідеалі) переважною. Вони також дуже чутливі до дій патрона, які можуть або підірвати довіру до союзницьких відносин, або потенційно збільшити ймовірність військового конфлікту, якого інакше можна було б уникнути. Як випливає з наведеної вище дискусії про Сполучені Штати і НАТО в період холодної війни, забезпечити впевненість союзників може бути навіть складніше, ніж підтримувати надійні сили стримування. Для такого покровителя, як Сполучені Штати, балансувати між погрозами розширеного стримування і заспокоєнням союзників часто непросто, і під час розроблення політики слід серйозно враховувати сприйняття і прогнозовану реакцію союзників.

Погроза США завдати тактичного ядерного удару по китайських силах вторгнення, найімовірніше, буде сприйнята в столицях союзників із тривогою з двох основних причин. По-перше, змусити ці держави повірити, що Сполучені Штати вважають їхню безпеку і територіальну цілісність настільки важливими, що готові захищати їх і (що важливіше) нести очікувані витрати конвенційного або навіть ядерного конфлікту, складно за найсприятливіших обставин. Просте поширення ядерного стримування на Тайвань у конкретному випадку китайського вторгнення поставило б під сумнів серйозність, з якою Сполучені Штати виступають з подібними погрозами. Оскільки це може бути сприйнято як блеф, що не заслуговує на довіру, лідери цих країн можуть розцінити таку раптову і різку зміну в політиці як підрив цінності зобов'язань перед союзниками і поставити під сумнів готовність США захистити їх у критичний момент. Найімовірніше, це буде сприйнято як ознака паніки і відсутності впевненості з боку Сполучених Штатів.

По-друге, перехід до політики першого застосування проти китайських сил вторгнення, безсумнівно, підвищить напруженість у регіоні і викличе побоювання, що керівництво Пекіна може вжити превентивних дій проти Тайваню. Потенційна зміна фактичного регіонального статусу-кво позбавить Китаю можливості визначати статус Тайваню за допомогою військової сили і може прискорити події, які він покликаний стримувати. Союзники в західній частині Тихого океану не прагнуть до регіональної війни. Політика, що виглядає як різке відхилення від норми, призведе до серйозної напруженості або навіть відкритого розриву союзницьких відносин.

Одним з обґрунтувань важливості захисту Тайваню є вплив на відносини Америки зі Східною Азією. Це, безумовно, правомірне побоювання. Однак критичне географічне положення Тайваню саме по собі не є достатньою стратегічною підставою для того, щоб розглядати можливість першого застосування ядерної зброї проти китайських сил вторгнення. Простіше кажучи, напад на Тайвань – це не напад на Японію або Південну Корею, і він не буде розцінений як такий ні в Токіо, ні в Сеулі, відповідно. Зобов'язання США щодо розширеного стримування перед цими країнами спрямовані виключно на їхній захист. Розширення визначення "захисту" до включення в нього звичайного нападу на Тайвань підірвало би довіру до гарантій, що лежать в основі цих альянсів. Серйозніша проблема полягає в тому, що погроза США першими застосувати ядерну зброю від імені Тайваню вносить новий нестабільний елемент у безпеку Східної Азії, який, імовірно, буде розглядатися союзниками як дестабілізуючий і такий, підвищує ймовірність конвенційного або ядерного удару по союзниках США. Замість того, щоб розглядати це як посилення стримування, внутрішньополітична опозиція в Японії, Південній Кореї, на Філіппінах і навіть в Австралії, найімовірніше, почне перешкоджати співробітництву з союзниками в разі реальної тайванської кризи. Коротше кажучи, поява потенційної можливості першого застосування ядерної зброї США тільки ускладнить операції альянсу і значно знизить цінність цієї співпраці, коли вона знадобиться найбільше.

Ігнорування більш серйозних політичних наслідків

Нарешті, хоча це навряд чи хвилює авторів цих звітів, погроза або фактичне застосування ядерної зброї проти китайських сил вторгнення матиме значні, довгострокові та негативні дипломатичні наслідки для Сполучених Штатів, крім вищеописаного впливу на регіональних союзників. Передбачуване зрушення в політиці, ймовірно, ускладнить глобальні зусилля з нерозповсюдження. З огляду на характер міжнародної обстановки у сфері безпеки, Сполучені Штати дійсно можуть бути змушені в найближчі десятиліття більшою мірою покладатися на свій ядерний арсенал, але ця спроба замінити тактичну ядерну зброю у зв'язку з передбачуваною нестачею озброєнь видається коротким шляхом до розв'язання військової проблеми, яку можна розв'язати за допомогою звичайних засобів, підриваючи довіру до дипломатичних зусиль США з підтримання та/або зміцнення міжнародного режиму нерозповсюдження.

У ширшому сенсі ідея про те, що Сполучені Штати вперше з 1945 року застосують ядерну зброю для захисту Тайваню від китайського вторгнення, матиме значні, негативні та довгострокові дипломатичні наслідки. Важко уявити собі незліченні потенційні наслідки, але застосування ядерної зброї США майже напевно зруйнує режим нерозповсюдження як функціонуючу структуру, спонукає держави (включно з Китаєм) придбати або вдосконалити наявний ядерний арсенал, а також завдасть шкоди репутації Америки на світовому рівні.

Пропозиція про планування і підготовку до проведення тактичних ядерних операцій проти китайських сил вторгнення в Тайванській протоці є короткозорою. Це непотрібне вирішення військової проблеми, яка в іншому повністю відірвана від національної безпеки і дипломатичних інтересів США. Крім сумнівної цінності такого рішення як засобу стримування, воно стало б небезпечним і саморуйнівним, з довгостроковими згубними наслідками для Сполучених Штатів, їхніх союзницьких відносин і становища у світі.

Про автора

Девід В. Кірн-молодший – доктор наук, запрошений учений у рамках проекту "Управління атомом" у Гарвардській школі Кеннеді. Доцент Університету Святого Іоанна в Нью-Йорку.