Що в Путіна в голові? Що Росія вимагатиме від НАТО та коли поглине Білорусь

Росія зосереджує війська на кордоні з Україною, проводить мобілізацію, вимагає від НАТО гарантій безпеки та щодня загрожує повномасштабним вторгненням. Багато хто думає, навіщо нинішньому господарю Кремля війна, адже це не лише жертви, а й можливе падіння рейтингів. І конкретні логічні пояснення справді знайти складно. Але якщо спробувати подивитися на світ, а особливо історію очима Володимира Путіна, багато що стає зрозумілим.

Філософи Путіна: Іван Ільїн, Лев Гумільов

У жовтні 2021 року Путін виступив на засіданні міжнародного дискусійного клубу "Валдай". Відповідаючи на запитання, яких авторів читає, він назвав ім'я російського філософа Івана Ільїна, а потім сказав: "Він думав про Росію та її майбутнє". Насправді Ільїн давно присутній у житті Путіна — його цитати за останні 15 років найчастіше зустрічаються в публічних виступах президента Росії.

"Із середини 2000-х Путіна цікавить біла еміграція, він цитував праці Олександра Солженіцина, Івана Ільїна та Лева Гумільова. Його радники шукали матеріали, здатні обґрунтувати політичний курс — правий лібералізм", — каже Олександр Морозов, російський журналіст і політолог, науковий співробітник центру Російських досліджень Бориса Нємцова в Карловому Університеті в Празі.

Путін — розумна людина, і все, що він говорить, не можна сприймати одномірно. Він грає в шахи: маскує плани, створює димову завісу. Він чекіст. Це його професія

Ільїн народився в царській Росії, після приходу більшовиків його вигнали з країни, жив у Німеччині та Швейцарії, захоплювався фашизмом і вважав за можливе поєднувати "національну диктатуру" з релігією. Саме на підході Ільїна ґрунтується путінський погляд на Україну, вважають експерти.

"Україна визнається найзагрозливішою частиною Росії в сенсі відділення та завоювання. Український сепаратизм — явище штучне, позбавлене реальних підстав. Він виник із честолюбства ватажків і міжнародної завойовницької інтриги. Відділившись, ця держава піддає сама себе на завоювання та пограбування іноземців. Малоросія та Великоросія пов'язані воєдино вірою, племенем, історичною долею, географічним розташуванням, господарством, культурою та політикою", — так про Україну писав Ільїн 1938-го, так її уявляє Путін 2021-го. Для них обох України не існує, а слово "українці" можна дозволити писати в лапках. Путін настільки надихнувся словами філософа, що вирішив звести їхнього автора в культ — порох перезахоронити в Москві, а книги перевидати. Одну з найвідоміших — "Наші завдання" — напередодні розстрілів на Майдані й окупації Криму в подарунок від Кремля отримають усі губернатори та високопосадовці пропрезидентської партії "Єдина Росія".

Згаданий Лев Гумільов – ще один улюблений філософ Путіна. Вважається, що його цитати, як і Ільїна, у промовах президента РФ з'явилися з подачі ексзаступника керівника адміністрації Бориса Єльцина й ідейного натхненника приходу до влади Путіна Владислава Суркова. Саме Гумільов писав про важливість євразійського простору, куди так хотів затягнути Віктора Януковича й Україну Путін у 2013-му. Іншим Гумільовим, а філософ помер у 1992 році, був якийсь публіцист Юрій Бородай. Син останнього Олександр, нині депутат Держдуми, 2014-го зіграв свою роль під час вторгнення РФ в Україну — спочатку брав участь в окупації Криму, а потім проголосив себе прем'єр-міністром "Донецької народної республіки".

Радянські ідеали. Володимир Путін і радянський підручник історії

"Після 2014 року репертуар Путіна став змінюватися: православна святість і елементи царського періоду Миколи І чи Олександра ІІІ відійшли на другий план. Не те щоб зовсім зникали, але паралельно з'являлися інші. У голові в Путіна тепер усе впиралося в Радянський Союз. Він переконав себе, що той звалився якось неправильно і його треба збирати", — продовжує Олександр Морозов. Путін поступово став привласнювати Росії велич Радянського Союзу. Так, він неохоче визнає, що після 1991 року українська державність відбулася, але при цьому намагається обґрунтувати її історичну неправомірність. І далі — гірше, у Кремлі говорять то про "Ялту-2", то про новий Гельсінський акт, то про боротьбу з американською гегемонією.

НАТО — все ще червона ганчірка для Кремля. Він відповідатиме. Але навряд чи це буде воєнна агресія

"Але ж насправді цього нічого немає. Путін перебуває в бульбашці уявного Радянського Союзу. Хоч би як він фантазував, використовуючи перемогу у Великій Вітчизняній війні як ключову або андропівську модель переслідування інакодумців, його можливості обмежені — Росія ніколи не буде СРСР, — уточнює Морозов. — Ба більше, роздвоєння, шизофренія відбуваються на рівні реальної зовнішньої політики, в одному блоці він говорить про євразійський економічний простір, а в іншому розгортаються фантазії: Росія разом із Білоруссю воює з Польщею, бореться проти містичного відновлення Великого князівства Литовського, нападає на Україну".

Стаття Володимира Путіна "Про історичну єдність росіян і українців", написана влітку 2021 року (її опублікував офіційний сайт Кремля — російською й українською мовами), за оцінками експертів, завершує його ідейні пошуки у відносинах і з Україною, і із Заходом, розставляє все крапки над "і". Вона ясно показує: Путін повертається до радянського підручника історії, прагнучи використати кожен епізод ідеологічно, розгортаючи їх у радянську концепцію міжнародного єдності. Морозов згадує, як у Празі зносили пам'ятник радянському маршалу Івану Конєву: "Москва дуже образилася, мовляв, чехи невдячні — їх рятували, а вони забули. І спробувала нав'язати дискусію навколо радянської концепції історії, але чеські інтелектуали вирішили, що в такій дискусії брати участь не будуть, для них це перероблене минуле". Україна — не Чехія, радянські міфи в нас усе ще знаходять відгук, і це слабке місце.

Не один народ. Що росіяни думають про українців

Росія намагається присвоїти чужу історію: то з розмахом святкує День хрещення, стверджуючи, що Московська держава — єдиний наступник Стародавньої Русі, то називає дочку київського князя Ярослава Мудрого, Анну, російською. Або ж намагається спотворити історію, сказавши, що Переяславські угоди 1654 року — акт "з'єднання" з Москвою, Крим — споконвіку російська земля, а Україна — це лише "дітище радянської епохи". Історики кажуть: прагнення Москви приватизувати минуле, писемність, православ'я та культуру – це спроба утримати ілюзію неіснуючої величі. Без цього "відновлення" статусу наддержави неможливе. Ексдепутат Державної думи РФ Ілля Пономарьов, єдиний із 450 депутатів, який проголосував у 2014 році проти анексії Криму, каже: проблема в тому, що російська ідентичність не існує без української. Якщо красти та спотворювати не будуть, залишиться неприваблива правда: Росія — лише пізня спадкоємиця Золотої орди. Таке в розумінні Ільїна, Гумільова та Путіна неможливо.

Утім, як і в розумінні російської більшості. Адже серед росіян поширений міф про єдиний народ. Багато хто посилається на сімейні та мовні зв'язки з українцями, готові визнати ідеї щодо неспроможності України. Тому в України можна було забрати Крим і окупувати Донбас — там, на думку росіян, також живуть росіяни.

Згідно з опитуваннями російського "Левада-Центру", 86% росіян досі підтримують анексію Криму. Серед них, припустимо, є і ліберали, і опозиціонери. Наприклад, Олексій Навальний. Це ж він казав: "Крим не бутерброд із ковбасою, щоб його туди-сюди повертати". А між тим Навальний і сам наполовину українець: його батько родом із села Залісся Київської області. У своїх численних інтерв'ю опозиціонер, подібно до Путіна, не раз говорив, що росіяни й українці — фактично "один народ": "Це думка людини, яка провела велику кількість часу в Україні, і родичі в мене там. Я взагалі не бачу різниці між росіянами й українцями. Для мене взагалі жодної різниці: одні й ті самі люди". Такі висловлювання не можуть не надавати сили Володимиру Путіну.

На роздоріжжі. Що робити далі господареві Кремля

"Путін думає про безпеку, владу та гроші. Для того, щоб забезпечити безпеку та гроші, йому потрібна влада", — говорить Ілля Пономарьов. А владу, хоч би як там було, навіть йому дає народ. І коли господар Кремля натякає, що готовий захищати росіян, а фактично розпочати війну з Україною, він завжди заглядає в дані соціології.

"Путін уперше перебуває в роздумах про те, що робити далі. У тому числі — з Донбасом, — вважає Олександр Морозов. — Він завжди наполягав на дотриманні Мінських протоколів лише тому, що вони дозволяли йому вштовхнути назад троянського коня. Але ця операція з кожним місяцем стає все більш нереальною… Тоді виникає питання: навіщо його тримати? Чому він заговорив про повномасштабну агресію? Він не розуміє, на що в Україні можна натиснути за допомогою Донбасу. Якщо раніше припускали, що питання ОРДЛО може ось-ось вирішитися, то через майже вісім років і українська влада, і світова дипломатія адаптувалися до ситуації, коли уряд України не контролює ОРДЛО".

Найімовірніше, пояснення всього, що відбувається, — бажання добитися нейтралітету Заходу та поглинання Білорусі

Путін у безвиході. Йому залишається лише нападати чи здаватися. До здачі він навряд чи готовий. Тому й вимагає від НАТО гарантій безпеки. Вони в його розумінні такі, як для Радянського Союзу, і не відповідають реальності: ніхто не загрожує Росії тією мірою, якою говорить Кремль.

"Росія вимагає дезавуювання рішення Бухарестського саміту 2008 року про перспективи членства України та Грузії в НАТО та юридично закріплених гарантій нерозміщення з боку США та НАТО ударних систем озброєння в країнах, що межують із РФ. Це стосується не лише України та Грузії, а й Азербайджану, де розташоване турецьке озброєння, а також членів НАТО — країн Балтії та Польщі", — говорить Єгор Черньов, народний депутат, голова постійної делегації Парламентської Асамблеї НАТО.

"НАТО — все ще червона ганчірка для Кремля, — упевнений Морозов. — І Кремль відповідатиме. Навряд чи це буде військова агресія. Вона, з будь-якої точки зору, найслабша відповідь для Москви. Вона не вигідна їй. Занадто публічна, занадто демонстративна, занадто багато витрат". Набагато легше ініціювати політичну кризу в Україні. До того ж, у Путіна завжди залишається можливість маніпулювати транзитом газу.

"Зараз нічого конструктивного робити в українському напрямку неможливо, – погоджується Пономарьов. – У Кремлі все одно вважають, що ми тут самі себе з'їмо, нам просто не треба заважати". Ціль Путіна — не конкретні території чи навіть держава, а можливість впливати на світовий порядок. За допомогою України він хоче влаштувати хаос у регіоні, залучити багато країн у безнадійну ситуацію, коли доведеться ухвалювати складні рішення та навіть зазнавати втрат.

"Путін — розумна людина, і все, що він говорить, не можна сприймати одномірно. Він грає в шахи, причому об'ємні: маскує плани, створює димову завісу. Він — чекіст. Це його професія. Робить усе можливе, щоб Україна нервувала, щоб весь світ нервувався, щоб усі думали, що основний удар буде тут", — каже Ілля Пономарьов. І Путін не збирається відступати від своєї фінальної мети — відновлення союзу слов'янських держав: Росії, Білорусі, України і, можливо, Придністров'я, він може просто змінити першу мету — розпочати міфічне об'єднання з Мінськом.

"Щоб зрозуміти, що в Путіна в голові, необхідно проводити трепанацію черепа, але найімовірнішим поясненням усього, що відбувається, я думаю, є бажання досягти нейтралітету Заходу та поглинання Білорусі, — вважає ексдепутат Держдуми. — В обмін на те, щоб він на якийсь час відстав від України, йому повинні дати можливість остаточно затягнути в себе Білорусь, оскільки на Заході цю анексію вважають такою, що практично відбулася, і нові кроки Кремля не змінить статус-кво, то в нього це може вийти… А вся ця історія з військами на українському кордоні була не так рухом військ, як піаром".

Пономарьов уважає, що поглинання Білорусі Путін завершить до кінця 2023 року: "2024-го в нього закінчуються президентські повноваження, і йому було б оптимально не піти на нові вибори президента РФ, а пересісти в крісло лідера об'єднаної держави".

При цьому експерти наполягають: від спонтанних рішень Путіна ніхто не застрахований.