"Малюки" проти Китаю. Чи зможуть Японія, Філіппіни та Корея протистояти Пекіну за допомогою США

Нещодавно у ЗМІ з'явилася інформація про розміщення нових американських військових баз на Філіппінах. Це посилення присутності США в регіоні зумовлене зміною геополітичних пріоритетів Вашингтона та загалом розподілу сил у світі, яке пророкує нам ХХІ ст. Попри поширені стереотипи, саме Азія з великою ймовірністю перебере на себе роль центру світу у Європи, яку остання насправді утримувала не так вже й довго в історичному контексті — всього кілька століть. Цей період і є Новою історією, а XXI ст. має усі шанси стати віком Азії. Тож природно, що Вашингтон більше цікавлять перипетії в цьому кутку світу, зокрема в регіоні Південнокитайського моря, де проходить третина світових вантажних перевезень та здійснюється 10% світового вилову риби.

Останні десятиліття Китай все виразніше демонструє бажання не просто бути присутнім чи домінувати у цьому регіоні, а взяти його під контроль (90% його морської торгівлі здійснюється саме тут). Піднебесна навіть споруджує штучні острови, щоб отримати права на морську акваторію. Вашингтон же не збирається просто так поступатися своєму ключовому геополітичному опоненту у XXI столітті. Проте, схоже що долю протистояння між обома "геополітичними слонами" (як схарактеризував США та КНР в одному зі своїх виступів президент Франції Емманюель Макрон) вирішать звірі значно менші — регіональні гравці.

Закінчення Холодної війни: Китай без союзників

Основною проблемою КНР є те, що відносини з більшістю своїх сусідів їй доводиться розбудовувати практично з нуля. Після приходу комуністів до влади у 1949 році Піднебесна вела відносно ізольовану політику. В часи Холодної війни Пекін пройшов шлях від прямої участі у Корейській війні на боці комуністичної Півночі у 1950-1953 рр. до війни з комуністичним В'єтнамом у 1979 році.

На практиці це призвело до того, що після розвалу комуністичного блоку та встановлення тотальної гегемонії США КНР опинилася "своєю серед чужих та чужою серед своїх". Між Китаєм та Японією нависали негативні спогади про Другу світову війну, а Південна Корея, Сінгапур Філіппіни та Індонезія в часи Холодної війни перебували в американському "таборі", що залишало певний осад у взаєминах.

Також не просто склалися відносини з Індією, з якою в КНР відбувалися прикордонні конфлікти. Тож станом на момент розвалу комуністичного блоку в Китаю відносини були кращими зі США та Великобританією, ніж зі своїми ідеологічними однодумцями. А найнадійнішим союзником (чи взагалі єдиним) стала КНДР, яка після розпаду СРСР стала повністю економічно залежною від Пекіна.

Окрім цього винятку, система взаємовідносин на східному краю Азії після розпаду комуністичного блоку почала будуватися заново. І амбіції стати геополітичними лідерами в цьому перспективному регіоні після спадання напруги були не лише у Пекіна.

Поки світ залишався однополюсним, було зрозуміло, що усі козирі в союзників Вашингтона. Азійські тигри були економічними та моральними лідерами регіону, а безпека трималася на військовій могутності США. Сама Піднебесна лише нарощувала економічну співпрацю по обидва береги Тихого океану.

Китайські інтереси та антикитайські союзи

Проте чим могутнішим ставав Китай, тим, тісніше йому ставало у власних кордонах. Не маючи достатньо потужної сухопутної армії та й історичних традицій великих експансіоністських кампаній на суші, Піднебесна зосередила свої зусилля на здобутті контролю над одним з найцінніших ресурсів Південно-Східної Азії — Південнокитайським морем. Сучасні технології дозволяють розглядати океан не як перешкоду в просторі, а цінний природній та економічний ресурс. У Пекіні навіть розробили цілу стратегію "перлового намиста", яку називають морським аналогом свого стрижневого проєкту "Один пояс — один шлях" також відомим за англійською абревіатурою BRI. Проте вихід до Тихого та Індійського океану для Китаю перекривають не дружні та інколи навіть відверто ворожі держави. По суті Японія, Тайвань, Філіппіни, Індонезія та інші менші країни формують справжній ланцюг островів, який сковує КНР по усій її береговій лінії. І щоб його прорвати Китаю потрібно вклинити в нього свої ланки.

Почала Піднебесна з малого. У прямому сенсі слова. З початку століття Пекін почав акуратну дипломатичну роботу з малими острівними державами регіону. Робив він це із притаманною Китаю неквапливістю. Координатор Ради національної безпеки США з Індійсько-Тихоокеанського регіону Курт Кемпбелл зазначив, що в Пекіна немає серйозних територіальних чи інших претензій до більшості країн у цьому кутку світу. Натомість він пропонує інвестиції в межах BRI, культурне співробітництво та грає на почуттях ресентименту, пов’язаних з колоніальним минулим країн регіону.

Проте ключове правило бізнесу стверджує, що інвестиції потрібно захищати. З огляду на це зростає потреба КНР в нарощуванні власної не лише м’якої, а й цілком реальної військової сили, таким чином на думку професора Лі Мінцзяна навіть така м’яка політика Пекіна створює в нього потребу мілітаризації регіону. Цікаво, що на відміну від США КНР не поспішає повідомляти широкому загалу інформацію про свої закордонні військові бази. Офіційно вона така одна — розміщена у Джибуті (Сомалі). Проте все таємне з часом стає явним. Так, з’являється інформація про існування китайської присутності у Таджикистані та Камбоджі — важко тривалий час приховувати наявність значної кількості військових в будь-якій локації у сучасному світі. Тож є ймовірність, що китайська присутність у регіоні є потужнішою, ніж це можна аналізувати на основі відкритих джерел.

Цікаво, що США так і не створили в Індо-Тихоокеанському регіоні чогось на кшталт НАТО. Вашингтон в ньому представлений мереживом двосторонніх союзів з Японією, Південною Кореєю, Сінгапуром, Новою Зеландією.

Найбільший за кількістю дієвий альянс — це Quad, спілка США, Індії, Японії та Австралії. Її у Вашингтоні розглядають як найвагоміший інструмент стримування Китаю. Особливість цього альянсу в тому, що на відміну від Японії та Австралії, які з часів Другої світової війни були безумовними союзниками США, Індія була по іншу сторону "залізної завіси". Проте Пекін у Нью-Делі не люблять набагато більше, ніж Вашингтон і навіть плетуть на противагу китайському перловому намисту свій "діамантовий ланцюг".

Москва, яка тривалий час відігравала роль своєрідного медіатора між двома найбільш населеними державами світу, наразі вибула з гри. Тривалість її відсутності вирішується на українських полях битв і від цього залежить лояльність Індії до США. Ще один фактор російсько-української війни, який відгукується за тисячі кілометрів від епіцентру бойових дій.

Китайський союзник — загроза для Японії

Іншим таким фактором є зміна стратегії Японії. Побачивши на прикладі України, чим закінчуються гарантії безпеки демілітаризованій країні у Токіо все голосніше лунають голоси, які закликають покінчити з пацифізмом. Справді, масові ракетні удари по цивільній інфраструктурі держави, яка добровільно відмовилася від ядерної зброї ще надовго стануть суттєвим аргументом в устах мілітаристів по усьому світі. І з цим практично неможливо сперечатися. Військова інфраструктура — це те, що будується десятиліттями, і що робити Токіо, якщо одного дня у Вашингтоні вирішать, що їм більше не потрібна військова присутність у регіоні західного узбережжя Тихого океану (а ізоляціоністські заклики зараз занадто популярні у США, щоб їх ігнорувати). Саме російсько-українську війну вважає ключовим чинником зміни безпекової стратегії Японії старший політолог корпорації RAND Джеффрі В. Хорнунг.

А побоюватися Токіо є чого. КНР, проявляючи стратегічну виваженість, конфліктує з Японією лише в культурно-публіцистичному контексті, переважно апелюючи до пам’яті про Другу світову війну (яка для Китаю "розпочалася" ще у 1931 році з відторгненням від неї Маньчжурії за типовим сценарієм гібридної війни). Тоді Китай був жертвою, а Японія агресором. А для суттєвіших реальних погроз, які пов’язані із сьогоденням у Пекіні мають свого "скаженного пса" з ядерними боєголовками. У звіті Стокгольмського міжнародного інституту дослідження проблем миру (SIPRI) вказано, що Північна Корея накопичила до 20 ядерних боєголовок та має матеріалу для ще 45-55 подібних пристроїв.

Комуністична Корея є ідеальним кандидатом для такої ролі. В них уже давно імідж "мавп з гранатою", тож репутаційних втрат Пхеньян не зазнає. А от ймовірність військового інциденту з їх боку будь-який аналітик поставить вищою, ніж агресивні дії зі сторони Пекіна, який все ж має зовсім іншу репутацію. Як згадувалося вище, Пхеньян повністю залежний від Пекіна (за останні три десятиліття ця залежність лише зростала) і ядерна зброя (зброя загалом) — це, по суті, єдиний товар, який КНДР зараз може запропонувати світу. Наразі покупців не так вже й багато, тож вибір у родини Кімів невеликий. Такий парадоксальний результат ідеології Чучхе — курс попри на власні сили колись однієї із найрозвинутіших промислових держав Азії.

В таких умовах Японії та Південній Кореї постійно потрібно оглядатися у своїх діях на Піднебесну. Проте ця політика видала й інший результат. Спільний ворог зблизив дві країни, які до того століттями воювали одна з одною.

Що може об’єднати США та КНР?

Врешті до цього клубу жертв прямої та опосередкованої експансії Китаю готові долучитися й Філіппіни. Це стало можливим після відходу від влади у країні одіозного Родріго Дутерете, якому заважала налагоджувати близькі відносини з Вашингтоном його внутрішня доволі авторитарна політика,. Це стратегічне зближення й вилилося у намірах розміщення військових баз у країні. США мають намір надалі залишатися основною системоутворювальною ланкою безпеки демократичних країн регіону.

Парадокс ситуації в тому, що такі регіональні союзи в довгостроковій перспективі не вигідні Вашингтону, адже поступово ці держави можуть почати свою власну гру на регіональному рівні. Поки головним запобіжником є безпекова складова, яку усім учасникам гарантують саме США. Проте в міру поступової мілітаризації Японії (країна, попри формальну відсутність армії знаходиться на вершинах рейтингів військової могутності) в Токіо починають проявляти все більше ініціативи в геополітиці. Так Японія запропонувала світу свій інфраструктурний проєкт FOIP (Стратегія вільного та відкритого Тихоокеанського регіону) — в його межах в кінці березня прем’єр-міністр Японії Ф. Кісіда пообіцяв виділити $75 млрд на інфраструктурні проєкти, зрозуміло, "дружніх" держав. Ця активність свідчить про бажання Токіо створювати власний порядок дня, а не бути непотоплюваним авіаносцем у чужих проєктах.

У коротко- та середньостроковій перспективі виглядає, що Китай опиняється закритим від доступу (в стратегічному плані) до Індійського та Тихого океану міцним ланцюгом союзників США, проте у більш далекому майбутньому цей ланцюг може розірватися і не ззовні, а з середини. Це станеться, коли його ланки задумаються над доцільністю бути американським ланцюгом і амбіції регіональних столиць породять бажання викристалізувати власний проєкт. Парадоксально, що завадити цьому та об’єднати увесь діамантовий ланцюг може самий Китай, консолідувавши усіх (за аналогією європейської консолідації у 2022 році) своїм нападом на Тайвань. Адже як показав попередній урок ніщо, так не нівелює дрібні розбіжності та економічні інтереси та об’єднує навколо цінностей як загроза фізичного виживання. І цікаво, що такий розвиток подій вигідний обом сторонам, що розташовані на протилежних берегах Тихого океану, адже набагато краще бути лідером хоч не усього світу, але консолідованого табору, ніж рівним учасником значної кількості регіональних союзів з багатьма полюсами впливу.

Важливо

Американська Африка. Які країни континенту не потрапили під вплив КНР та РФ і підтримують Україну