Україна — не В'єтнам і навіть не Афганістан. Чому США варто бути з Україною до переможного кінця

Після Ханоя та Кабула США бояться втрат

В’єтнамська війна, зокрема, спонукала формувати свої військові стратегії так, щоб звести втрати своїх військових до мінімуму — в ідеалі до нуля. Втіленню цієї концепції в життя має сприяти вагома технологічна перевага американських військ над противником.

Не оминули увагою цю війну й опоненти США. Цікаво, що найвагоміші політико-стратегічні висновки обох умовних сторін стосувалися одного й того ж — загиблих американських військовослужбовців. Якщо стратеги з Пентагону все ж суттєво зменшили кількість своїх втрат, що продемонстрували у своїх успішних великих військових кампаніях, зокрема в ході операції в Іраку у 2003 році, то з іншої сторони умовного бар'єра зрозуміли надзвичайно високу ціну життя американського солдата, що кардинально змінило стратегії ведення воєн проти США. Виняткова технологічна перевага американських військ останні десятиліття не дозволяє нікому навіть мріяти про їх розгром на полі бою.

Проте в’єтнамський досвід дає ключ до перемоги над таким грізним ворогом — ціна життя американських воїнів заставляє їх скласти зброю, навіть не зазнавши поразки в жодному бою, бо в американському демократичному та гуманістичному суспільстві самий факт загибелі хоча б одного військовослужбовця — це вже вагома причина припинити війну, бодай ціною військової та політичної поразки.

Насправді перший такий досвід зіткнення цивілізацій (демократичної та авторитарної) має прямий стосунок до української землі. У 1919 році озброєні до зубів найновішою зброєю війська Антанти були виведені, зокрема з Одеси та Севастополя, під натиском більшовиків на тачанках, які на той час мало чим відрізнялися від сьогоднішніх талібів. А причиною всьому стали, зокрема, протести в Лондоні та Парижі не без участі місцевих комуністів, які через інститути Комінтерну контролювалися російськими більшовиками.

Сталін пам’ятав про це навіть через тридцять років після цих подій. Проте надалі Друга світова війна та корейська кампанія частково нівелювала цей досвід. А потім сталася в’єтнамська катастрофа. Тоді відпрацьована після Першої світової війни на Великій Британії та Франції схема була успішно застосована проти США. Наймогутніша у світі армія не змогла здолати маленьку азійську країну, про яку до того ніхто й не чув — і тим більше не знав, що В’єтнам разом із Афганістаном можна вважати азійським "могильником імперій".

Понад пів мільйона прекрасно озброєних із залученнями найкращих розробок ВПК американських військових не справилися з воїнами джунглів (яким, щоправда, надавав різного роду військову допомогу СРСР). Після цього американське суспільство ще й упало у "в’єтнамський синдром" — страх вплутатися в будь-яку військову операцію за кордоном через бажання ніколи не допустити загибелі та скалічення своїх воїнів. Здавалося, що його було подолано успішними компаніями в Іраку (1991 і 2003 рр.) та Афганістані (2001 р.). Проте подальший розвиток подій (американці зазнали більших втрат в ході окупації цих держав, ніж під час активної фази бойових дій) скоріш породив нові синдроми, ніж засвідчив одужання попереднього. Це призвело до перегравання трагедії евакуації Ханоя в Кабулі влітку 2021 року. Потім мав бути й Київ, проте українці змогли постояти за себе самі.

Після Другої світової війни США вигравали завдяки розвинутій економіці

Так у чому ж проблема з точки зору американців? Саме по собі небажання брати участь у закордонних конфліктах корисне для миру в усьому світі, і шкода, що про це не знають на північному сході від України. Проте історія та міжнародна політика набагато складнішi, ніж просте бачення гуманізму.

Річ у тім, що з часів доктрини Монро (1823 р.) увесь економічний, технологічний успіх і добробут американців (який є зразком для цивілізованого світу, хоча самі США вже давно не займають найвищі сходинки відповідних рейтингів) тримають на ідеалах свободи мореплавства, вільної торгівлі та безперешкодного руху капіталів, які, м'яко кажучи, не завжди поширювалися світом лише силою ідеї.

Інтервенція в Японію у середині ХІХ ст., дві світових війни, в яких США брали безпосередню участь, дозволили утворити глобальну світову економічну систему, в якій США як виробники найякісніших товарів, послуг і економічних моделей перебувають на вершині.

Величезний американський ВВП базується на експорті товарів, послуг та ідей із однієї сторони — та контролi над сировиною, зокрема енергетичною, всього світу. Оглядач The National Interest Полл Пілар зазначає, що жодну війну після Другої світової війни американці не вигравали безумовно, тобто війни завершувалися компромісами, проте всі поступки нівелювалися економічною і технологічною перевагою США. Ця перевага дозволяла не нав’язувати нерівних договорів, як це робили переможці впродовж усієї історії людства, а просто вимагати рівних умов і вільної конкуренції, у яких, зрозуміло, перемогу здобували американські компанії. Це, зрештою, розвалило СРСР і на короткий момент призвело до утворення однополюсного світу. Проте XXI століття кидає гегемону нові виклики.

Можна скільки завгодно називати китайську систему економікою плагіату, проте вона працює, і якщо відкинути етичну сторону, то економічний потенціал КНР створює реальну конкуренцію США. Можливо, ідеї новітніх технологій зв’язку, гіперзвукової зброї та штучного інтелекту виникли в США, проте зараз КНР випереджає їх у цих галузях, а саме вони можуть бути визначальними в безпековій і економічній складовій XXI ст.

Із іншої сторони, ринкова економіка дискредитувала себе в очах багатьох своїми постійними кризами, і модель керованості може справді бути конкурентоздатною в певних історико-географічних умовах, попри те, що її "поховали" в 1989 році.

Що це може означати на практиці для США? Уявімо, що сталося найстрашніше, i Київ було взято за 96 годин. Тоді в руках Москви й опосередковано Пекіна напряму опинився б щонайменше ринок продовольства. Яким би цінним не було "чорне золото" XX століття, проте XXI вже демонструє, що нафту їсти не можна, а людина споживає продукти зернових. Контроль за продуктами харчування став би вирішальним у битві за Африку. Далі б, імовірно, послідували Тайванська кампанія та можлива експансія Ірану в будь-якій формі на Близькому Сході. Вони кинули б Пекіну, Москві й Тегерану до ніг Азію. В разі найгіршого сценарію за умовами Москви почала б грати Європа.

Після цього, скоріш за все, "виявилося б", що айфони, продукти GM, Pfizer, технології 3G та інші кити американського експорту — це продукти "бездуховного споживацтва", "гомосексуалізму" та "неоколоніалізму". Штами б застосовувалися відповідно до регіону або всі разом, зрештою в "російському світі" основним аргументом і так є не "сила переконання", а просто сила. Ринок більшості світу би закрився для США, а міжнародною валютою був би не нафтодолар, а зернорубль (скоріш за все, юань, але це не суттєво). На фоні такої ізоляції "Велика депресія" здалася б американським обивателям дитячою казкою на ніч.

Чому на українському полі бою вирішується доля американського добробуту

Звісно, це опис найжахливішого сценарію (рожевого сну престарілих жителів царських покоїв у Москві, Пекіні й Тегерані), проте значна його частина може бути реалізована у випадку поразки України. Тож поки американські обивателі порівнюють Україну та В’єтнам, вашингтонські аналітики розуміють, що часи змінилися.

Тоді як п’ятдесят років тому технологічне, соціальне й економічне лідерство дозволяло нівелювати військову поразку, зараз поразки на дальніх полях бою — це шлях до ізоляції. Поки США безумовно домінували у світі, їхня політична влада могла визначати доцільність переміщення виробництва в будь-яку точку світу, і це було внутрішньою політикою Вашингтона, розборами між суспільними станами. Проте економіко-політична ізоляція позбавить їх простору для маневру, бо яка різниця, де розташоване виробництво товарів, на які немає ринків збуту?

Іншим важливим фактором є те, що на полях битв російсько-української війни не пролито крові жодного американського військовослужбовця (американські добровольці були українськими військовослужбовцями — це їхній особистий моральний вибір, а не суспільний обов’язок). Це справедливо, адже йдеться про виживання України, а не США, проте на полях України вирішується американський добробут. Щоб отримати прибуток завтра, потрібно інвестувати сьогодні. Американцям потрібно згадати правила бізнесу, які вони самі встановили. А також на ділі продемонструвати дійсну цінність життя їхніх військових. Адже в ринковому суспільстві будь-які аргументи потрібно підкріплювати доларом.

Врешті, максимально потужне сприяння Україні, яке б допомогло гарантовано остаточно здолати РФ (умовно — сотні "Хаймерсів", тисячі гаубиць 777 і танків "Абрамс", сотні багатофункціональних бойових літаків і т. д.) могло би в короткостроковій перспективі знизити добробут пересічних американців, проте чи варта можливість щороку купувати новий телефон (гіпотетично втрачена, хоча розгін ВПК у середньостроковій перспективі призведе до зростання робочих місць) життя чи здоров’я хоча б одного американського військовослужбовця? Одна справа — на мітингах вимагати військової поразки своєї країни, а інша — заплатити доларом за фактичну перемогу чужою кров’ю.

Цей стратегічний вибір доведеться зробити американцям, якщо вони не хочуть у найближчому часі на практиці познайомитися з практичним значенням вислову Степана Бандери про націю, яка замість свободи обрала хліб, а зрештою втратила і те, й інше. Українці за останні сто років отримали стільки гіркого досвіду, що впевнено можуть ним ділитися зі своїми недалекоглядними партнерами.

Важливо

Американська Африка. Які країни континенту не потрапили під вплив КНР та РФ і підтримують Україну