Все статьиВсе новостиВсе мнения
Стиль жизни
Красивая странаРейтинги фокуса
Восемь пуль. Как и зачем советская карательная система убила Симона Петлюру

Восемь пуль. Как и зачем советская карательная система убила Симона Петлюру

В мае 1926 года, 91 год назад, на одной из улиц Парижа был расстрелян Симон Петлюра. Убийца выпустил в него семь пуль, восьмая дала перекос и застряла в барабане револьвера

94220

У вівторок 25 травня 1926 року у Латинському кварталі Парижа поблизу книгарні, на перехресті вулиці Расіна та бульвару Сен Мішель, пролунали постріли. Спочатку вбивця підійшов і про щось запитав українською мовою чоловіка, який спокійно стояв і розглядав вітрину з книгами. Коли той відповів і знов повернувся до книг, убивця вихопив два револьвери й почав стріляти у спину свого співрозмовника.

Стріляв майже неприкметний чоловік. Він випустив сім куль, п’ять із яких влучили у жертву. Він намагався стріляти й далі, однак восьма куля дала перекіс і заклинила барабан револьвера. Але застрілений уже лежав на бруківці й стікав кров’ю. Коли підбігла поліція, вбивця поклав зброю і спокійно дав себе заарештувати.

Обидва — і вбивця, і його жертва — пройшли досить непрості життєві шляхи, аж поки не перетнулися вперше і в останнє в Парижі. Пролягали ці шляхи переважно в Україні. Вбивця — колишній анархіст, колишній член Іноземного легіону, співробітник каральних загонів ЧК та один зі старшин червоної бригади Котовського Самуїл Шварцбард (Шулим Швацбурд). Його жертва — Головний отаман УНР і на той час головний символ українського національного руху та українських національно-визвольних змагань 1917–1921 років Симон Петлюра.

За версією слідства, Шварцбард помстився Петлюрі за єврейські погроми в Україні. Але насправді Петлюру знищила радянська система. Відомо, що безпосередньою підготовкою терористичного акту займався резидент ОГПУ в Парижі Михайло Володін.

Терористичний акт, спрямований на якусь знакову постать, має на меті не стільки вбивство, скільки створення максимального суспільного резонансу. Європейська судова система надавала всі можливості для цього — широке залучення журналістів, виклики відомих осіб як свідків або коментаторів, можливість формування для пересічного громадянина, зазвичай охочого до сенсацій, простого уявлення про добро і зло.

В Симона Петлюру вбивця випустив сім куль. Метафорично можна порівняти кожну кулю із головними напрямами боротьби тоталітарної радянської машини проти українського національного руху.

Перша куля. В ідею

Можна вбити людину, але неможливо знищити ідею. Утім, маніпуляція масовою свідомістю дозволяє її спотворити, виставити у світлі, коли вона буде відштовхувати, а не притягувати. Показовою кульмінацією цієї ідеологічної еволюції став суд над Самуїлом Шварцбадом, який розпочався за півтора роки по закінченню слідства.

Суд тривав недовго — вісім днів. Основні сили Комінтерну та радянської агентури були кинуті на сам судовий процес. Фактично суд відбувався не над Самуїлом Шварцбардом, а над Симоном Петлюрою, який, на відміну від терориста, уже нічого не міг сказати.

За зловісною іронією історії, єдиного політичного діяча бурхливих 1917–1921 років, який багато зробив у захисті єврейського населення України, посмертно звинуватили у відповідальності за всі смерті євреїв в той період. Вигаданий антисемітизм Симона Петлюри став ретельно вивіреним тактичним ходом радянської резидентури. Франція ще не зовсім отямилася після "справи Дрейфуса" і тому звинувачення в антисемітизмі лягли на підготовлений грунт.

У закордонній пресі вийшло близько 120 публікацій. Головним захисником звинуваченого був французький комуніст Анрі Торес. На підтримку Шварцбарда виступили філософ Анрі Бергсон, художник Марк Шагал, письменники Ромен Роллан, Анрі Барбюс, Максим Горький і навіть Олександр Керенський. Самуїла Швацбарда відпустили відразу по закінченні суду. Йому присудили заплатити один франк за забруднення бруківки кров’ю вбитого…

Чи був Петлюра антисемітом? Бажаючим детально ознайомитися з усіма складними й жорсткими реаліями цієї доби можемо рекомендувати звернутися до фундаментальної праці американського історика Тараса Гунчака "Симон Петлюра та євреї". В 1917–1920-х роках євреї справді були найбільш беззахисною категорією населення. Практика єврейських погромів, розкручена ще в часи Російської імперії, набула в тих умовах колосальних масштабів. Найбільш організовано (ідеологічно підваженими) єврейськими погромами займалися білогвардійці ("жиды Россию продали!"), не відрізнялися по жорстокості й легендарні кавалеристи Першої кінної армії Будьоннова.

"Засновник сіонізму Володимир (Зеев) Жаботинський захищав на процесі покійного Симона Петлюру. Потім сіоністи йому дорікали за це. На всі закиди він відповідав: "Коли я вмру, то прошу одного — напишіть на моїй могилі: "Тут лежить людина, другом якої був Петлюра"

Євреї Російської імперії в абсолютній більшості жили в Україні. Межа осілості проходила по Кальміусу. Нагадаємо, що сегрегація, яка була неодмінним супровідником євреїв з часів знищення храма Соломона римлянами, почала руйнуватися в Західній Європі в часи Великої французької революції, коли була визнана рівноправність всіх французьких громадян, незалежно від їхнього етнічного походження. Так от, на Сході Європи такий злам відбувся в Україні в часи УНР.

Більше того, уперше в світовій історії положення про національну автономію євреїв з’явилося саме в Конституції УНР (квітень 1918 року). Навіть було створено Міністерство єврейських справ (голова – Пінхас Красний). Керівництво УНР проголосило, що свобода українського народу не може відбутися без свободи інших народів, які мешкали в Україні. І Симон Петлюра, який фактично очолив УНР і Директорію, намагався, наскільки це було в його можливостях, виконувати відповідну частину Конституції.

Автономія для всіх національностей, Міністерство єврейських справ, розстріли старшин Армії УНР, які були помічені в єврейських погромах, виплати компенсації постраждалим в цих погромах з порожньої скарбниці УНР — нічого не вплинуло на рішення суду.

Засновник сіонізму як політичного напряму Володимир (Зеев) Жаботинський захищав на процесі покійного Симона Петлюру. Потім сіоністи йому дорікали за це. На всі закиди він відповідав: "Коли я вмру, то прошу одного — напишіть на моїй могилі: "Тут лежить людина, другом якої був Петлюра".

Друга куля. У західну діаспору

На початку 20-х років у країни Західної Європи перебралися українські політики й військові, які отримали жорсткий досвід боротьби за Українську незалежну державу. Вони осмислювали цей досвід, шукали причини поразок і перемог. Емігранти свято вірили в повернення й готувалися до нього.

Їхня діяльність свідчила про те, що в історії українського національного руху настав принциповий перехід від змагань за автономію та культурно-просвітницьку діяльність до повного усвідомлення необхідності боротьби за незалежність як в ідеологічному відношенні, так і зі зброєю в руках.

Вони розгорнули відповідну діяльність. Це була сконцентрована енергія українського національного руху. Десятки емігрантських організацій, серед яких лідером виступали діячі УНР, десятки періодичних видань, створені ними, середні та вищі навчальні заклади, створення військових організацій, підготовка старшин для продовження визвольних змагань… А також інтенсивна дипломатична діяльність і вплив на громадську думку інших країн. Усе це створювало досить ґрунтовні підстави для головного болю радянської влади.

Боротьба проти еміграції, праця з її дискредитації стала одним із провідних напрямів зовнішньої (і внутрішньої) політики тоталітарної системи. Підірвати фінансові можливості емігрантських установ, розсварити їх між собою через заслану агентуру, посіяти взаємну недовіру, створити "фейкові" емігрантські організації, заснувати "українські" комуністичні партії та профспілки, ліквідувати найбільш знакових і непоступливих діячів — усі ці методи інтенсивно використовувалися і Комінтерном, і зовнішніми радянськими спецслужбами (вони, до речі, були єдиним цілим). І сім куль, випущених у спину Головного отамана, стала показовим результатом цієї роботи.

Третя куля. У східну українську діаспору

Каральна рука радянського апарату не завжди могла у 20–30-х роках дотягнутися до українців, які жили за Збручем. Не могла дотягнутися і до сотень тисяч українців, розкиданих по всьому світу від Харбіна до Оттави. Але могла знущатися з восьми мільйонів українців, які жили поза межами УРСР, але в кордонах Радянського Союзу від Владивостока до Краснодара.

Ці українці на той час ще мали свої організації та виявляли особливу стійкість у збереженні національної ідентичності. На 1932 рік українці Північного Кавказу мали понад тисячу шкіл із викладанням українською мовою, шістнадцять педагогічних технікумів, власний Педагогічний інститут у Краснодарі, а їхні видавництва випускали мільйонними накладами українські підручники та літературу. На Далекому Сході існували українські школи "червоних старшин", а загони уральської "червоної" територіальної оборони вимагали, аби їм на політзаняттях читали "Кобзар".

Усе це було знищено в 1932–1933 роках. Голодомор же знищив мільйони українців в Україні. Під час проведення паспортизації багато з тих, хто залишився живий, були записані як "росіяни". Коли в УРСР видавався "Кобзар" стотисячними накладами, на Кубані за знайдений твір Шевченка могли вислати до Сибіру всю родину. Українців заганяли в резервацію, обмежену жорсткими кордонами.

Четверта куля. В еліту

Фізично й морально знищити еліту, підкупити її, обдурити, примусити працювати на загарбника — одне з головних завдань імперії. І тут майже бездоганно спрацьовував механізм тоталітарної машини.

"Обидва — і вбивця, і його жертва — пройшли досить непрості життєві шляхи, аж поки не перетнулися вперше і в останнє в Парижі. Пролягали ці шляхи переважно в Україні"

Кого не вдавалося інтригами, брехнею і підкупом примусити співпрацювати, того фізично ліквідували. Легендарний генерал УНР Юрій Тютюнник, заарештований ОГПУ, до 1929 року виконував роль покаянного націоналіста, який розчарувався в українському визвольному рухові. Десятки тисяч українських інтелігентів, культурних діячів, які повірили в "українізацію-коренізацію", що проводилася в УРСР в 20-х роках, поверталися з еміграції, або ж виходили з "внутрішньої еміграції" і йшли на співпрацю з радянською владою… Аж поки не були розстріляні, не закінчили життя самогубством або не опинилися в сибірських концтаборах.

Але залишалися й ті, які не вірили у щирість "інтернаціоналізму" більшовиків, й продовжували боротьбу з радянською системою. Ті підлягали знищенню, де б вони не знаходилися, — чи серед повстанців холодноярських лісів, чи у далеких європейських столицях.

П’ята куля. У міжнародну думку

У п’ятидесятих роках минулого сторіччя французький філософ Раймон Арон написав книгу "Опій інтелектуалів", у якій щиро обурювався повальним захопленням інтелектуалів Західної Європи комуністичними ідеями та Сталіним. Він зміг пояснити багато чого і дав проникливий аналіз цього потворного явища.

Єдине, чого він не врахував, то це історичної традиції Радянського Союзу, яка була генетичним продовженням ще Московського царства. Варто врахувати, що з ХVІІ сторіччя одною з головних статей витрат Кремля був підкуп іноземних дипломатів та державних сановників. Петро І поширив цю практику на субсидіювання іноземних газет і часописів, які повинні були друкувати матеріали, які виправдовували будь-які вчинки новопосталої Російської імперії. Імператриця Катерина ІІ продовжила цю тенденцію, фактично перекупаючи найбільш знакових лідерів західної думки. Вольтер, Дідро, Монтеск’є — провідники західної опінії, можливо, самі того не помітивши, стали на Заході адвокатами й рупорами політики "імператриці-просвітниці".

У незбагненно більших масштабах цей метод почала використовувати радянська влада. Комінтерн перетворився на колосального спрута, який отримав можливість по всьому світу впливати на всі сфери життя — від діяльності робітничих профспілок до наукових дебатів в провідних університетах. Видатні західні письменники, такі як Леон Фейхтвангер, Бернард Шоу, Герберт Уелс, найбільш впливові журналісти постійно запрошувалися в СРСР, де їм демонструвалися "потьомкінські села", в яких процвітало щасливе життя "українських селян" (в часи найбільшого загострення Голодомору).

Британський журналіст Уолтер Дюранті, який працював з 1922 по 1936 рік керівником московського бюро "Нью-Йорк Таймс", отримав в 1932 році Пулітцерівську премію за свої репортажі про "квітучий і щасливий" Радянський Союз в добу сталінських п’ятирічок. Звісно, що в такому контексті український національний рух виставлявся як вкрай реакційний, антинародний і шкідливий.

Шоста куля. У культуру

Культура декодує світ, який нас оточує, і визначає стратегії виживання. Село, яке прокидалося під ревіння худоби та крики півнів, відрізняється від села, яке прокидається під бадьорі марші з гучномовця, який потім цілий день горланить на всі околиці.

Влада змінювала українську культуру, перепрофілюючи її в шлюзи, які відповідали панівній ідеології. Над культурою й наукою треба було поставити постійний партійний контроль. Звідти і створення Спілки письменників, і переформатування Всеукраїнської академії наук, заснованої гетьманом Павлом Скоропадським, і жорстке переслідування митців, твори яких — музичні, літературні, образотворчі — не могли "коливатися разом з лінією партії".

Українські визвольні змагання 1917–1921 років детонували бурхливий розвиток української культури. На зміну народництву з його одвічними темами про життя українського села прийшов час українського необароко. В українському мистецтві тихий шелест верб замінив стукіт петлюрівської кінноти, свист шабель та постріли повстанських "одрізанів". Гасло Миколи Хвильового "Геть від Москви до психологічної Європи!" закликало змінити парадигми творчих пошуків чи, скоріше, свідчило, що такі пошуки вже відбуваються.

У середовищі українських емігрантів виявляє себе ціле сузір’я талановитих поетів і прозаїків — Юрій Липа, Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Олена Теліга, Олег Ольжич, які створюють надзвичайно потужний модерний національний напрям української літератури. Боротьба з цією загрозливою тенденцією також стає пріоритетною для радянської пропагандистської та каральної машини. "Українське відродження" в УРСР завершується на Соловках і в розстрільних підвалах ОГПУ та НКВД, а емігрантське українське літературне відродження опиняється під жорсткою забороною в Україні.

Головним напрямом впливу (контролю) української культури з боку радянської влади була необхідність знову повернути її на рівень "потьомкінського села", де щасливі й радісні "малороси" у шароварах і вишиванках весело танцюють і співають про свої селянські (колгоспні) справи і близько не збираються говорити, а тим більше воювати за незалежну Україну.

Сьома куля. В історію

"Головним напрямом впливу (контролю) української культури з боку радянської влади була необхідність знову повернути її на рівень "потьомкінського села"

З давніх часів було відомо, що той, хто володіє минулим, той володіє сучасним і майбутнім. Власне, це дуже виразно виявилося в словах Отто фон Бісмарка: "Головне захопити місто, а наші історики вже доведуть, що це місто нам завжди належало".

Боротьба двох історичних концепцій — української та російської — розгорнулася ще з кінця ХVІІ сторіччя, як боротьба між ідеологемою "Москва — Третій Рим" (цікаво порівняти цей паттерн з "Третім Ітернаціоналом") та ствердженням окремої українсько-козацької ідентичності у "Синопсисі" Інокентія Гізеля. Апогею ця боротьба досягла з початком виходу багатотомної праці Михайла Грушевського "Історія України-Руси", яка стала найгрунтовнішим підтвердженням історії українців як окремого "історичного народу".

Альтернативи подібній праці ні за масштабами, ні за фактажем не змогли створити ані російські історики, ані комуністичні. Факти заперечували комуністичну та імперську ідеологію, тому більшовицькі ідеологи вбили історію як науку, перетворивши її на релігію.

Згідно з їх концепцією, історія перетворилася на есхатологічний лінеарний поступ, який без варіантів вів до комунізму і злиття всіх націй у єдиний "радянський народ". Російський же народ мав виступати передовим у цьому процесі. Відповідно стрімко змінювалися підручники історії і герої минулого ставали "ворогами пролетаріату". А українські історики, такі як Михайло Грушевський, Матвій Яворський, Микола Костомаров, оголошувалися "адептами буржуазного націоналізму", і їх праці на довгі десятиліття ставали забороненими.

Восьма куля

…Залишалася ще восьма куля. І вона дала збій. Є китайська мудрість: "Хочеш дочекатися загибелі сильнішого за тебе — дочекайся, коли він досягне своєї найбільшої могутності". Давид завжди переможе Голіафа. Українська національна ідея перемогла. Восьма куля не вистрілила.

Фото: petlura.poltava.ua

944
Делятся
Google+
Подписка на фокус
Наши ленты

ФОКУС, 2008 – 2017.
Все права на материалы, опубликованные на данном ресурсе, принадлежат ООО "ФОКУС МЕДИА". Какое-либо использование материалов без письменного разрешения ООО "ФОКУС МЕДИА" - запрещено. При использовании материалов с данного ресурса гиперссылка www.focus.ua обязательна.

Данный ресурс — для пользователей возрастом от 18 лет и старше.

Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентство ИнА "Українські Новини", в каком-либо виде строго запрещены.

Все материалы, которые размещены на этом сайте со ссылкой на агентство "Интерфакс-Украина", не подлежат дальнейшему воспроизведению и/или распространению в любой форме, кроме как с письменного разрешения агентства.

Материалы с плашками "Р", "Новости партнеров", "Новости компаний", "Новости партий", "Инновации", "Позиция", "Спецпроект при поддержке" публикуются на коммерческой основе.