Мама. Це слово складається з паличок

"Я хочу написати слово "мама", допоможи мені" - якось каже мені моя Надія. І я їй пояснюю із яких паличок складається слово "мама". Паличка рівно, маленька паличка навкоси, іще одна навкоси, іще одна рівно, довга паличка навкоси, ще одна довга навкоси, і між ними коротка впоперек, і знову паличка довга, паличка коротка, ще коротка, ще довга…

В процесі усвідомлюю, що оце слово складається з паличок. Цілий всесвіт для кожної людини – набір паличок. Протягом життя людське "мама", набуває багато обрисів, розмірів і значень.

От перший позивний "ма-ма". Каже і сміється, і я лоскочу свого проголошувача "ма-ма" щоб вона ще раз мамкнула. І думаю, чи лоскотала так само мене моя мама, щоб я безкінця для неї повторювала це слово.

Потім – це слово вимога – "мааам". "Мааам, хочу молочка", "Мааам, хочу на танці", і чую у своїй голові голос своєї мами, мамуни, матєрі – "не мамкай". І на соте "мааам" від Надії, посміхаюся і повторюю – "Не мамкай".

Бісили всі оці її "не можна", "Не дам", "не йди", "не дозволяю", "не роби". Отак перші палички виросли в моїй уяві у світ заборон, у цілий паркан. Як же ж я сердилася на неї. Як псіхувала, як випростовувалась у всю могутність свого підліткового ідіотизму чи антагонізму і перекреслювала всі оті "не".

Зараз згадую з посмішкою, а тоді було зовсім не смішно. Та й мамі мабуть теж було не смішно. Бо вона ж знає чому на танці "не можна", а я ще не маю того досвіду. Вона вже в курсі, що буде, якщо без шапки в мороз, а я ще ні, вона добре розуміє, що стоїть за підлітковим дай, бо пройшла уже той шлях, а в мене він вперше.

Я дуже жорстоко доводила свою спроможність, відповідальність, розумність, сильність, і всяке таке, з чого складається досвід дорослої людини. Набивала свої гулі, отримувала свої сердечні рани, і колекціонувала власну базу життєвих "не", через помилки і втрати.

Так буває завжди. Колись мама розказала, як вона нехтувала бабусиними "не можна" і я зрозуміла, що ще жодне покоління не виросло на основі заборон попередніх поколінь, ну хіба що тримаємо в несвідомому, генетично надбані заборони, які викарбовувалися віками, - як то - не стромляти спиці в розетку, хоча для когось і цей досвід все ще не безумовний.

Зараз ми з мамою, матір"ю моєю мабуть вже порівнялися до певної міри в колекції свого досвіду і своїх заборон, говоримо на рівних. Вона питає поради, і вже я іноді їй кажу, що не можна їсти солоні помідори на тщесерце, не можна вірити людям, які ніби-то носять бога під ворота, не можна повідомляти нікому пінкод по телефону. Іноді вона точно як і я в 13 відбивається від мене і каже "ой, та я знаю", і вже в її словах впізнаю себе.

Колись я думала, що як буду мамою, то ніколи не повторю шлях своєї мами. Ага. Десь воно так і буде… В наступному житті… В паралельному світі.

Після пояснення із яких паличок складається слово "Мама", я відразу будую паркан із тих же паличок – "Не можна плескати водою на папір", "Не роби так з іграшкою", "Не шарпай книжку", "Не розкидай олівці".

З мого боку це навіть не паркан – це дощечки мого досвіду, які окреслюють безпеку, турботу. А от вона, моя Надія, дивиться на мене своїми зеленими очицями і я вже зараз розумію, що ці заборони з її боку – це паркан НЕсвободи.

Мать моя дзвоне… питає чи кваситиму капусту, питає чи вдягаюся тепло і наостанок додає – "не бігай там голомозга". І мене це вже не бісить, мене тішить, бо зараз коли мені 37, мамині "НЕ" - це спокій у бурхливому світі, це якась базова ознака турботи. Виходжу на вулицю і знімаю шапку, щоб потім відразу її натягти, бо мама каже "не можна". За кілька хвилин передзвонюю їй і кажу "ти там не бігай по двору в кофті, вдягайся тепло".

"Мамо, а можна біля останньої палички намалювати сердечко?"