Мама. Це слово складається з паличок

2017-12-03 13:58:00

104 0
Мама. Це слово складається з паличок

«Я хочу написати слово «мама», допоможи мені» - якось каже мені моя Надія. І я їй пояснюю із яких паличок складається слово «мама». Паличка рівно, маленька паличка навкоси, іще одна навкоси, іще одна рівно, довга паличка навкоси, ще одна довга навкоси, і між ними коротка впоперек, і знову паличка довга, паличка коротка, ще коротка, ще довга…

В процесі усвідомлюю, що оце слово складається з паличок. Цілий всесвіт для кожної людини – набір паличок. Протягом життя людське «мама», набуває багато обрисів, розмірів і значень.

От перший позивний «ма-ма». Каже і сміється, і я лоскочу свого проголошувача «ма-ма» щоб вона ще раз мамкнула. І думаю, чи лоскотала так само мене моя мама, щоб я безкінця для неї повторювала це слово.

Потім – це слово вимога – «мааам». «Мааам, хочу молочка», «Мааам, хочу на танці», і чую у своїй голові голос своєї мами, мамуни, матєрі – «не мамкай». І на соте «мааам» від Надії, посміхаюся і повторюю – «Не мамкай».

В якусь мить оце «ма-ма» в моєму світогляді десь років в 13-15 перетворилося на «бісить»

Бісили всі оці її «не можна», «Не дам», «не йди», «не дозволяю», «не роби». Отак перші палички виросли в моїй уяві у світ заборон, у цілий паркан. Як же ж я сердилася на неї. Як псіхувала, як випростовувалась у всю могутність свого підліткового ідіотизму чи антагонізму і перекреслювала всі оті «не».

Зараз згадую з посмішкою, а тоді було зовсім не смішно. Та й мамі мабуть теж було не смішно. Бо вона ж знає чому на танці «не можна», а я ще не маю того досвіду. Вона вже в курсі, що буде, якщо без шапки в мороз, а я ще ні, вона добре розуміє, що стоїть за підлітковим дай, бо пройшла уже той шлях, а в мене він вперше.

Я дуже жорстоко доводила свою спроможність, відповідальність, розумність, сильність, і всяке таке, з чого складається досвід дорослої людини. Набивала свої гулі, отримувала свої сердечні рани, і колекціонувала власну базу життєвих «не», через помилки і втрати.

Так буває завжди. Колись мама розказала, як вона нехтувала бабусиними «не можна» і я зрозуміла, що ще жодне покоління не виросло на основі заборон попередніх поколінь, ну хіба що тримаємо в несвідомому, генетично надбані заборони, які викарбовувалися віками, - як то - не стромляти спиці в розетку, хоча для когось і цей досвід все ще не безумовний.

Зараз ми з мамою, матір’ю моєю мабуть вже порівнялися до певної міри в колекції свого досвіду і своїх заборон, говоримо на рівних. Вона питає поради, і вже я іноді їй кажу, що не можна їсти солоні помідори на тщесерце, не можна вірити людям, які ніби-то носять бога під ворота, не можна повідомляти нікому пінкод по телефону. Іноді вона точно як і я в 13 відбивається від мене і каже «ой, та я знаю», і вже в її словах  впізнаю себе.

Колись я думала, що як буду мамою, то ніколи не повторю шлях своєї мами. Ага. Десь воно так і буде… В наступному житті… В паралельному світі.

Після пояснення із яких паличок складається слово «Мама», я відразу будую паркан із тих же паличок – «Не можна плескати водою на папір», «Не роби так з іграшкою», «Не шарпай книжку», «Не розкидай олівці».

З мого боку це навіть не паркан – це дощечки мого досвіду, які окреслюють безпеку, турботу. А от вона, моя Надія, дивиться на мене своїми зеленими очицями і я вже зараз розумію, що ці заборони з її боку – це паркан НЕсвободи.

Мать моя дзвоне… питає чи кваситиму капусту, питає чи вдягаюся тепло і наостанок додає – «не бігай там голомозга». І мене це вже не бісить, мене тішить, бо зараз коли мені 37, мамині «НЕ» - це спокій у бурхливому світі, це якась базова ознака турботи. Виходжу на вулицю і знімаю шапку, щоб потім відразу її натягти, бо мама каже «не можна». За кілька хвилин передзвонюю їй і кажу «ти там не бігай по двору в кофті, вдягайся тепло».

«Мамо, а можна біля останньої палички намалювати сердечко?»