Вибори в ОРДЛО. Короткий курс демократії орди

Москва зробила черговий "стратегічний" хід — вибори на окупованій території Донбасу. Навіть в дипломатичній валізі привезли в ООН контрабандну представницю фейкових республік.

Поважне товариство вельми здивувалось і не захотіло слухати голос "молодих демократій". Ну, рівень демократії цих регіонів України ми вдосталь наспостерігались в часи Януковича.

Що поробиш — навіть найтоталітарніші азійські режими декларують свою приналежність до західних цінностей та термінів. Жодних тобі царств, ханств, халіфатів, сатрапій — виключно республіки з всенародно обраними президентами та парламентами.

Дивуватись не варто — і в недавній європейській історії є приклади моторошних вибриків демократії. Адольф Гітлер виграв вибори без суттєвих порушень" чинного на 1933 рік німецького законодавства. І виборче гасло в нього було зовсім не кровожерне: Поважай Гінденбурга — голосуй за Гітлера!" І роздавав він виборцям не довгі ножі, а платівки із записами своїх промов. В СРСР теж була демократія "з вибором без вибору" та з явкою громадян 99,99999… відсотків. "Злодіїв в законі" теж обирають на всебандитських" зібраннях. І горе тому, хто порушує закони бандитського світу.

І смішно і страшно, але монгольське нашестя зі сходу частина наших пращурів очікувала з хлібом і сіллю. Про це є письмові звіти католицьких монахів, яких для розвідки та переговорів було надіслано папою римським назустріч орді.

Сприймається як маячня, але перших монгольських ханів обирали на всенародних зібраннях під загальне "ура" щасливих мас. Демократія орди потім перейшла, так би мовити, на "парламентську" форму обрання правителя імперії — територія стала вже занадто великою, щоб збирати всіх кочівників докупи, навіть намісники з правом голосу добирались до місця голосування часом аж два роки…По собі монгольське нашестя залишило вщент зруйновані міста, смерть і голод. Той, хто вижив, мав стати гвинтиком імперії.

• ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ: ОРДЛОвские рысаки. Чем опасно для Украины признание Россией "паспортов ЛДНР"

Більшій частині України пощастило уникнути долі нашого північно-східного сусіда. Ось не надто популяризовані в радянські часи слова Фрідріха Енгельса: "В той час, коли Росія потрапила під монгольське ярмо, Україна та Білорусь ввійшли до складу Литовської держави, завдяки чому уникли поневолення татарськими загарбниками".

Що те панування робило з людьми, описували немало письменників. І талановитих, і не дуже…

Трапилась недавно до рук збірка творів Аркадія Аверченка. Радянська енциклопедія, що виходила в 1929–1932 роках, виділила рівно дюжину рядків для його біографії, згадавши, що письменник видав в еміграції книгу "Дюжина ножів в спину революції", відмічену В. І. Леніним як зразок білогвардійської ненависті до революції".

В наступних виданнях більшовицьких енциклопедій навіть "авторитет" Ілліча не переважив необхідності замовчування існування Аверченка. Його ім"я викреслили. Звісно, УРЕ — Українська радянська енциклопедія теж мовчала. Та й видана на еміграції Енциклопедія українознавства не містить одної згадки про цю людину з безсумнівним українським корінням.

Нікому не вгодив Аркадій Тимофійович — ні Російській імперії ні Совдепії та й до нашого хутору не прибився. Але читати його варто. І навіть варто було перекласти його твори на українську. І зараз це було непоганим щепленням проти ідеології "русского мира".

Народився Аркадій в Севастополі в сім"ї не дуже "фартового" купця Тимофія Петровича Аверченка. Мабуть, був він Оверченко, та якийсь дяк адаптував прізвище в приємніше для "русскоязычного" вуха. Дід Аркадія був родом з Полтавщини, тримав десь на тракті шинок. Трохи гімназії, далі робота в різних конторах. Переїзд на Донбас, потім в Харків, потім в Москву. Ім"я Аркадія Аверченка нерозривно зв"язане з флагманами сатири — журналами "Сатирикон" та "Новый Сатирикон". Жорстокий уїдливий сміх цих видань допоміг завалити гниле самодержавство. Так само безжально журнали взялися "висвітлювати" дику діяльність влади більшовиків. Звісно, вільну пресу одномоментно було знищено. Еміграція. Туреччина. Згодом Чехословаччина.

Помер Аверченко 1925 року. Похований в Празі. Ось дещо з творчого доробку доброї та веселої людини Аркадія Аверченка. Фрагмент автобіографії, надрукованої 1910 року. Давно, більше ста років тому. Але все, що написане тоді, болюче відлунює в сьогоденні…

"Шестнадцати лет я расстался со своей сонной транспортной конторой и уехал из Севастополя (забыл сказать: это моя родина) на какие-то каменноугольные рудники. Это место было наименее для меня подходящим, и потому, вероятно, я и очутился там по совету своего опытного в житейских передрягах отца...

Это был самый грязный и глухой рудник на свете. Между осенью и другими временами года разница заключалась лишь в том, что осенью грязь была там выше колен, а в другое время — ниже. И все обитатели этого места пили как сапожники, и я пил не хуже других.

Население было такое небольшое, что одно лицо имело целую уйму должностей и занятий. Повар Кузьма был в то же время и подрядчиком, и попечителем рудничной школы, фельдшер был акушеркой, а когда я впервые пришел к известнейшему в тех краях парикмахеру, жена его просила меня немного обождать, так как супруг ее пошел вставлять кому-то стекла, выбитые шахтерами в прошлую ночь.

Эти шахтеры (углекопы) казались мне тоже престранным народом: будучи большей частью беглыми с каторги, паспортов они не имели и отсутствие этой непременной принадлежности российского гражданина заливали с горестным видом и отчаянием в душе целым морем водки. Вся их жизнь имела такой вид, что рождались они для водки, работали и губили свое здоровье непосильной работой ради водки и отправлялись на тот свет при ближайшем участии и помощи той же водки.

Однажды ехал я перед Рождеством с рудника в ближайшее село и видел ряд черных тел, лежавших без движения на всем протяжении моего пути; попадались по двое, по трое через каждые 20 шагов.— Что это такое? — изумился я...— А шахтеры, — улыбнулся сочувственно возница. — Горилку купувалы у селе. Для Божьего праздничку.— Ну?— Та и не донесли. На мисти высмоктали. Ось как!

Так мы и ехали мимо целых залежей мертвецки пьяных людей, которые обладали, очевидно, настолько слабой волей, что не успевали даже добежать до дому, сдаваясь охватившей их глотки палящей жажде там, где эта жажда их застигала. И лежали они в снегу, с черными бессмысленными лицами, и если бы я не знал дороги до села, то нашел бы ее по этим гигантским черным камням, разбросанным гигантским мальчиком-с-пальчиком на всем пути.

Народ это был, однако, по большей части крепкий, закаленный, и самые чудовищные эксперименты над своим телом обходились ему сравнительно дешево.Проламывали друг другу головы, уничтожали начисто носы и уши, а один смельчак даже взялся однажды на заманчивое пари (без сомнения — бутылка водки) съесть динамитный патрон. Проделав это, он в течение двух-трех дней, несмотря на сильную рвоту, пользовался самым бережливым и заботливым вниманием со стороны товарищей, которые все боялись, что он взорвется.

По миновании же этого странного карантина был он жестоко избит.Служащие конторы отличались от рабочих тем, что меньше дрались и больше пили. Все это были люди, по большей части отвергнутые всем остальным светом за бездарность и неспособность к жизни, и, таким образом, на нашем маленьком, окруженном неизмеримыми степями островке собралась самая чудовищная компания глупых, грязных и бездарных алкоголиков, отбросов и огрызков брезгливого белого света.

Занесенные сюда гигантской метлой Божьего произволения, все они махнули рукой на внешний мир и стали жить, как Бог на душу положит. Пили, играли в карты, ругались прежестокими отчаянными словами и во хмелю пели что-то настойчивое тягучее и танцевали угрюмо-сосредоточенно, ломая каблуками полы и извергая из ослабевших уст целые потоки хулы на человечество.

В этом и состояла веселая сторона рудничной жизни. Темные ее стороны заключались в каторжной работе, шагании по глубочайшей грязи из конторы в колонию и обратно, а также в отсиживании в кордегардии по целому ряду диковинных протоколов, составленных пьяным урядником.

* * *Когда правление рудников было переведено в Харьков, туда же забрали и меня, и я ожил душой и окреп телом...".