Розділи
Матеріали

Алгебра, цифри й чеки: що Європа отримала від арабів і що зуміла зберегти

Іван Янюк
Видатний арабський математик та астроном Мухаммед Аль Хорезмі сформував основи алгебри (араб. "аль-джабр" — об"єднання частин) | Фото: Колаж: Фокус

Купець із Танжера міг виписати чек, який приймуть у Самарканді за шість тисяч кілометрів звідти: через пустелі, гори та кордони. Саме слово чек походить від арабського «сак», а поняття зародилося у гігантській імперії, яка почала з того, що за кілька років розтрощила дві наддержави й простягнулася від степів Центральної Азії до узбережжя атлантичного океану. Фокус розбирався, як розрізнені племена аравійської пустелі організували справжню середньовічну глобалізацію.

Чинник перший: сприятлива міжнародна кон'юнктура

Звичайно, місцеві бедуїни серед аравійських пісків таких слів не вживали. Але будучи торговими посередниками у торгівлі не лише між сходом та заходом, а ще й між півднем та північчю (бедуїни були своєрідними "далекобійниками" пустелі ще зі стародавніх часів), вони досить добре знали, що відбувається в сусідів. Парфія, яка виникла на уламках імперії Александра Македонського, змогла зупинити просування на схід самої Римської імперії. Держава Сасанідів, що прийшла їй на зміну, застала крах своєї західної суперниці та протистояла уже її східній частині — Візантії. На початку VII століття це протистояння досягло свого піка. "Остання війна античності", як її потім назвали історики, так виснажила обидві наддержави, що легкий удар уже ставав для них смертельним. Цього удару й завдали араби.

Арабські завойовники були натхненні новою релігією — ісламом
Фото: Pexels

Чинник другий: ідея, "час якої настав"

Візантія та Ераншахр ("Царство аріїв" — так називала себе держава Сасанідів) перебували у ментальній кризі. Імперія ромеїв останні століття перебувала у стані ідеологічної зачистки. Православна церква намагалася позбутися усіх інших конфесій, які проголошувалися єресями. Так серед переслідуваних опинилася значна частина населення імперії.

В імперії Сасанідів відбувалася криза легітимності влади та чинного устрою загалом. Несподівано програна війна з Візантією, яка багатьом здавалася уже виграшною, похитнула не лише керівну династію, а й засади держави в цілому. На момент приходу арабів вона вже перебувала в стадії напіврозпаду.

Арабські ж завойовники навпаки були натхненні новою релігією — ісламом. Вони не боялися загинути в бою за поширення своєї віри, в той час, як протистояли їм зневірені у своїх країнах воїни, які часто взагалі були випадково набраними найманцями.

Пророк Мухаммед — беззаперечна історична постать. Він був змушений рятуватися втечею від переслідувань роду Омеядів, який контролював владу в місті, де він проповідував. Мухаммед перебрався до іншого міста-держави Аравії — Ясріба, де створив релігійну общину "Умму". Це відбулося у 622 році й стало точкою відліку ери піднесення арабів — хронологія, яка й досі актуальна серед мусульманських країн. Нова релігія швидко поширювалася серед арабів — автохтонного населення аравійської пустелі. Ще за життя Мухаммед здобув владу над Ясрібом (згодом названий Медіною) та Меккою, які досі є священними містами мусульман.

По смерті пророка Умму очолювали виборні керівники — халіфи, які об’єднали у своїх руках світську та релігійну владу. Перший з них Абу Бакр був тестем Мухаммеда. Він зумів об’єднати під своєю владою розрізнені племена та держави, що населяли півострів. Частина з них перебувала у різній мірі залежності від Ераншахра.

Його наступник Омар розпочав атаку на своїх сусідів та за сумісництвом світових гегемонів. В один рік поразок зазнала Візантія (битва на річці Ярмук) та держава Сасанідів (битва при Кадісії). Традиційний героїчний епос подавав ці події як грандіозні баталії із сотнями тисяч учасників, проте насправді ці битви не були такими масштабними, як їх описували історики протягом майже півтори тисячі років, але вони справді проклали шлях для подальших завоювань арабів.

Чинник третій: уміння домовлятися з підкореними народами

Араби проявили неабиякий дипломатичний хист і зуміли переманити на свій бік місцеві пригноблені у могутніх імперіях еліти. Сучасна дослідниця історії Ірану Парване Пуршаріаті вважає, що арабам вдалося домовитися з нащадками парфянської знаті (держави, яку самі Сасаніди підкорили у III столітті). За версією дослідниці, влада Сасанідів базувалася на певному договорі зі старими елітами. Останні правителі на крилах перемог над Візантією порушили цей баланс і парфянці покарали зарозумілих володарів. За цією версією відбулося не повне руйнування Ераншахру як держави та цивілізації, а лише вчергове з часів завоювання ще давньої Перської імперії Ахеменідів (про що Фокус писав окремо) Александром Македонським, змінився керівний фасад. І справді офіційною мовою залишилася перська, а іслам на території колишнього Ераншахру досі має свої особливості.

Падіння столиці — Ктесифона не означало остаточного завоювання імперії. Наступні чотирнадцять років араби переслідували останнього правителя Ераншахру Єздигерда, який врешті загинув від рук звичайного мірошника на північному сході своїх володінь на території сучасного Туркменістану. Після цього ще наступні десятки років араби підкорювали розрізнені племена та окремі оазиси Центральної Азії.

Геополiтика у стилi "шейх" демонструє, що спiльного мiж Марокко i Туркменiстаном
Фото: Колаж: Фокус

Родинні суперечки та перша арабська громадянська війна

В самій імперії за цей час змінилося правління. Владу захопив Муавія — один з арабських полководців та представник роду Омеядів. Того самого, який володів Меккою та свого часу змусив покинути її самого пророка Мухаммеда. Під час завоювань Омеяди взяли під контроль Сирію та Єгипет — одні з найбагатших провінцій Візантії. Влада над такими ресурсами суттєво посилила цей рід, тож вони повстали проти останнього "праведного халіфа", тобто родича Мухаммеда Алі. Він поліг під час громадянської війни, що спалахнула, від рук свого колишнього соратника, який перейшов до ще одного відгалуження Ісламу — хариджитів. Прихильників Алі зараз називають шиїтами, й оплотом шиїтів якраз стала територія колишнього Ераншахру.

Натомість на землях колишньої Візантії збільшилась династія Омеядів, яка остаточно захопила владу у новоствореній імперії та перенесла її столицю до Дамаска, який тепер став її родинним гніздом. Так виборна теократична державна влада була замінена класичною династійною монархією.

Не завойовники, а "визволителі"

На території, відвойованій у Візантії, нових володарів сприймали ледь не як визволителів. На землях Сирії та Леванту були поширені різноманітні версії християнства, які імперія проголосила єресями. Араби ж ставилися до місцевих релігій толерантно. Деякі дослідники навіть вважають, що іслам формувався під впливом опальних у Візантії течій християнства, тож для жителів Сирії та Єгипту володарювання мусульманських правителів спричиняло менші проблеми, ніж православні імператори Ромеїв. Копти у Єгипті навіть повставали проти Візантії під час війни проти арабів. Для міських обивателів стабілізація влади була хорошою новиною після десятиліть кривавих війн з Ераншахром, які супроводжувалися спустошеннями та розграбуваннями численних міст.

Тож просуванню Омеядів на захід Африки майже ніщо не заважало, і до кінця століття вони дійшли до Атлантичного узбережжя, використовуючи уже відому виграшну для них тактику, цього разу залучивши на свій бік племена берберів, або ж, як вони самі себе називали, амазигів. А вже на початку наступного століття бербери під арабськими знаменами перейшли Гібралтар та підкорили Іберійський півострів.

Епоха Аббасидів: від кривавого банкету до "золотої доби"

Константинополя араби взяти так і не змогли, хоча намагалися кілька разів. Остання їхня поразка у 718 році стала початком кінця правлінню Омеядів. З пустель Середньої Азії розрісся рух прихильників родини пророка Мухаммеда. У 750 році Абуль-Аббас ас-Саффах розгромив армію халіфа Марвана II й зайняв його місце, заснувавши нову керівну династію — Аббасидів.

Хоча почали вони жорстоко: спочатку розправилися з усіма (як потім виявилося майже) чоловіками династії Омеядів, а згодом із родиною імама Алі, продемонструвавши, що їх насамперед цікавив трон, а історична справедливість була лише приводом.

Проте, утвердившись при владі, Аббасиди знайшли себе не у нових завоюваннях, а в розвитку того, що вже було підкорено. На момент приходу до влади Абуль-Аббаса імперія простягалася від Самарканда (сучасний Узбекистан) до Танжера (сучасне Марокко). Території сучасних Узбекистану та Іспанії були в складі однієї гігантської імперії.

До кінця століття західні частини імперії відпали — останній з Омеядів Абд ар-Рахман зумів вижити у різанині (на яку просто не прийшов) й перебрався до Іберійського півострова, де заснував Кордовський емірат (у 929 році став халіфатом). Пізніше Омеяди захопили владу й над західноафриканськими провінціями Арабського халіфату. Так вперше виникла ситуація, коли у світі існувала не одна мусульманська держава.

У наступні століття від імперії Аббасидів відколювалися все нові й нові території й до сумнозвісного кінця їхнього правління у 1258 році вони володіли лише частиною Месопотамії. Проте саме їх правління вважається "золотим віком" арабської історії та періодом розквіту iсламу саме в арабській версії.

Країна, у якій виробляють все на світі

Другий халіф династії Аббасидів Мансур збудував нову столицю для своєї імперії — Багдад, яке мало стати "містом мудрості". Воно проєктувалося за новітнім архітектурним планом: кожен вид промислу мав мати свій квартал і свій ринок на ньому, аби одразу збувати виготовлені продукти. Багдад дуже швидко розвинувся і став одним із найбільших міст у світі — за оптимістичними підрахунками його населення у піковий період могло становити приблизно мільйон мешканців із орієнтовно чотирьох десятків мільйонів, які населяли гігантську арабську імперію. На території халіфату виготовляли ледь не усі продукти на світі, від паперу до килимів. Майстерні із більшості цих виробів працювали у самому Багдаді.

Місто мудрості

Проте вершиною успіху мала стати велична Багдадська бібліотека — "Дім мудрості (Байт аль-Хікма)", заснована в IX столітті халіфом аль-Мамуном. Вона мала увібрати в собі усі знання, набуті людством на той час. Такий собі середньовічний "супер датацентр". Це стало можливим завдяки опануванню технології виробництва паперу, який суттєво здешевив книгописання. Цю технологію араби отримали від полонених китайців на самому початку правління династії Аббасидів.

У Багдадській бібліотеці зібрали спадщину античних європейських, китайських, індійських філософів-науковців. І переклали їх усіх арабською. Ходили чутки, що за стос перекладених сторінок платили такою ж вагою золота, тож у Багдаді зібралися усі, хто в принципі міг справитися з таким завданням. У "місті мудрості" справді зібрали знання із двох світів, які раніше практично не перетиналися. Парадокс, але більшість творів Аристотеля, Платона та інших інтелектуалів античної Греції потрапили у Європу саме з арабських перекладів.

Арабська каліграфія з художнім приладдям — втілення традиційної майстерності та мистецького самовираження
Фото: Pexels

Отримавши такий фундамент, арабська наука розбуяла пишним цвітом. Видатний арабський математик та астроном Мухаммед Аль Хорезмі сформував основи алгебри (араб. "аль-джабр" — об’єднання частин). Цифри, які зараз увесь світ використовує для обчислень потрапили у Європу саме від арабів (самі ж вони їх запозичили в індійців). Медичні підручники у Європі до XVII століття базувалися на працях ар-Разі та Ібн Сіни. У 829 році в Багдаді було засновано обсерваторію, де основи астрономічних знань сформували аль-Фаргані та Джафар Абу Машар. В арабському халіфаті розвивалися навігаційна справа та логістика. Географічні знання були базовими для країни, яка знаходилася на перехресті торгових шляхів. Ібн Баттута провів тридцять років свого життя у подорожах. Цей видатний мандрівник XIV століття пройшов понад сто тисяч кілометрів, подорожуючи від між сучасним Казахстаном і Китаєм та Малі й Іспанією, відвідавши, зокрема, й Крим. Свій досвід, отриманий у цих подорожах, він записав у праці "Подарунок споглядачам про дива міст та чуда подорожей". Такий собі середньовічний арабський Геродот.

Банківська система і cередньовічний SWIFT

Але найбільшим інтеграційним чинником стала унікальна банківська система. Вона базувалася, зокрема, навколо єврейських родин, що простяглися своєю мережею між крайніми кордонами халіфату. Значні розміри держави створювали ризики для торговців. Аби у час пікового територіального розширення дістати від її східних кордонів на території сучасного Туркменістану або Узбекистану до західних меж на атлантичному узбережжі сучасного Марокко, потрібно було пройти тисячі кілометрів, численні пустелі, ліси й гори. Везти тонни золота таким шляхом було непросто. Рішенням стали спеціальні чеки (араб. "сак" — слово від якого й походить сучасне найменування документа) та переказні векселі. Умовний житель Танжера міг виписати чек, який справді приймали у Самарканді.

Арабський халіфат у VII–X століттях це таке собі відродження еллінізму "на максималках". Якщо Александр створив імперію між Східним Середземномор’ям та Індом (до речі, теж знищивши Персію, але Ахеменідів, а не Сасанідів), то араби пішли далі — до Атлантики та в середину кипчацьких степів. На відміну від монголів, які через пів тисячоліття по тому просто прийшли нізвідки та пішли в нікуди, знищивши, зокрема, Багдадський халіфат Аббасидів, вони залишили за собою чималий цивілізаційний доробок.

Арабський халіфат — це величезна імперія, де свого часу була єдина писемна мова, валюта та закони. А найважливіше — єдина ідеологія у формі державної релігії: ісламу. Ще на початку VII століття у Ферганській долині та королівстві Вестготів могли й не знати про існування арабів, а ісламу взагалі ще не було. А через сто років ісламська умма стала основою суспільства у цих регіонах.

Футуристична архітектурна скульптура з арабською в"яззю в міському ландшафті Дубая
Фото: Pexels

Араби своїми завоюваннями створили одну із найбільш знакових імперій свого часу, вплив існування якої відчувається досі. Якщо у Європи був Рим, дух якого досі не щез в тумані історії, то в історії Західної Азії та Північної Африки таку ж роль відіграв Арабський халіфат, чимало здобутків якого продовжують зберігати актуальність й у сьогоденні.

Усе це не могло зникнути безслідно й не зникло. Коли онук Чингісхана Хулагу у 1258 році взяв Багдад і піддав останнього халіфа затоптуванню кіньми, традиція халіфату перемістилася до Єгипту, а вже звідти, на початку XVI століття, до Стамбула. Остаточно халіфат скасували аж у 1924 році.