Марш на підборах і чорні в дзеркалі. Чому в Україні такі живучі расові та гендерні стереотипи
Українське суспільство не готове миритися з надмірною висотою підборів, передбачених для жінок-військовослужбовців, але цілком терпимо ставиться до повідомлень про насильство і домаганнях до них же з боку колег, часто старших за званням.
Відома телеведуча днями зізналася, що її одного разу не допустили до кастингу в нове шоу через неправильний колір шкіри. Ще й задавали знущальні питання, мовляв, ти себе в дзеркалі бачила?
Найгірше, що і через кілька років після інциденту, людина, яка все це говорила, але вже у вищому статусі, ніякого жалю щодо сказаного не виявила. З його — тодішнього генерального продюсера загальнонаціонального телеканалу і нинішнього міністра культури — точки зору він все зробив правильно. Адже, цільова аудиторія таку ведучу не прийняла б — занадто вона відрізняється від усереднених уявлень українського глядача про те, яких людей слід показувати по телевізору.
Звичайно, хотілося б мати міністром культури людину ширших поглядів або принаймні тоншої душевної організації. Але і з ввічливим-культурним міністром ми все одно б вперлися в проблему масових глядацьких переваг, в меню яких расове різноманіття явно не входить.
Пост Кароліни Ашіон (а це була вона) розлетівся по мережі тисячами лайків-репостів. Фейсбук гаряче підтримав ведучу в її обуренні поведінкою міністра, в її бажанні відстояти себе. Нічого дивного. Українське суспільство, як і багато інших сучасних суспільств, складається з людей, більш терпимих до расових питань, для яких колір шкіри або розріз очей нічого не значать, і менш терпимих, які вважають, що раса визначає суть людської особистості, і що люди з "іншим" кольором шкіри повинні завжди залишатися всередині свого вихідного расового периметра.
Расові забобони на дивно міцні. Згадаймо, як нещодавно трясло Сполучені Штати під час акції BlackLivesMatter. Або який неймовірний скандал розгорівся в Британії, коли герцог і герцогиня Сассекські заявили, що члени королівської сім'ї не соромлячись висловлювали побоювання, як би їх первісток не вдався занадто "темненьким".
Жодній країні світу не вдалося повністю викорінити расизм, і швидше за все не вдасться. Страх чужака — один з найдавніших соціальних механізмів, а люди з іншим кольором шкіри — найкращі і найбільш очевидні кандидати на роль чужака. Максимум, чого можна досягти — це утримувати расизм в зоні суспільно неприйнятного. Щоб людям, особливо тим, які нині займають високі державні посади, належало хоча б робити вигляд, що вони проти дискримінації. Стежити принаймні за словами. За думками, ясна річ, не встежиш.
А є забобони ще глибші, ніж расові. Йдеться про дискримінацію за ознакою статі. На репетиції військового параду до 30-річчя Незалежності курсантки військового інституту КНУТШ марширували на підборах. Скандал розгорівся жахливий. Міністра оборони, який прийшов у парламент у межах дня уряду, обклали жіночими туфлями на шпильках, побажавши йому самому марширувати в такому взутті.
В обуренні тим, як принизливо для жінок-військовослужбовців виконувати одвічне патріархальне вимога "тішити погляд", об'єдналися політики і громадські активісти, жінки і чоловіки, влада і опозиція.
Такий бурхливий відсіч сексизму в армії насправді надихає. Єдина заковика полягає в тому, що тут немає особливого сексизму.
Судячи з офіційних заяв Міністерства оборони, участь в параді в цьому році передбачає парадну форму для військовослужбовців. Жіноча парадна військова форма — це спідниця і туфлі "встановленого зразка". Такий канон прийнятий і в Китаї з Росією, і в країнах НАТО. Хіба що українським дівчатам дісталися підбори на кілька сантиметрів вище, ніж треба.
Поділ парадної військової форми на "жіночу" і "чоловічу" позбавлений практичного сенсу, оскільки в армії немає "жіночого" і "чоловічого" функціоналу. Солдат і є солдат. Зате такий поділ має символічний сенс, висхідний до ідеї про принципову різницю — і різної цінності — статей.
Симона де Бовуар писала про те, що жінка в патріархальному устрої сприймається як істота "протилежної статі", а чоловік часто взагалі не описується як хтось, хто має стать. Він — людина і все. Тому нормальна армійська форма, яка найкраще підходить для виконання військових завдань людьми обох статей, вважається чоловічою. А для жінок силкуються придумати щось окреме.
Ця ідея прошита в психіці і чоловіків, і жінок дуже глибоко. Набагато глибше, ніж страх чужака. А її соціальні наслідки настільки ж всюдисущі, як важковкорінювані.
Тому речі, які справді заслуговують солідарної суспільної реакції, далеко не обмежуються зручністю жіночої форменого взуття. Українське суспільство не готове миритися з надмірною висотою підборів, передбачених для жінок-військовослужбовців, але цілком терпимо ставиться до повідомлень про насильство і домаганнях до них же з боку колег, часто старших за званням.
Ходити в безглуздих туфлях доводиться жінкам в арміях різних країнах, не тільки в українській. Расові забобони теж не ми винайшли. Різниця лише у тому, що деяким товариствам дістає сил і завзяття протистояти не тільки хайповим, але і малопомітним, повсякденним проявам сексизму і дискримінації, зокрема у їх найогидніших, насильницьких, проявах, а деяким ні.
Хтось готовий плисти проти течії власних забобонів, а комусь зручніше посилатися на "природний порядок речей", залишаючись приємно переконаним, що одні люди "від природи" гідніші інших.
Парад закінчиться, міністра звільнять, а життя в Україні залишиться колишнім.
Поки ми по-справжньому не захочемо щось змінити.