Єврейське питання. Чому Бабин яр 80 років потому залишається територією війни ідей і сенсів

Перші проєкти меморіалізації трагедії Бабиного яру (враховуючи варіанти архітектурних рішень) з'явилися ще в СРСР у середині 1940-х років. Вони були згорнуті та забуті в угарі ідеологічної кампанії проти українського націоналізму і "космополітизму" кінця 1940-х — початку 1950-х.

Друга спроба відбулася в середині 1970-х, коли в Бабиному Яру був споруджений пам'ятник "громадянам міста Києва і військовополоненим", убитим німецько-фашистськими загарбниками". Офіційна радянська ідеологія інтернаціоналізму не допускала особливого акценту на тому, що початок масових страт був покладений офіційною нацистською політикою "остаточного вирішення єврейського питання", тобто, що євреї були головною та основною метою цілеспрямованого винищення.

Так, усі жертви нацистського окупаційного режиму, враховуючи і євреїв, знищення яких було для гітлерівців тільки прологом до подальшого забезпечення "життєвого простору" для вищої раси, об'єднувалися в офіційній радянській версії загальним терміном "радянські громадяни".

На початку 1990-х офіційний дискурс почав змінюватися в іншу сторону. У п'ятдесяту річницю трагедії тодішній голова Верховної Ради Української РСР Леонід Кравчук не тільки офіційно заявив, що євреї були головною метою і жертвою нацистів, а й взяв на себе сміливість вибачитися від імені українців за "несправедливості, скоєні щодо єврейського народу в нашій історії".

Згодом неписаним правилом, яке позначилося в писаних офіційних промовах, стало перерахування етнічних та інших груп — жертв вбивств у Бабиному Яру. Як правило, список враховує євреїв, ромів, військовополонених, учасників радянського й українського націоналістичного підпілля, заручників і пацієнтів психіатричної лікарні. Слово "Голокост" приблизно до середини 2000-х було непопулярне не тільки в популярному дискурсі, але й у науковому.

На початку 2000-х спостерігаються перші системні спроби почати роботи зі створення меморіального центру в Бабиному Яру. І вже вони вперше стали предметом розбрату між місцевими дослідниками і хранителями пам'яті про трагедію (тут насамперед йдеться про комітет "Бабин Яр", члени якого практично на громадських засадах спільно з іншими недержавними організаціями вели досить складну й об'ємну дослідницьку роботу) і "зайдами" — які просто ігнорували інтереси та напрацювання місцевих.

У кожної сторони були свої погляди на коммеморацію (поняття, яке є найважливішим інструментом формування історичної пам'яті, як мобілізація пам'яті про ту чи іншу подію, людину, історичну спільність. У найширшому сенсі — це все, що пов'язує людину з минулим: різні артефакти, ідеї, тексти. — Ред) тож домовитися не вдалося.

Проєкт "сторонніх", був відкликаний, проєкт "місцевих" (а це вже була реальна концепція меморіалізації) не пішов через відсутність коштів. Тим часом, за часів Віктора Ющенка був створений та отримав статус національного історико-меморіальний заповідник "Бабин Яр".

Щоправда, його існування було швидше віртуальним, ніж реальним. Усі спроби отримати хоча б мінімально пристойне фінансування на заповідник провалювалися, спочатку через те, що всі бюджетні кошти спрямовувалися на головні проєкти Ющенка — увічнення пам'яті Голодомору та козацької старовини, потім через фінансову кризу 2008 року, потім через неорадянську політику пам'яті Віктора Януковича.

Нова спроба (архітектурний конкурс проєктів меморіалу) була зроблена в 2015 році на спонсорські кошти, зібрані "Українсько-єврейською зустріччю", але й тут вся енергія пішла в гудок. Щоправда, вже в 2016 році, коли в Україні на найвищому рівні була відзначена 75-а річниця початку розстрілів у Бабиному Яру, з'явилася нова дійова особа, яка незабаром оформилася як Міжнародний центр Голокосту "Бабин Яр" (МЦГБЯ).

Заявлені плани і масштаб діяльності відразу ж звернули на себе увагу: йшлося про створення великого музейно-освітнього, дослідницького, архівно-бібліотечного й освітнього комплексу, який розмірами і різноманітністю діяльності перевершує хрестоматійно-зразковий Яд Вашем в Ізраїлі.

Проєкт одразу ж отримав політичну підтримку української влади на найвищому політичному рівні, й одразу ж позиціонував себе як міжнародний: до наглядової, консультаційної та наукової ради увійшли відомі громадські, політичні та релігійні фігури, а в команді з'явилися авторитетні вчені, як західні, так і українські. Вражала й заявлена сума фінансування проєкту — йшлося майже про 100 млн доларів.

Проєкт став потужним каталізатором змін: багаторічне ігнорування державою стану справ у Бабиному Яру, що перетворився на місце конкуренції пам'ятників і неохайну рекреаційну зону, стало занадто очевидним. Виникла перспектива гідного пам'ятання трагедій які відбувалися тут.

І тут повторилася ситуація початку 2000-х: значна частина тих, хто довго і професійно працював над дослідженнями і проєктами коммеморації Бабиного Яру, виявилися непричетними до нової ініціативи, вони ж утворили ядро його критиків.

Спочатку критика була змістовною і загалом, незважаючи на те, що полемічні ескапади нерідко переходили межі пристойності, сприяла поліпшенню як базового історичного наративу, підготовленого міжнародною групою істориків, так і розширенню загальної концепції освоєння меморіального простору.

Однак дуже скоро змістовні моменти вичерпалися (тим паче, що представники МЦГБЯ багато в чому йшли назустріч) і на перший план вийшли політичні аргументи.

Один ініціатор конфлікту чомусь називають державним, інший — приватним, а в останні роки зусиллями хейтерів до нього міцно приклеєний ярлик "російського". При цьому, "державний" проєкт фінансується з бюджету мляво і скупо і поки не просунувся далі створення концепції меморіалізації і ремонту контори єврейського кладовища, а "приватний" — має підтримку на найвищому політичному рівні: як в особі місцевої (київська мерія), так і центральної (президент України) влади і за останні два роки встиг серйозно просунутися у благоустрої меморіальної території і створенні пам'ятних інсталяцій.

Основні тези супротивників "приватного" та "російського" (або більш того, "путінського") проєкту полягають в:

• меморіальний комплекс у Бабиному Яру повинен бути державним;
• у фінансуванні проєкту не повинні брати участь громадяни держави-агресора;
• запропонована "приватним / російським" проєктом концепція меморіалізації неспроможна, як за змістом, так і за формою (тут обов'язкові прокльони на адресу арт-директора проєкту Іллі Хржановського і можна очікувати таких же проклять на адресу Сергія Лозниці, який підключився нещодавно);
• на території Бабиного Яру не можна будувати нові будівлі, оскільки тут знаходяться території поховань.

За кожною з цих тез можна сформулювати контраргументи.

• "Приватний" проєкт підтримує держава в особі її вищого керівництва. Фінансування здійснюється за принципом 51% ("українські" гроші) на 49% ("російські").
• Громадяни держави-агресора є одночасно громадянами Ізраїлю, до того ж народилися в Україні (йдеться про спонсорів меморіалу з російської "Альфа-груп", бізнесменів-вихідців з України Михайла Фрідмана і Германа Хана — Ред);
• Культурно-мистецький складник проєктів МЦГБЯ дійсно може бути епатувальним і для кого-то неприйнятним, але й тут дискусії не закінчені. Вимоги не "чіпляти" священні території поховань виконані, та наприклад, будівництво синагоги дозволене рабином.

Утім, "дискусія" очевидно вийшла на рівень, на якому її ініціаторів аргументи не цікавлять.

Склався вже якийсь звичний алгоритм: патріотична громадськість і наукова, яка "примкнула до неї", продукує у великій кількості листи протесту та звернення (адресуються владі та все тій же громадськості) проти тих чи інших дій МЦГБЯ.

Останній, тим часом, не вступаючи у відкритий конфлікт, поступово й дедалі впевненіше реалізує свій план: доопрацьований і приведений у відповідність з "місцевими умовами" базовий історичний наратив, ведуться скрупульозні дослідження території з ідентифікацією місць страт, складається список жертв, встановлюються інсталяції та пам'ятні знаки, проведені соціологічні опитування про ставлення до Голокосту (вперше в історії незалежної України). Влада не менш успішно ігнорує протести громадськості.

У загальному потоці претензій, докорів, скарг і нарікань переплелися особисті амбіції та образи, ідеологічні стереотипи, естетичні уподобання, етичні мотиви, світоглядні розбіжності, чисто академічні суперечки і матеріальні інтереси. При цьому не можна не помітити, що обговорення змістовних моментів пішло на другий план.

А саме змістовні моменти повинні були б бути в центрі уваги. І тут, здавалося б, неможливо не помітити зближення двох концепцій. Проєкт, запропонований робочою групою при Інституті історії України, спочатку припускав "комплексну меморіалізацію" величезній території, що охоплює не тільки Бабин Яр, а й Дорогожичі. Цей простір поєднувався і з набагато більш тривалим часом — із часів зведення Кирилівської церкви.

Він містив елементи, які можна було витлумачити як ревізіоністські щодо концепції Голокосту або такі, що передбачають конкуренцію пам'ятей. Третя версія концепції вже не містить цих елементів та обмежується, здебільшого, двадцятим століттям. Вона містить три компоненти: впорядкування меморіального простору в цілому, створення музейно-меморіального простору Бабиного Яру (що враховує історію інших трагедій і боротьби за пам'ять) і музею Голокосту.

Серйозних змін зазнала і концепція МЦГБЯ. Зняті з порядку денного провокативні арт-проєкти, що викликали неприйняття навіть у команді проєкту. Тут у планах той же музей Бабиного Яру, музей Голокосту, музей історії місцевості, Куренівська трагедія, місця пам'яті для різних конфесій, вже розгорнута архівно-дослідницька діяльність, проводяться опитування.

Більш того, дослідницький компонент враховує те, що почали найбільш завзяті противники цього проєкту: складання списку жертв, ідентифікація місць розстрілів, геодезичне дослідження і картографування місцевості. Загалом, із точки зору змісту принципових розбіжностей не спостерігається.

У конфлікт втягнуті "широкі кола вузької громадськості". Буря в тій чи в наполовину порожній, чи в наполовину повній склянці в разі найближчого розгляду перетворюється на ураган у балії, в якій борсається все більше учасників, зокрема, цілком респектабельних академічних істориків, і громадських діячів з інтелектуалами і просто випадкових людей, які підійшли подивитися і впали в азарт протистояння. Виникає дуже сумна перспектива, що в цій ямі буде втоплене те, заради чого вирують ці пристрасті: гідна пам'ять жертв трагедії Бабиного Яру.

Залишається тільки сподіватися, що Бабин Яр не стане черговим символом нездатності українців (кажучи про українців, я маю на увазі не етнічне походження) домовитися, що два проєкти, які все більше стають близнюками, знайдуть час і можливості для співпраці й трагедія та історія Бабиного Яру нарешті стануть такою частиною української історії і пам'яті, яка дійсно чогось нас навчить.