Твою дивізію. Чи потрібні Україні герої, які присягали Гітлеру?

Дивізія СС "Галичина" (14 Division Grenadiere der Waffen-SS "Galizien") була створена навесні 1943 року на території окупованої нацистами Західної України. Всього в підрозділ хотіло вступити майже 80 000 добровольців (принцип формування частин СС виключав мобілізацію). Спочатку були відібрані приблизно 20 тисяч осіб, остаточна чисельність склала 13 тисяч.

Дивізія була вщент розгромлена Червоною Армією в битві під Бродами влітку 1944 року. З решти боєздатних солдатів і резерву була набрана друга дивізія, відправлена в Словаччину, а потім — до Югославії (Словенію) — на боротьбу з комуністичними партизанами Тіто. Навесні 1945 року дивізія змінила назву, позбувшись від ярлика СС і в травні здалася союзникам (британцям та американцям).

Незважаючи на вимоги союзників, тобто, Радянського Союзу, бійців дивізії, інтернованих в Італії та Австрії, не передали радянській військовій владі. Велика частина їх до 1948 року перебралася до Великобританії, а звідти — в США та Канаду.

У незалежній Україні, а точніше, в регіоні, що дав назву дивізії, склався її культ, цілком офіційний, підтримуваний органами місцевого самоврядування: регулярно відбуваються урочисті перепоховання решток "дивізійників", організовуються вуличні ходи на річницю її створення, створюються спеціальні музейні експозиції.

Особливо активно тема "жертовної боротьби" дивізії проти "тоталітарного комуністичного режиму" почала просуватися спочатку при Вікторі Ющенку, а потім ще активніше — у період президентства Петра Порошенка.

Культ культом, але варто звернути увагу на деякі дивні метаморфози в словах і ділах.

Ось була-була дивізія СС "Галичина", а стала просто дивізія "Галичина". Є і більш вишуканий варіант: пояснювати наявність цих двох літер нібито тим, що це була дивізія "січових стрільців" — саме так відкривається стаття про дивізію в українській Вікіпедії.

А деякі особливо завзяті працівники історичної пральні взагалі розповідають зворушливі казки про те, що добровольці йшли в цю дивізію, яких приваблювала власне не тільки світла перспектива покласти життя за батьківщину в боротьбі проти більшовизму, а й власне дві літери SS саме як "січових стрільців".

Інший варіант прочитання — так, були "погані СС", вони охороняли Гітлера та концтабори. Але ось ці СС — хороші, вони воювали на фронті, тобто, були солдатами. Дійсно, це так — переважна більшість цих хороших есесівців не були членами НСДАП (не рахуючи німців) і полягли під Бродами як герої. І цілком ймовірно, що багато хто з них щиро вірили, що вони вмирають за батьківщину.

Що ніяк не змінює факту загибелі за батьківщину під прапорами елітних військових підрозділів, які підпорядковувалися особисто рейхсфюреру СС Генріху Гіммлеру. У складі армії держави, що не визнавала ніякого права України на самостійне існування, викрадають мільйони українців на рабську працю в метрополію, що знищувала людей за расовою ознакою і до моменту створення підрозділу з нових "січових стрільців", які знищили майже всіх євреїв на батьківщині "дивізійників".

Так само як не скасовує того факту, що дивізія, виконуючи наказ рейхсфюрера, вирушила захищати батьківщину в Словаччину та Словенію.

Взагалі не можна не помітити, що промоутерам культу дивізії СС "Галичина" як Галі з анекдоту все-таки "невдобно", тому вони не тільки втрачають дві цікаві літери, або прочитують їх так, як "вдобно", не тільки ділять есесманів на правильних і неправильних, але й свої хепенінги оформлюють так, щоб якось позбутися від неприємних асоціацій.

Тому і марш — вишиванок. І символи — симпатичний лев в обрамленні коронок, що нагадують форму збірної Швеції з хокею.

До речі, нічого нового не вигадано — навесні 1943 року у Львові добровольці СС йшли під прапорами нацистського рейху саме у вишиванках. І віночках. А деякі — навіть в шароварах.

До вчорашнього дня культ дивізії СС "Галичина" в будь-яких його формах — як відкритих, так і відредагованих, був надбанням виключно патріотів галицького розливу або націоналістичних груп і неонацистських угруповань. Він обмежувався трьома західними областями країни.

І знову — нічого нового. Вже було. При Ющенку в Києві почалися факельні ходи на день народження Степана Бандери — ще однієї ікони місцевого виготовлення. Не минуло й десяти років — і в Києві одна з найбільш завантажених магістралей носить імʼя цього славного сина українського народу, а київська мерія вивішує його сухозлітний портрет.

І нікого не хвилює, що Бандера очолював організацію, яка не тільки самовіддано боролася з комунізмом попутно вирізаючи "неправильних" українців, а й бачила світле майбутнє України на чолі з однією єдиною партією на чолі з одним-єдиним вождем — за зразком Італії Муссоліні. Що найбільші досягнення Бандери — це його відсиджування, дворазовий розкол ОУН і трагічна загибель від руки агента КДБ.

За останні пʼять років в Україні відбулися зміни, спровоковані не тільки зовнішніми чинниками: анексією територій, інтервенцією і війною на Донбасі, а й внутрішніми зрушеннями, зокрема, у символічному просторі.

Показна й поверхова "декомунізація", що проводиться цілком радянськими методами супроводжувалася інтенсивним просуванням того, що можна назвати націоналістичною версією минулого. У цій версії, знову-таки, виготовленої "вузьким колом обмежених людей" тоталітарний націоналістичний рух перетворюється чи не на єдиного борця за свободу України, його вожді — на іконописні образи та леніноподібні памʼятники.

Ця версія минулого навʼязується всій Україні як єдино правильна — і не тільки вуличними радикалами, а й законами, ухваленими під політичну конʼюнктуру популістського спрямування, супроводжувану найогиднішою демагогією і релятивізацією.

Варто нагадати, що попередня влада, яка оголосила себе найпатріотичнішою, чимало сприяла процесу поширення праворадикальної ідеології і націоналістичної версії минулого, зрештою, отримала більшість голосів якраз на батьківщині дивізії СС "Галичина". І пішла з влади в опозицію під звуки маршу іншої місцевої організації — ОУН. І тепер інтенсивно кусає свої лікті, а заодно й вуха влади нинішньої.

Нинішня влада, хоч і не проявляє ультрапатріотичного завзяття в стилі найбільшого виробника солодощів, ніяк не реагує на те, що в центрі Києва марширують фанати дивізії СС, що історичні особистості, які співпрацювали з нацистами, підносяться виключно, як борці за свободу, а організації, які проповідували тоталітаризм і ксенофобію, звеличуються на державному рівні.

Напевно, влада не хоче зайвих проблем. Але в нинішній ситуації будь-яка проблема — зайва, нехай вона й здається незначною. Звичайно, можна сказати: це маргінали, їх мало, на виборах вони тримаються в районі статистичної похибки. Нехай собі марширують.

Але ж це теж вже було: в одній симпатичній країні, яка теж постраждала від війни, яка втратила території і яка пережила важкі військові поразки такі ж маргінали протягом якихось десяти років раптом стали найбільшою парламентською партією.

І перемогли на демократичних виборах. І показали всьому світу, що може трапитися, якщо образити художника. І дати можливість його прихильникам марширувати з плакатами і захопливими гаслами.

І потім ці колишні маргінали допомогли українцям боротися з великим злом. Чим це закінчилося — хтось ще памʼятає. Але все менше і все гірше. А дарма.