Машина без гальм. Чому Ахметов з Аваковим хочуть зламати турборежим Зеленського-Єрмака
"Наразі українська модель влади — це автівка без гальм. Саме тому "коаліція Ахметова-Авакова" вирішила зламати кран або зупинити турборежім Зеленського-Єрмака". Думка.
Інтерв'ю Арсена Авакова Наталі Власенко, яке наробило стільки галасу, – це не тільки рукавичка, яку ексмінстр внутрішніх справ кинув президенту Володимиру Зеленському. Це нагадування про системні проблеми конституційної архітектури України.
Відсутність стримувань та противаг у тій системі влади, яка надто персоналізована, а отже надто залежна від того, з якої ноги встає одна людина і хто має доступ до вух цієї людини.
Наразі українська модель влади — це автівка без гальм. І саме тому "коаліція Ахметова-Авакова вирішила зірвати стоп-кран, аби зупинити турборежим Зеленського-Єрмака.
На жаль, велич Сполучених Штатів спокушає багатьох американську систему правління. Але іронія полягає в тому, що прихильники президентської форми правління не дуже добре розуміють американський конституціоналізм. Тому що президентство замислювалося батьками-засновниками США як антипод звичці популярних нині президентів.
Президент за американською конституцією – це точно не народний обранець, покликаний атакувати корумповані еліти від імені "простих людей" (чи як казав Трамп – "осушити вашингтонське болото").
Інститут виборців був задуманий як запобіжник від президента-популіста. Як ворота, що захищали конституційну архітектуру США від крайнощів народної любові, яка голосує серцем, а не розумом.
Виборщики (чи за іншим правописом – вибірники), яких згідно з Конституцією США ПРИЗНАЧАЄ (не обирає!!!) "кожен штат у спосіб, встановлений законодавчим органом штату" за задумом батьків-засновників мали б бути "моральними авторитетами", а не політиками чи провідниками народної волі. Саме тому виборщиками не можуть бути "ані сенатори, ані представники, ані будь-хто інший, хто обіймає платну чи громадську посаду в державному апараті США".
Так, після смерті Вашингтона виборча система США політизувалась і виборщики стали провідниками партійних інтересів. Але у 19-му і на початку 20 століття, до Франкліна Рузвельта, США були державою, де головним центром влади був Конгрес, а не Білий дім.
Достатньо порівняти символічну архітектуру урядових будівель американської столиці, аби зрозуміти, яка роль була задумана для легіслатури і очільника виконавчої влади. Не даремно ще Вудро Вільсон, дві каденції якого на посаді Президента США припали на 1913-1921 роки, називав американську форму правління "Congressional Government" – парламентським правлінням.
Іншим запобіжником від президента-популіста було партійне висування кандидатів, обраних патріархальними елітами з-поміж досвідчених політиків, з усіма амбіціями увійти до Білого дому в таких ресурсомістких сферах.
Одне слово, попри те що американська модель стала архетипічною для президентської форми правління, дуже довго вона набагато більше нагадувала європейську модель добору прем'єрів політичними елітами, а не латиноамерикансьтку популістичну модель, де між вирбоцями і президентом стояли тільки виборчі урни і жодних меритократичних шлюзів.
Тому у політичних екстримістів на кшталт Джозефа Маккарті дуже довго не було шансів стати президентом США, а відверті популісти на кшталт Хуана Домінго Перона двічі ставали президентами Аргентини.
А тепер повернемось до виклику Авакова, кинутого президенту Зеленському. Мене в ньому цікавить насамперед мета цього демаршу: в українських елітах сформувався запит на зміну конституційної архітектури держави, покликаний зробити її більш збалансованою і менш популістичною? Чи вони (еліти) прагнуть лише приструнити (чи замінити) амбітного президента, що вийшов з-під їхнього контролю? Якщо друге, то раніше чи пізніше вони таки отримають українського Лукашенка, який не терпітиме жодних інших центрів влади в країні, окрім нього самого.
Бо такий "царський синдром" закладений у самій системі президентського правління, коли особа, за яку, як правило, проголосувало менше половини виборців (бо явка на вибори завжди далека від 100%), отримує право говорити "від імені нації", вважати себе уособленням народного волевиявлення та претендувати діяти в інтересах "простих людей".
Ахметову та Авакову можна багато чого пригадати і закинути. Але чого їм закинути не можна, то це браку системності. Тому вкрай цікаво, чи готові вони лобіювати системні зміни до самої конструкції української держави. Бо в Україні давно на часі вимагати змінити систему, а не президента.