Тінь Провідника. Степан Бандера й ОУН: герої чи злочинці?

Наукова монографія про життя та діяльність Степана Бандери — найкраща відповідь на питання, яке з деяких пір по-справжньому цікавить дуже багатьох: чи справді Бандера заслуговує на звання героя "визвольного руху", чи він усе-таки фашист? І якщо правильне друге, то як тоді назвати сучасних українців — шанувальників його культу й тих, хто розцінює цю фігуру "стримано позитивно" (цитую висловлювання популярного публіциста)? Для відповіді на ці запитання звернемося до книги.

Назва монографії містить чотири визначення: тероризм, фашизм, геноцид і культ. Послідовне ознайомлення зі змістом книги не залишає сумніву: ОУН була звичайною терористичною організацією, яка в передвоєнний час перетворилася на хімічно чисту фашистську структуру (цитую Марка Солоніна, який зовсім недавно присвятив цьому питанню 6 серій своїх виступів на ютубі).

Книга не стільки розкриває, скільки нагадує, що міжвоєнний оунівський терор був спрямований не лише на поляків, а й на українців (тих із них, кого оунівці вважали зрадниками), а після 1939 року – і на радянських громадян (серед жертв оунівського терору – тисячі представників мирного населення, включаючи дітей).

Аналогічна картина і з геноцидом — автор лише нагадує, розставляючи інколи жорстокі, але завжди — з опорою на документи — акценти, пов'язані з Волинською різаниною (оунівцями було вбито близько 60 тис. осіб).

Трохи інакше справи з Голокостом: тут свідчень не так багато, але їхнє багате цитування та зіставлення не залишає сумніву в тому, що прихильники Бандери були активними учасниками винищення євреїв (можливо, 1-2 тис. людей знищили і без допомоги німців, що в Україні, на відміну від Польщі, де історія з Єдвабне мала грандіозний резонанс і політичні наслідки, факт просто невідомий).

Геноциду складно дати якийсь предикат — чи хімічно чистий він в оунівському випадку, чи з якимись домішками — про це в пристойних колах, взагалі кажучи, не заводять мову, адже коли на рівні множинних ключових документів і протягом багаторічної практики винищення людей є ключовою частиною загальної політичної програми, чи варто взагалі порушувати питання про те, яким ім'ям це називати?

В українських реаліях склалася ситуація, що й таке виявилося можливим. І тут ми приходимо до головного питання: чому ж це — не лише у випадку оцінки геноциду — сталося? Як так вийшло, що Звіт робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА, зроблений у 2004 р., був маргіналізований (у підсумковій частині цього документа є чітка вказівка на тоталітарний характер ОУН), а праві популісти та Ко нав'язали суспільству сфальсифікований наратив?

Було б абсурдною натяжкою говорити всерйоз про те, що в усьому винна диявольська маніпуляція Кремля (що стосується автора книги, то він взагалі про це не згадує, і це здається мені одним із недоліків книги). Натомість Россолінський докладно зупиняється на тому, як естафету звеличення культу Степана Бандери, який спочатку практикувався в діаспорі, швидко підхопили на українському П'ємонті — у Галичині.

Так, один із найбільших київських проспектів отримав ім'я Бандери, а з тих п'ятисот вулиць, названих на честь Провідника, чимала частина припадає на місця, що розташовані за межами Західної України.

Автор підкреслює, що така активність у наданні борцям із радянським режимом культового статусу однозначно пов'язана з травмою, пережитою жертвами комуністичного терору. Россолінський зазначає, що цей терор був більш жорстоким, ніж оунівський, але не вдається до зіставлення цифр, яке, на мій погляд, промовистіше за будь-які визначення: якщо в підпіллі ОУН-УПА значилися десятки тисяч людей, то комуністи вбили або репресували таку кількість "оунівців" (близько 490 тис. чол.), яка майже в десять разів перевищувала реальну їхню кількість.

Це разюче співвідношення, на мій погляд, і пояснює, чому настільки багато людей опинилися в пострадянські часи одержимі помстою та жагою моральної та політичної компенсації. Множинні аспекти, пов'язані з наслідками цього культу, безумовно актуальні й сьогодні, адже більшість українців довіряє історикам і політичному мейнстриму: для цих груп Бандера і Ко — зручна вісь генералізуючого наративу (тим зручніша, чим затяжнішою виявляється війна з Росією та донбаськими сепаратистами, адже на боротьбу з Росією, як їм здається, найпростіше мобілізувати людей із пробандерівськими настроями.

Мені здається, сучасний читач може сам розібратися в тому, на чиєму боці правда, а на чиєму — маніпуляція, двозначність чи евфемізм (часто ідеологію ОУН називають "інтегральним націоналізмом", проте ніякий -ізм не є проукраїнським, якщо він не пов'язаний із демократичними цінностями, тому питання про те, чи є ОУН фашистською організацією, позбавлений, взагалі кажучи, всякого сенсу — хоч би якою назвою ми користувалися, ця організація була не за демократію та права людини, а дуже безперечно проти).

Багаторічна помилка щодо ключової якості українських націоналістів, яку підтримують представники комунікативної еліти країни (передусім мова про істориків, журналістів і політиків), зрозуміло, нічим іншим, крім помилки не є.

І у зв'язку з цим варто зазначити, що сучасні українці, безумовно, не є бандерівцями — вони просто не знають, що Бандера та його рух справді були хімічно чистими фашистами (ще раз — омаж Солоніну, хоча, зрозуміло, в людській діяльності нічого й ніколи не буває такого, у сенсі точності й визначеності, як у світі, що спостерігається природничими науками, — це лише виразна метафора, яка належить чесному досліднику та послідовному противнику Путіна).

Очевидно, що в цій непростій темі найскладніше тим, хто, здавалося б, покликаний розставити крапки над "і". Мова про українських істориків. Навіть у тих випадках, коли з тими чи іншими висновками Россолінського історики були згодні, вони вдавалися до евфемізму та навмисних ускладнень контексту (свідомо замутняючи ясне), а іноді — судячи з усього, унаслідок цілком відчутного тиску усталеного академічного та громадського етосу, — втрачали увагу до предмета критики.

Ця якість "критики" частково пояснює той парадоксальний "антирадянський" травматичний переворот, що стався в суспільній свідомості нашої країни за останні 30 років. Так, А. Зайцев у своїй рецензії на книгу Россолінського дорікає авторові в тому, що той, цитуючи програмний оунівський документ, приписує оунівцям прагнення встановити "тоталітарну владу" (нібито автор неправильно перекладає словосполучення повну владу, проте насправді Зайцев, профільний фахівець із цієї теми, потрапляє в пастку фальсифікаторів (на кшталт ветеранів самої ОУН), які змінили слово тотальну [так в архівному документі] на повну [так багато разів надруковано в збірниках документів]).

Інший рецензент, Радченко, також будучи фахівцем у цьому колі питань, і, як і у випадку із Зайцевим, що дійсно володіє найширшою профільною ерудицією, критикує Россолінського за те, що той у своїй роботі нібито не пропонує жодних конкретних кроків, пов'язаних із можливим виживанням культу сумнівної постаті. Радченко не звернув увагу, що автор книги двічі закликає український суд засудити Бандеру за легко доведене, на відміну від розпоряджень про вбивство та винищення людей, авторство екстремістської праці Боротьба й діяльність.

Неважко передбачити, що вихід книги Россолінського українською та російською мовами викличе певний резонанс, адже навіть тоді, коли ця книга з'явилася англійською (2012 р.) і її автор намагався виступити в кількох містах нашої країни з лекційним туром, його виступи довелося скасувати. Одних це змусили зробити, інші вчинили так із побоювання, яке не в останню чергу було продиктовано активністю "Свободи".

Через 9 років ситуація в країні… схоже, що інша. Пройдений за ці роки шлях можна розділити на три етапи: на республіканському рівні праворадикальна "Свобода" маргіналізована виборцями, які не пробачили цій політсилі записів у коморі Партії регіонів, які недвозначно вказували на фінансування цієї партії їхніми прокремлівськими опонентами (розрахунок Кремля і ПР був у тому, що рейтинг ПР зростатиме саме у зв'язку з тим, що люди шукатимуть захисника від ультраправих сил, що набирають обертів, і треба сказати, що ця зловісна "вистава" розбещених політичних авантюристів значною мірою вдалася).

Залишитися на політичному Олімпі "Свободі" не допоміг навіть той факт, що серед жертв розстрілів лютого 2014 найбільша частина припала на представників її партії.

Другим етапом зміни суспільної свідомості (стосовно праворадикального націоналістичного дискурсу) можна вважати перемогу Зеленського: незважаючи на війну, виборці віддали голоси людині, яка навіть побічно ніколи не стикалася з українськими правими.

Третій етап — і це вже суто сучасний стан — лише лінивий не називає сьогодні Зеленського другим Порошенком (за правий курс; як своєрідну реакцію на це, Путін зовсім недавно назвав українців "бандерівцями").

По суті, все ніби повернулося на круги своя. Але саме з приставкою "ніби". Колосальне падіння популярності Зеленського, що грає у внутрішній політиці на майданчику свого попередника, змушує поставити питання: правий ухил, як і карт-бланш ультраправим силам і заграванням, — це дійсно невідворотне те, до чого прийшло українське суспільство внаслідок трагічних подій останніх 8 років, чи все-таки існує якийсь інший, прихований дискурс, прихильниками якого, можливо, є навіть більшість громадян країни?

Останній Майдан — це що було, демократичний Євромайдан, чи частина української національної революції, прихованим двигуном якої були та залишаються модернізовані оунівські ідеї?

Українці, здебільшого, і надалі будуть згодні з тим, щоб заплющувати очі на всі злочини проти людяності, скоєні послідовниками оунівського руху, а того факту, що "повстанці" боролися з радянською владою, буде, як і раніше, достатньо для того, щоб вважати їхніми героями?

Може, розібравшись з усіма, що раніше приховувалося та посилено фальсифікувалося історичними контекстами, Україна наслідуватиме Румунію? У цій країні свого часу, щоб не ставити під загрозу інтеграцію в ЄС і НАТО, демонтували всі пам'ятники Антонеску, перейменували названі на його честь вулиці та заборонили всі види праворадикальної пропаганди.